Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 28)

— Що тут коїться, шерифе?

— Розкопаю цю могилу, містере Ґаврі, — сказав шериф.

— Ні, шерифе, — мовив інший, негайно, без жодних змін у голосі: не сперечаючись, без жодного виразу; просто ствердження: — Не цю могилу.

— Так, містере Ґаврі, — сказав шериф. — Я розкопаю її.

Без поспіху та метушливості, майже спокійно, старий однією рукою розстебнув два ґудзики на комірі сорочки та засунув пальці за пазуху, ледь вигнувшись боком, щоб звільнити руку, і витягнув з пазухи сорочки важкий нікельований пістолет — як і раніше, без поспіху, але не зволікаючи, сунув зброю під ліву пахву, затискуючи приклад обрубком понівеченої руки, а здоровою застебнув сорочку, потім ще раз узяв пістолет єдиною рукою, ні у кого не поціляючи, а просто тримаючи.

Але задовго до цього він бачив, як шериф уже рухається, рухається з неймовірною швидкістю не в бік старого, а до краю могили, ще до того, як двоє негрів розвернулися, готові пуститися навтьоки, і коли вони так кружляли, ніби роблячи повні оберти, то наштовхнулися на шерифа, мов на скелю, навіть не встигнувши трохи оговтатися, доки шериф не вхопив кожного руками, начебто втікачі були дітьми, а потім наступної миті тримав їх за петельки, немов двох шматяних ляльок, розвертаючись тулубом так, щоб стояти посередині між цими двома та маленьким жилавим старим з пістолетом, промовляючи м’яким, навіть млосним, летаргійним голосом:

— Припиніть. Ви що, не знаєте: найстрашніше, що може статися з чорномазим — це намагатися вшитись у парі смугастих арештантських штанів, а надто отут і сьогодні?

— Гаразд, хлопці, — сказав старий своїм високим монотонним голосом, без жодних модуляцій. — Я не збираюся зробити вам боляче. Я до шерифа звертаюся. Не руште могилу мого хлопчика, шерифе.

— Відішліть їх знову до машини, — поспішно пробурмотів дядько. Але шериф не відповідав, так і дивлячись на старого.

— Вашого хлопчика нема у цій могилі, містере Ґаврі, — сказав шериф. А він, споглядаючи, роздумував, що старий міг би сказати — здивовано, недовірливо, обурено, може, навіть висловлюючи думки вголос: «А як ви дізналися, що мого хлопчика отут нема?» — раціонально поміркує, глибоко, замислено, тими словами, якими перефразовано звертався шериф, говорячи з його дядьком шість годин тому: «Ви не мали б права мені цього казати, якби це було не так»; споглядав, навіть наслідував старого — як він відрізав усе це від себе, — і раптом подумав з подивом: «Та чому, він же у скорботі», — роздумуючи, як він бачив ці побивання і скорботу вже двічі за два роки, там, де на нього не очікував і навіть не передбачав, коли певно мірою серця, здатного краятися від горя, взагалі не могло бути: одного разу — як одному старому чорномазому щойно випало пережити свою стару чорномазу дружину, і зараз це скажений, лихослівний, в якого чорної лайки повний рот, старигань, який зненацька втратив одного з шести ледачих, шалапутних, гулящих, жорстоких, більш або менш свавільних — це ще якось можна зрозуміти, але насправді — менше чи більше нікчемних синів, один з яких ні в чому не прислужився своїй громаді, а зробив лише одну благословенну річ — дав останню відчайдушну можливість убити себе: чувся високий рівний голос, знову безпосередній, наполегливий і сильний, і без пауз, без модуляцій, майже як у бесіді:

— Ну, я просто сподіваюся, ви не назвете мені ймення того типа, який довів, що мого сина отут нема, шерифе. Просто сподіваюся, ви не скажете, що… — маленькі жорсткі вицвілі очиці тепер уп’ялися в маленькі жорсткі вицвілі очі, а шерифів голос звучав так само м’яко, а зараз — непроникливо:

