Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 24)

Отже, він зупинив машину, виліз і вже побіг туди, коли раптом зупинився: якась гідність, якась гордість від спогадів про минулу ніч, коли він здійснив ту виправу і очолив її, і подолав шлях, і, у будь-якому разі, сприяв розв’язанню, додавши останній рішучий штрих, чого у сім’ї не збагнув жодний з поважних старійшин, не зміг навіть розпізнати важливості цієї дії, не кажучи вже про її необхідність, і, керуючись певним почуттям самозбереження, він згадав дядькові слова, що майже нічого не треба, аби збурити натовп, а отже, можливо, навіть дитини, яка біжить до воріт в’язниці, для юрби виявиться досить. Потім він знову згадав міріади облич, знеособлених, стертих, усе ще навдивовижу подібних відсутністю власних рис, і їхню цілковиту відмову від індивідуальності, своєї сутності задля злиття у «Ми», навіть не нетерпляче, а рухливе, майже врочисте, на межі забуття про загрозу, яку несуть, і їх не примусить ступити бодай крок навіть сотня дітей, яка біжить по вулиці. А потім такий самий спалах, що усе обернув з ніг на голову: ні уповільнитися, ні відступити бодай на крок не змусить їх навіть сотня дітей, що біжать по вулиці; і як тоді, коли він відчував абсолютну безнадійність того, що було ще тільки в задумі, і потім фізичну нездійсненність, коли вони зважилися це виконати, так і зараз він зрозумів, наскільки жахливе те, у що він сліпо втрутився, і яким правильним було його перше інстинктивне бажання — бігти додому, осідлати коня і мчати, не озираючись, аж поки не впаде в знемозі, і заснути, а потім повернутися, коли вже все скінчиться. Тепер йому здавалося, що він витягнув на світ Божий щось мерзенне і ганебне, властиве всьому білому роду, засновнику краю, і йому теж, бо він плоть від плоті його, а якби він не зробив того, що зробив, воно могло б просто спалахнути, зметнутися полум’ям з Четвертої дільниці і знову сховатися у темряві або згинути разом зі згаслим попелом розіп’ятого Лукаса. Але було вже надто пізно, він навіть не міг зректися, відторгнути, відмовитися, утекти: двері в’язниці досі навстіж, а навпроти них йому видно міс Гебершем, яка сидить у Ліґейтовому кріслі, і картонку на підлозі, у неї в ногах, а на колінах — щось із предметів одягу; вона так і не зняла капелюшка, і він бачив розмірені порухи її руки та ліктя, і йому здавалося, що він може розгледіти навіть, як зблискує голка, літаючи у неї у пальцях, хоча й знав, що з такої відстані таких дрібниць не видно; але його дядько заступив дорогу; тому він попрямував далі алеєю, але цієї ж миті дядько повернувся, вийшов у двері та з’явився на веранді, а потім він побачив його у другому кріслі поряд з міс Гебершем. Автомобіль дістався узбіччя та зупинився позаду будинку, і тепер його матір, не кваплячись, вибрала шкарпетку з кошика та вийняла яйце для штопання; ось навіть голка з вузликом, приколота до коміра її сукні, і тепер йому було видно, як голка зблискує та літає — може, тому, що він занадто добре знав її рухи, знайому гнучкість, спритну силу вузьких зап’ясть, що він спостерігав усе життя, але принаймні ніхто не міг заперечити, що це його шкарпетка.

— Хто це? — позаду нього промовив шериф. Він озирнувся. Шериф сидів за кермом свого автомобіля, похиливши та згорбивши шию та плечі, щоб визирнути з віконця, не торкаючись згори віконної рами. Мотор ще працював, і він помітив ручки двох лопат і кирки, що нерухомо лежали, а ще — тихих і непорушних, окрім невпинного блиску і мерехтіння білків очей, негрів у синіх джемперах і замазаних, у чорних обідках, арештантських штанах, які носили в’язні, засуджені до вуличних робіт.

— Що це має бути? — спитав дядько, теж у нього за спиною, але цього разу він не звернув уваги і навіть не став слухати далі, бо раптом з вулиці прийшли троє чоловіків, ставши біля машини, а доки він дивився, з’явилися ще п’ятеро чи шестеро, і наступного моменту на вулиці почала стікатися вся юрба; машина, яка вже зрушила, зненацька загальмувала (і наступні за нею так само), спочатку — щоб об’їхати інших, не зачепивши, а потім пасажири стали висуватися з віконець, дивлячись на шерифів автомобіль, до якого перший уже дістався, вийшовши з машини та, нахиляючись, зазирав у це авто — і смаглі фермерські руки схопилися згори за раму, і смагляве обвітрене обличчя вдивлялося в автомобіль з допитливим подивом, але без тіні сорому, доки за ним вслухáлися його численні двійники у фетрових капелюхах і позначених плямами поту панамах.

— Що це ви задумали, Гоупе? — спитав цей чоловік. — Ви хіба не знаєте, що вас Верховний Суд забере, якщо отак розтринькуватимете гроші округу? Ви не чули про оцей новий закон Лінча, що янкі ухвалили? Ті, хто чорномазого лінчують, мають викопати йому могилу.

