Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 26)
— Ґаврі, і Фрейзери, і Воркітти, і Інґреми. І у довколишніх долинах біля річок простора, родюча земля, яку легко орати, де людина може зібрати те, що може продавати відкрито, удень — це плем’я зветься Літтлджонами, Ґрінліфами, Армстедами, Міллінґемами та Букрайтами… — і замовк; авто котилося вниз, під ухил, пришвидшуючись через власну вагу; тепер йому було видно міст, де на нього тоді у темряві чекав Алек Сендер і де біля берега Здоровань відчув ворушкий пісок.
— Ми повернемо одразу за ним, — сказав він.
— Знаю, — відповів дядько. — А ті, хто звуться Самбо[27], живуть на обох берегах, тому що вони можуть вистояти або тому, що можуть витримати все.
Міст був зовсім поруч, до них стрімко наближалися білі бильця.
— Не всі білі можуть витерпіти рабство і, мабуть, ніхто не може витерпіти волі (яка, до речі — припустімо, що людина справді хоче миру і свободи — це зараз проблема наших відносин з Європою, де народ не лише не знає, що таке мир, але й — окрім англосаксів — активно боїться особистої свободи та не довіряє їй; сподіваємося, попри безнадію, що нашої атомної бомби виявиться досить, аби відстояти ідею, благу й зношену, як Ноїв ковчег); одним загальним рухом, миттєвим бажанням народ пожбурює свою свободу у руки першому-ліпшому демагогу, який вирине на обрії, якщо тільки люди самі її не знищать, не зруйнують самі себе, не зітруть зі світу навіть спомини про неї — з несамовитою одностайністю, як-от мешканці околиць викорінюють будяки та палять їх. Але людина на ім’я Самбо пережила одне, і, хтозна, може, ці люди витримають навіть інше… І хто знає…
А далі — відблиск піску, спалах і блискіт води; білі бильця промайнули повз в одному ревінні, пориві та гуркоті дощок, і їздці перетнули міст. «
Утім, машина їхала трохи в обхід, скиглячи на другій передачі, біля нерухомого напливу головного хребта і у сильному невсипущому потоці аромату смолистих сосон, де кизилові гілки справді скидалися на черниць у довгих зелених коридорах, — нагору і на останній гребінь, ось і плато, і тепер йому, здавалося, відкривалася вся його рідна земля, його батьківщина — ґрунт, земля, яка породила його кістки і кістки його батьків, і пращурів до шостого коліна, і зліпила з нього не просто чоловіка, а особливого чоловіка особливих пристрастей, дерзань і переконань, способів мислення і особливих вчинків — певного роду, сімейства чи навіть раси, ба навіть більше — які навіть серед свого роду, сімейства і у колі своєї ж раси особливі та неповторні (згідно з поглядами більшості — звичайно, тих, які цього ранку стеклися до міста, щоб стояти навпроти тюрми, і юрмилися довкола шерифової машини, — збіса неповторні), бо це теж частка його самого, це входить у все, що міститься в ньому, що змусило його зупинитися та дослухатися до цього клятого великоносого зухвалого негра, навіть якщо він і не вбивця, — що був на волосинку якщо не від того, на що він заслуговує, то принаймні саме від того, на що напрошувався шістдесят із гаком років свого віку; перед ним розгортався краєвид, наче мапа, одним повільним беззвучним вибухом: на сході — зелений хребет, що, перекидаючись, біжить у бік Алабами, а на заході та на півдні — картаті поля та ліси, які розпливаються у лазурному серпанку обрію, за яким лежала, нарешті, наче паволоки хмарин, довга стіна дамби і виднілася велика Річка, що не просто струмувала з півночі, але й текла далі, за межі, у безкрає — пуповина Америки, зв’язуючи цей ґрунт — вітцівщину його батьків, яку три покоління тому вона не змогла кревно відторгнути; розвернувши голову, він побачив слабке куриво диму, — місто майорить миль за десять, — а глянувши прямо, уперед, він побачив довгі рукави річки, родюче дно, яке захоплювало великі простори, плантації (одна з них належала Едмондсам, і там народилися нинішній Едмондс і Лукас, народжений від того ж діда), перенизані їхньою власною невеличкою річкою (хоча навіть за спогадами його дідуся там плавали пороми), а далі — густу мережку річкових джунглів, а за ними, простягаючись на схід, північ і захід, не просто