Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 25)

— Ні, — сказав він. — Більше.

— Гаразд, — промовив дядько, також цілком розсудливо. — Приймається. Тоді що?

— Припустімо… — але дядько перебив:

— Припустімо, приходить Четверта дільниця і забирає твою матінку та міс Гебершем, разом зі стільцями, і виносить надвір, щоб не заважали, так? Лукаса там у камері немає. Він у будинку містера Гемптона, сидить, мабуть, там на кухні та снідає. А чому, як ти гадаєш, Ліґейт навідався з чорного входу п’ятнадцять хвилин по тому, як ми туди дісталися, і говорив з містером Гемптоном? Алек Сендер навіть чув, як він телефонує.

— Тоді чого ж містер Гемптон так поспішав? — запитав він, і голос його дядька звучав уже зовсім розсудливо, але просто розсудливо і все:

— Тому що найкраще рішення для нас — це припинити щось припускати або заперечувати, а з’їздити туди, виконати те, що ми повинні виконати, і повернутися сюди. Застрибуй у машину.

Сім

Вони так і не бачили шерифової машини, доки не доїхали до церкви. Причиною був не сон, на який, попри каву, можна було чекати, і про що він насправді мріяв. До тої миті, коли він за кермом пікапа дістався досить близько, щоб побачити Майдан, а там — безліч народу в очікуванні навпроти в’язниці, він сподівався: щойно з дядьком опиниться на шляху до церкви — кава чи не кава впливатиме на нього, — але тепер він перестане опиратися дрімоті й підкориться їй, провалиться у сон на усі дев’ять миль жорствою та ґрунтом нагору, схилом, і таким чином поверне собі бодай півгодини з тієї втраченої ночі, і вже три або чотири рази йому здалося, що він змарнував багато часу, примушуючи себе тої ночі перестати думати про Лукаса Бічема.

І коли вони приїхали до міста — ще не було третьої ранку, — ніхто не спромігся б його переконати, що до цього часу, майже дев’ять годин поспіль, він не стулить повік щонайменше п’ять з половиною годин, якщо не всі шість, згадавши, як він — і, безперечно, міс Гебершем та Алек Сендер — теж вірили: щойно вони з дядьком зайдуть до шерифового будинку, як з усім покінчать: вони зайдуть у парадні двері та складуть тягар обов’язків у широку шерифову правицю, освячену владою — от наче скидають капелюх на стіл, минаючи хол, — моторошні видива, жахіття всієї ночі, сповненої сумнівів та нерішучості, безсоння та перевтоми, змори і шоку, і здивування, і (він це визнав) надмірного страху. Але цього не сталося, і тепер він знав, що ніколи на це й не очікував; це ніколи не спадало їм на думку лише тому, що вона були зморені до краю, виснажені не так безсонням, утомою і перенапругою, як змучені шоком, подивом і занепадом сил. Йому навіть не треба було дивитися на ті численні обличчя людей, що споглядали порожню цеглу, ставши перед в’язницею, ні на тих, хто перейшов вулицю, заблокувавши дорожній рух, хоча всі вони лише оточили шерифів автомобіль, досліджуючи, що там усередині, а потім обмінюючись усезагальним багатозначним блискавичним поглядом, гуртовим браком сорому, недовірливим і непохитним, як у заклопотаних батьків, що відриваються од справ на мить — подивитися, як там їхня улюблена, хоча й неслухняна, пустотлива дитина, заодно й передбачити її наміри. Якщо йому й було щось потрібне, то ось воно — ці обличчя, голоси, що не жартували навіть, не насміхалися, а просто відверто посміювалися і звучали гранично ясно і безжально — варто тільки на секунду забутися, і вони увіп’ються в тебе, як шпилька, що стирчить в матраці, — тому його навіть і не хилило на сон, чи принаймні не більше, ніж дядька, який спав всю ніч (або принаймні більшу її частину). Тепер місто вже було позаду, і вони їхали швидко, і першу милю назустріч їм ще траплялися останні машини і вантажівки, а потім не стало і їх, бо всі ті, хто хотів потрапити сьогодні в місто, були в цей час вже на цій останній милі, що швидко звужувалася; все біле населення округу, користуючись гарною погодою та умовами для проїзду, зокрема дорогами, гарними за будь-якої погоди, їхніми дорогами, тому що ці люди платили податки, і їхні голоси та голоси їхніх рідних та близьких могли б спонукати конгресменів, які розподіляли кошти на побудову доріг, — ці люди також прагнули швидко дістатися міста, яке було так само їхнім, оскільки існувало завдяки їхньому потуранню та їхній підтримці — утримувати цю тюрму та будівлю суду, юрмитися і дерти горлянки, а ще — заблокувати вулиці, якщо вважатимуть за потрібне; терпляче-вичікувальні та безжальні, що не дозволять ні квапити себе, ні перевіряти, ні розганяти, ні забороняти тут збиратися, тому що це їхній убитий, і вбивця теж — нанесене їм публічне паплюження, і принципова кривда теж їхня: білий чоловік і його тяжка втрата, їхнє право не лише на справедливість, але й на помсту — винести вирок або зупинити.