— Може, він ті лопати Набу Ґаврі та його хлопам везе, аби попрактикувалися, — озвався другий голос.

— Тоді добре, що Гоуп і чорноробів прихопив, — сказав третій. — Якщо він заведеться з кимсь із отих Ґаврі — чи рити яму, чи нічого не робити, що до сьомого поту доведе, то будь певен: ті чорнороби потрібні.

— А може, це не чорнороби, — сказав четвертий. — Може, це на них ті Ґаврі попрактикуються.

Однак, хоча хтось грубо реготнув, інші не засміялися — зараз понад дюжину з’юрмилися навколо машини, щоб кинути один всеосяжний погляд на заднє сидіння, де сиділо двоє негрів — непорушні, наче різьблені статуї, дивлячись уперед, у порожнечу, і без жодного руху, навіть, здається, не дихаючи, лише зіниці трохи розширилися, і білки зблискували, далі знову позираючи на шерифа: майже такий вираз він бачив на обличчях гравців у рулетку, що стежили за тим, як крутиться барабан за склом і де зупиниться стрілка.

— А я прикидаю, що робитиму, — сказав шериф. Він висунув голову і величезним ручищем відштовхнув од віконця найближчого витріщаку — так легко, як відсував би фіранку, і заговорив, підвищуючи голос, але не надто: — Віллі!

Підійшов маршал — начальник поліції; він уже зміг його почути:

— Розступіться, хлопці. Дайте почути, що шериф вранці надумав.

— Чому б вам не забрати цих людей з вулиці, щоб їхні машини потрапили до міста? — сказав шериф. — Може, вони теж хочуть стати навколо і витріщатися на в’язницю.

— Ще б пак, — відповів маршал. Він розвернувся, розкинувши руки назустріч найближчим з натовпу, не торкаючись, начебто гнав стадо крупної рогатої худоби. — Ану, хлопці, — сказав він.

Вони не рухалися, досі дивлячись повз маршала на шерифа — не зухвало, ніхто навіть особливо не грубив: просто терпимо, добродушно, майже життєрадісно.

— Чому, шерифе? — почувся один голос, потім інший:

— Це ж вулиця для всіх, так чи не так, шерифе? Ви ж, городяни, не проти, якщо ми тут постоїмо — ми ж свої гроші у вас витрачаємо, так?

— Але не перекривайте дорогу іншим, хто хоче потрапити до міста, аби тут дещицю витратити, — сказав шериф. — Ану, далі кроком руш. Розжени їх з вулиці, Віллі.

— Ходіть, хлопці, — сказав маршал. — Є ж інші люди, крім вас, хто хочуть тут стати, аби цеглу подивитися. — Потім вони зрушили, але без поспіху, маршал заганяв їх назад вулицею, наче жінка заганяє курячий виводок — вона стежить лише за напрямком птаства, а не за швидкістю, не надто підганяючи курей, що дріботять у неї попереду — ляскає фартухом, бо вони не сказати щоб опираються, а просто непередбачувані, не налякані нею та ще навіть не сполохані; зупинене авто і машини за нею рухалися дуже повільно, тягнучись, повзучи з тягарем витягнутих облич; він чув, як маршал кричить на водіїв:

— Вперед! Вперед! За вами ще машини…

Шериф знову зиркнув на дядька:

— А де інший?

— Хто інший? — спитав дядько.

— Інший детектив. Який у темряві бачить.

— Алек Сендер, — здогадався дядько. — Вам він теж потрібен?

— Ні, — відповів шериф. — Просто щось його не бачу. Я здивуюся, якщо тут на селі є бодай хтось, у кого вистачило розуміння та лою в голові всидіти вдома в такий день. Ви готові? Вперед.

— Добре, — сказав дядько. Шериф був відомим водієм, який користувався машиною рік, зношуючи її, як стирається жорстка щітка: не від швидкості, а просто від тертя; зараз автомобіль уже був далеченько від узбіччя, майнув — і все, не встигли вони оком кліпнути, як машина завіялася. Дядько підійшов до них і відчинив дверцята.

— Застрибуй, — сказав він.

І тут він це промовив; зрештою, це було просто:

— Я не поїду.

Його дядько зупинився, і тепер він бачив, як той вдивляється йому в обличчя глузливо-похмурим поглядом, якому не треба багато часу, аби спинитися на чомусь; факт є фактом, і йому було це відомо, що цей зір нічого не пропускав до минулого вечора.

— Ах, — мовив дядько. — Міс Гебершем, звісно, леді, але інша особа жіночої статі — твоя.

— Погляньте на них, — сказав він, не ступивши з місця, ледь ворушачи губами. — Через дорогу. На Майдані теж, там нікого, крім Віллі Інґрема і цього чортового кашкета…

— Хіба ти не чув, як вони говорили до Гемптона? — спитав дядько.

— Чув, — сказав він. — Вони навіть не сміялися з власних жартів. Вони з нього сміялися.

— Вони не кепкували з нього, — сказав дядько. — Навіть не жартували. Вони просто спостерігали за ним. Спостерігали за ним і Четвертою дільницею, аби побачити, що станеться. Ці люди просто приїхали до міста подивитися, що робитиме той чи інший, або й обидва одразу.