туди, де кінцеві миси набурмосилися, зіткнувшися спиною до спини, відкриваючи гирла двох океанів і довгий Канадський хребет, але й туди, де кінець світу, на Північ: не просто північ, а Північ, замежів’я та окреслені кордони — навіть не географічна місцевість, а емоційна ідея, стан, який він всотав з материнським молоком, щоб бути постійно напоготові, не відчувати ні страху, ні ненависті, але просто — іноді трохи втомлено та навіть з дулею в кишені — хизуючись: він, який з дитинства виніс картинку дитячих літ, і на порозі змужніння і не знаходить ні можливостей, ні приводу, ні сил змінити ці видива, і не має підстав сподіватися, що в старості вони бодай колись зміняться: вигнутий напівкруглий мур, невисокий (кожний, хто справді того хотів, міг залізти на ту стіну; він вважав, що будь-який хлопчик уже на це здатен), з чиєї вершини відкривалися всі широкі простори багатої, родючої, ніким не оскверненої землі, де осяйні неспаплюжені столиці, неспалені міста, нерозграбовані ферми, такі заможні на стільки років наперед, такі пишні та рясні, що вам здалося б- — немає приводу для цікавості, — так задивлятися на ту незліченну вервечку облич, які дивляться і на нього, облич, схожих на його власне, які розмовляли тією ж мовою, що й він, і подеколи відгукуються на те ж ім’я, яке він носив, але між ним та іншими немає справжньої спорідненості, а скоро не лишиться й жодних зв’язків, бо ці загальні слова невдовзі втратять своє значення і зникнуть, тому що вони занадто далеко по різні боки кордону, щоб чути одне одного. Спостерігаючи тільки масу незліченних облич, які дивилися згори вниз на нього і його супутника зі згасанням подиву, обуренням, розпачем, засмученням, і — найцікавіше — довірливістю: це безвільність, майже безпорадна здатність і готовність вірити всьому, що кажуть про Південь, навіть не конче треба, щоб це було чимось зневажливим, а просто химерним і досить дивним. Потім його дядько знову заговорив до нього — і знову він здивовано помітив, що його думки не урвалися, а просто перемкнулися на іншу тему, теж важливу — наче вершник перескочив з одного сідла в інше:
— Це тому, що ми в Штатах єдині (я зараз кажу не про Самбо; я за хвилину до них повернуся), хто являє собою однорідне населення. Маю на увазі — єдине певної величини. Уродженець Нової Англії, звісно, живе дуже далеко від берегів, куди вивергається європейський мотлох, у нашій країні це карантин безрідних, ефемерних міст, де заводи, ливарні, муніципальні виплати, — таке все щільне та пов’язане, чого жодна поліція не зробить, але там людей уже недостатньо — наче швейцарців, що не так народ, як пристойне, акуратне, чисте, маленьке, досить платоспроможне об’єднання у спільній справі. Тож ми не надто опираємося тому, що замежів’я називає (та й ми теж) прогресом і просвітництвом. Ми захищаємо насправді не нашу політику, погляди, переконання і навіть не наш спосіб життя, а просто нашу однорідність — від федерального уряду, якому інша частина країни просто з розпачу мусить підкорюватися, віддавати дедалі більше власних, особистих вольностей — для потурання США. І, звичайно, ми далі захищатимемо її. Ми (маю на увазі всіх нас: Четверта дільниця ночі не спатиме, доки не вкоротить життя Лукасу Бічему (чи комусь іще) за Вінсона Ґаврі — а колір чорнила закону однаковий, — і Перша, і Друга, і Третя, і П’ята дільниці — які на тверезу голову, холоднокровно, принципово хочуть побачити на власні очі те, як Четверта дільниця вкоротить життя засудженому) — не знаємо, чому це щось важить. Нам і не треба знати. Лише дещиця з нас знає, що тільки однорідність приносить з народу або для народу дещо — те, що має стійку і тривалу цінність: літературу, мистецтво, науку, мінімальні уряд і поліцію, які означають волю і свободу, і, мабуть, найцінніше — національний характер, який вартий усього, — і цю кризу ми одного дня зустрінемо, глянемо їй в обличчя, коли ми зустрінемо ворога, в якого стільки ж людей, скільки у нас, і стільки ж ресурсів, скільки у нас, і — хтозна! — цей ворог здатний так само хвалитись і бравувати, як ми хвалимося та бравуємо.