Вони їхали досить швидко, швидше, ніж він будь-коли раніше пригадував свого дядька за кермом, довгою дорогою, якою він гнав коня вночі, але зараз — при світлі м’якого, непередаваного травневого ранку; тепер він міг спостерігати білі кизилові бруньки у живоплотах — цвітіння позначало межі старих ділянок. Ці кущі стояли, ніби черниці у монастирських поділках; а за ними — смуги зеленого лісу і рожево-білі персикові брості, і грушеві, і перші рожево-білі бруньки садових яблунь, які тої ночі лише пахли, але не цвіли: і завжди, за межами та скрізь навколо цих садів — одвічна земля — поля, геометрично поорані борознами, де посіяли кукурудзу, коли озвалися-затуркали перші лісові голуби — наприкінці березня і на початку квітня, і піднялася бавовна, коли поночі плакала перша дрімлюга — десь на початку травня, тиждень тому; але порожні, позбавлені натяку на бодай якийсь рух чи бодай якесь життя фермерські хатини, з яких не курився дим, тому що снідати давно скінчили, а обід ще треба зготувати, та й удома нікого немає, хто б це з’їв; нефарбовані, пошарпані негритянські хижі, де в понеділок уранці, у поросі, на ярдах, не вкритих ні травою, ні узліссям, повзали напівголі діти, перелізаючи поламані колеса, зношені автомобільні шини, порожні пачки тютюну та бляшанки, а на задніх дворах киплять закіптюжені чавуни, бризкаючи окропом, гріючись на розпалених дровах, відділяючи як межі похилі загороди, грядки та курники, де, ще не завечоріє, заряхтить висушуваними строкатими комбінезонами, робочим одягом, фартухами, рушниками та чоловічим спіднім, але не сьогодні, не просто зараз; колеса, велетенські пампухи здутих автомобільних шин, пляшки та бляшанки валяються скрізь, пожбурені у пил ще з тої миті у суботу, коли з будинку прокричав перший голос, так і на задвірках казани так і стоять, порожні та охололі, у попелі з минулого понеділка, серед порожніх мотузок для одежі, і коли машина мчала повз порожні та відчинені двері, він помітив лише один слабкий спалах на вогнищі — і все, більше нічого, але тільки відчував, як у тінях зблискують очі; але найсильніше враження — це порожні поля, адже на кожній ниві цього понеділкового ранку в травні має одноманітно відбуватися повторювання земельного живого символу — офіційна композиція ритуальної, майже містичної значущості, подібна та одноманітна, як стовпи, що позначають милю за милею в окрузі на кожній межі, поєднуючи узами окружний центр[26] із селом — сама як віхи: худоба, плуг і людина об’єднані в одне, які виступають основою у ґрунті, долаючи лемішем промерзлі хвилі величезних борозен, хай і з великими зусиллями, але водночас непорушні, обтяжені — і невагомі, завмерлі, наче скульптурні групи, що зображають різьблених суперників у вільній боротьбі, — на тлі безкраїх земельних просторів — доки раптом (вони були за вісім миль від міста; вже на обрії виднівся синьо-зелений підйом пагорбів) він не промовив у недовірливому, майже шокованому здивуванні, він, який, окрім Паралі, Алека Сендера та Лукаса, нікого з них не бачив сорок вісім годин поспіль:

— А отам негр.

— Так, — сказав дядько. — Сьогодні дев’яте травня. У цьому окрузі сорок дві тисячі акрів землі, треба ж їх засадити. Треба ж комусь удома лишитися та працювати, — а машина, не змінюючи швидкості, їхала так само одноманітно та невпинно, перетинаючи межу поля та, може, п’ятдесят ярдів, що розмежовували оранки, і ті, хто були в автомобілі, та негр, який ішов за ралом, подивились одне одному в очі, в обличчя, доки негр не відвернувся — чорне обличчя лисніло від поту і пристрасних зусиль, напруги, зосередженої та несхитної, — машина промайнула далі, а він висунувся з віконця, озираючись назад, а потім одкинувся на заднє сидіння, щоб озирнутися та подивитися крізь заднє скло, спостерігаючи за ними, як швидко ця група, не затуманюючись, лишається ясною та зменшується, — людина, мул і дерев’яний плуг, усі зілляті люттю і водночас самотні, вкарбовані та на цій землі, у своєму моторошному опорі проти нічого.

Тепер їм відкрилися вершини; вони майже дісталися туди — довгий підйом, спочатку соснова облямівка затуляла половину обрію, а далі відчувались й інші схили — щільно стулені, величезні, здавалося, що вони не стільки різко, несподівано вихоплюються з плато, як нависають над вами — так, за дядьковими розповідями, буває у шотландському Гайлендсі, де гори відрізняються тільки крутосхилами і барвами, — це було два-три роки тому, і його дядько сказав: «Ось чому люди тут обрали на свій смак жити на цих маленьких ділянках, які не дають і восьми бушелів кукурудзи чи п’ятдесяти фунтів бавовни на акр, навіть якби ці схили не були такі круті для мула, щоб він тягнув плуг (але вони навіть і не садять бавовни, а лиш кукурудзу, не дуже переймаючись, бо небагато її треба на один перегінний куб, щоб батькові з синами торгувати самогоном), — ці люди на ймення Ґаврі, МакКалуми, Фрейзери, Інґреми, що раніше звались Інґрехеми, і Воркітти, що раніше були Уркгарти — так звали їхнього першого предка, який приїхав до Америки, а потім, у Міссісіпі, не міг свого прізвища написати, — усі ті, охочі до бійок, дряпанини, хто полюбляє заводитися та боятися Бога, і вірять у пекло…» — і тут дядько, ніби прочитавши його думки, перемкнув спідометр на швидкість п’ятдесят п’ять, проїжджаючи останню милю гравієвою дорогою (шлях уже котився вниз, туди, де росли верби і кипариси, спускаючись до рукава струмка Дев’ятьох Миль), і заговорив уперше від тої пори, як вони покинули місто: