Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 10)

— Погляньте на них, — промовив тюремник надто гучним голосом, надто верескливим, просто на межі істерики. — Мирні як ті ягнятка, але жоден з цих клятих не спить. Та я їх не звинувачую: ось-ось поночі сюди вломиться юрма білих з рушницями та каністрою бензину. Проходьте, — сказав він, розвернувся та рушив далі. Трохи далі були затягнуті сіткою двері, зачинені не на висячий замок, а лише на гачок-засув та скріпку, так, як замикають собачу халабуду чи кукурудзяну сапетку, де сушать зерно, але тюремник їх проминув.

— Ви помістили його у камеру, так? — спитав дядько.

— Гемптон наказав, — відповів тюремник через плече. — Не знаю, може, тут помістять білого, який у голову забере, що спати не зможе, доки не вб’є когось, отоді сюди його й під замок. Я всі ковдри з койки позабирав.

— Може, тому, що він тут не встигне виспатися? — спитав дядько.

— Ха-ха, — озвався тюремник, напружено-високим голосом, без справжнього веселого сміху: — Ха-ха-ха-ха, — а він, ідучи за дядьком, думав, що з-поміж усіх людських дерзань найбільшого усамітнення, смертоносної необхідності вимагає вбивство; людина може докладати скільки завгодно зусиль, аби усамітнитися для того, щоб випорожнюватися чи кохатися, але піде на все задля того, щоб укоротити чуже життя, навіть на вбивство, але жодним іншим діянням вона не знищує так безумовно і остаточно власне усамітнення; новомодні сталеві ґратовані двері із врізаним замком завбільшки з дамську сумочку, який тюремник одімкнув іншим ключем, на кільці зв’язки, а потім розвернувся назад, і звуки його кроків лунали майже так часто, наче він біг, тікав коридором, доки не грюкнув дубовими дверима, відрізавши обох від східців — так само, за порогом, була камера, освітлена ще однією тьмяною запорошеною у мушиних слідах лампочкою, за дротяною огорожею у стелі, — не набагато більша, ніж комірчина, але все ж таки досить велика, аби вмістити двоярусну койку. З обох ярусів були обдерті не лише ковдри, а й матраци, — і коли він з дядьком зайшов, то перше, що впало у вічі, — це бачене раніше: капелюх і чорний костюм, акуратно повішені на цвях, забитий у стіну: і він потім згадуватиме, як тоді подумав, зітхнувши, у якомусь напливі полегшення: «Його вже замели. Його нема. Уже пізно. Уже все скінчилося». Бо він і не знав, на що очікує, але точно не на це: ретельно розгладжена газета, яка прикривала оголені пружини нижнього ярусу койки, а горішній був накритий іншим аркушем як заслоною від світла, а сам Лукас спав горілиць на розстелених газетах, поклавши під голову один з черевиків і склавши руки на грудях, спав цілком мирно, так само мирно, як старі люди, відкривши рота, вдихаючи і слабко, неглибоко, уривчасто видихаючи; і він стояв, відчуваючи, що здригається в стані, близькому не лише до обурення, але й до гніву, дивлячись на це обличчя, нарешті тепер беззахисне, яке на хвилину виказало свій вік, і на ці мляві, зів’ялі, кощаві старечі руки, які учора послали кулю в спину іншому, — на те, як нерухомо і спокійно розправлена на грудях накрохмалена біла сорочка зі старомодним коміром, який застібається на латунний ґудзик завбільшки майже зі зміїну голівку, — і думав: «Він усього лише чорномазий, хай і ніс у нього довгий, і хай у цього ніґґера шия не гнеться, наче м’язи задубіли, і хай він носиться зі своїм золотим ланцюжком від годинника і відмовляється будь-кого визнавати паном, попри те, що звертається «містер» — тільки чорномазий може вбити людину, та ще й стріляючи у спину, а потім спати сном немовляти, не встигнувши знайти щось рівне, аби розтягнутися», — він усе ще дивився на нього, коли, не поворухнувшись, Лукас закрив рота, повіки розчахнулися і на мить очі втупилися вгору, а потім закрутилися і зупинилися на новоприбулих. Лукас дивився на дядька прямим поглядом, але ще не рухаючись: просто лежав, дивлячись на нього.

— Ну, стариганю, — промовив дядько. — Дограєшся ти до пекельного вогню.

Тоді Лукас заворушився. Він повільно сів, звісивши затерплі ноги з краю койки і, охопивши одне коліно, почав гойдати ногу туди-сюди, ніби відмикаючи або замикаючи ворота, що висять на петлях — гойдав, стогнучи і крекчучи, але не так зухвало і голосно, як заспокоюють себе старі буркотуни, що звикли охати надто безсоромно, в яких біль задавнений, і якби одного дня він ущух, вони б утратили сенс життя. Він слухав це і дивився, як і до того, розлючено, а тепер ще й здивовано на вбивцю, якому загрожує не просто шибениця, а й юрба лінчувальників, а він не просто охає, бо спину скрутило, але й робить це так, наче у нього попереду ще довге життя, коли щоразу на нього чигатиме старий знайомий простріл у попереку.

— Схоже на те, — сказав Лукас. — От тому я послав за вами. Що ви хочете зі мною зробити?

— Я? — перепитав дядько. — Нічого. Я ж не Ґаврі. Я навіть не з Четвертої дільниці.

Так само скуто зарухавшись, Лукас нахилився та зазирнув собі під ноги, потім поліз під койку та витягнув звідти другого черевика, знову сів, крутнувся на рипучому ліжку та напружився, щоб глянути за нього, але дядько потягнувся та, вихопивши перший черевик, кинув йому поряд з другим. Проте Лукас не взувся. Натомість він знову сів, нерухомий, поклавши руки на коліна і блимаючи очима. Потім махнув рукою, немов відмітаючи Ґаврі, мафію, помсту, спалення та все інше.

— Я подбаю за це, коли вони являться сюди, — мовив дядько.

— Я питаю про закон. Хіба не ви правник нашого округу?

— О, — сказав дядько. — Це окружний прокурор, ось хто повісить тебе або пошле до Парчмена, а не я.

Лукас досі блимав очима, не швидко, але безперестанку. Він спостерігав за ним. І раптом збагнув, що Лукас не дивиться ні на дядька, ні на що, і, мабуть, нічого не бачить уже три або чотири секунди.

— Знаю, — сказав Лукас. — Тоді ви можете вести мою справу.

— Вести твою справу? Захищати тебе перед судом?

— Я вам точно заплачу, — мовив Лукас. — Не переймайтеся.

— Я не захищаю вбивць, які стріляють людям у спину, — відповів дядько.

І Лукас знову зробив той самий жест темною ґулястою рукою.

— Облишмо судовий розгляд. Ми ще до нього не дійшли.

І тепер він побачив, що Лукас дивиться на дядька, опустивши голову так, що дивиться на того знизу вгору з-під сивих волокон брів — розумно-невідступним поглядом, потайливим, з прихованими намірами. Потім Лукас сказав:

— Я хочу найняти когось… — і затнувся. І, спостерігаючи за ув’язненим, він подумки згадав одну літню пані, зараз покійну сусідку, яка носила фарбовані накладки-шиньйони і завжди лишала на полиці у коморі велику миску спечених удома булочок для всіх дітей на вулиці, а одного разу влітку (йому було тоді ледь сім чи вісім) навчила їх грати в п’ятсот: сидячи за картковим столом у своїй тінистій критій бічній галереї спекотними літніми ранками, вона, плюючи на пальці, виймала карту з колоди і клала на стіл. Її рука, звісно, ще готувалася взяти карту, але просто лежала біля колоди, напохваті, коли наступний гравець викривав себе якимсь несподіваним порухом чи жестом радості або тріумфу або, може, тяжко дихаючи у прагненні перегнати, перемогти, після чого вона швидко казала: «Зачекай. Я не ту взяла», — і клала свою карту назад, хапала іншу й ходила з неї. Це було достоту як вчинив Лукас. Він і раніше сидів тихо, але зараз немов закам’янів. Здавалося, він навіть не дихає.

— Найняти когось? — спитав дядько. — У тебе вже є адвокат. Я вже взявся розглядати твою справу, ще до того, як прийшов сюди. Я розповім тобі, як чинити, щойно ти розкажеш, як усе сталося.

— Ні, — відповів Лукас. — Я хочу когось найняти. Це не конче має бути адвокат.

Тепер його дядько втупився на Лукаса.

— Зробити — що?

Він дивився на них обох. Тепер це не було дитячою грою у п’ятсот без ставок, яку він пригадав, а більше нагадувало покер.

— То ви зробите чи не зробите одну справу? — спитав Лукас.

— Ти не збираєшся сказати мені, чого хочеш, доки я не пообіцяю, що це виконаю? — підсумував дядько. — Гаразд, — вів далі він. — Тепер я розповім тобі, що ти маєш робити. Отже, що сталося вчора? Мені потрібні точні факти.

— Значить, ви не хочете цю справу, — сказав Лукас. — Ви все ще не сказали «так» чи «ні».

— Ні! — вигукнув його дядько різко й занадто голосно, одразу схаменувшись, але знову заговоривши, ледве надавши розгніваному голосу справді спокійного звучання: — Тому що ти не можеш нікому пропонувати жодних справ. Ти у тюрмі, і це вже від Божого милосердя залежить, чи не витягнуть тебе звідси ті кляті Ґаврі та не повісять на першому ж ліхтарному стовпі. Як це вони дозволили тобі дістатися міста, досі не розумію…

— Чо’ брати у голову, — сказав Лукас. — Мені треба…

— Чо’ брати у голову! — вигукнув дядько. — Ти от скажи тим Ґаврі, аби просто не брали у голову, коли вломляться сюди. Скажи їм, з Четвертої дільниці, щоб забули… — він замовк, і знову було вельми помітно, що він докладає неабияких зусиль, аби стишити розлючений голос, надаючи інтонаціям спокою. Він глибоко вдихнув і видихнув. — А тепер. Розказуй мені все в точності, що сталося вчора.

Наступної миті Лукас не відповідав, сидячи на койці, поклавши руки на коліна, непроникний і стриманий, не дивлячись на дядька, а вуста злегка ворушилися, нібито щось пригублюючи на смак. Він сказав:

— Їх там було двоє, напарники. Вони щоразу ліс купували, який на тій лісопильні пиляли…