— Ні, містере Ґаврі. Вона не порожня, — а потім, набагато пізніше, він зрозумів, але не те, чому Лукаса довезли до міста живим, а те, що причина цьому — на поверхні: саме тієї миті там поруч не було жодного Ґаврі, звісно, окрім мерця: але старий і двоє його синів виїжджали з гаю, показавшись із-за церкви майже тоді ж, коли його дядько з шерифом дісталися могили; і, звичайно, ось чому сорок вісім годин після того Лукас іще дихає й топче ряст.

— Там лежить Джейк Монтґомері, — сказав шериф.

Старий миттю розвернувся, не метушливо і навіть швидко, але легко, наче його маленька безтілесна статура не опиралася ні повітрю, ні вазі м’язів, і крикнув до огорожі, де, як і раніше, двоє молодиків сиділи на одному мулі, однакові, наче манекени у магазині одягу, і такі ж нерухомі, ще не встигнувши спішитися, коли старий крикнув:

— Сюди, хлопці.

— Не переймайтеся, — сказав шериф. — Ми це зробимо. — Він повернувся до негрів: — Усе гаразд. Беріть лопати…

— Я ж казав вам, — знову квапливо пробурмотів дядько. — Відішліть їх до машини.

— Правильно, адвокате… адвокате Стівенс, так? — сказав старий. — Заберіть їх ‘відси. Це наша справа. Нам її робити.

— Тепер це моя справа, містере Ґаврі, — озвався шериф.

Старий підняв пістолет, упевнено і не поспішаючи, згинаючи лікоть, доки зброя не опинилася на рівні грудей, і поклав великий палець на гашетку, наставивши пістолет так, що він був уже готовий вистрелити, чи не зовсім, указуючи дулом на порожні петлі на ремені шерифових брюк.

— Заберіть їх ‘відси, шерифе, — повторив старий.

— Добре, — відповів шериф, не зробивши жодного руху. — Ви, хлопці, вертайтеся до машини.

— Подалі ‘відси, — сказав старий. — Пошліть їх назад до міста.

— Вони в’язні, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Я не можу цього зробити. — Він не рухався. — Вертайтесь і сідайте у машину, — звернувся він до них. Потім вони розвернулися, прямуючи не до воріт, але просто через огорожу, досить швидко рухаючись, високо піднімаючи ступні та коліна у замурзаних смугастих арештантських штанах, і так досягнувши протилежної загорожі, наполовину пройшли, наполовину перестрибнули її, і лише потім змінили свій напрямок, ідучи до двох автомобілів, досягаючи шерифової машини, але так і не наближаючись до двох білих чоловіків верхи на мулі, покинувши могилу. Він дивився на них, які сиділи на мулі — однакові, наче дві прищіпки на мотузці для білизни: однакові обличчя, навіть обвітрені до краплини однаково, — похмуро-запальні та спокійні, — доки старий знову не крикнув:

— Ну ж бо, хлопці, — і вони зістрибнули одночасно, наче одна людина, ніби тренована пара у водевільному шоу, і перелізли одночасно з лівої ноги через огорожу, геть ігноруючи ворота: близнюки Ґаврі, однакові навіть одягом і взуттям, якщо не зважати на те, що один був убраний у сорочку хакі, а другий — у куфайку-безрукавку з тонкої шерсті; кожному близько тридцяти, на голову вищі від свого батька, батьківські світлі очі, і носи як у батька, але не орлині, а скоріше яструбині, теж гачкуваті; наблизившись, ніхто з цієї пари не кинув ні до кого ні слова, ні погляду, стоячи з похмурим, замкненим, не схильним до жартів виразом облич, доки старий не вказав пістолетом (він помітив, що гашетку зведено, тож тепер усе одно) на дві лопати і не промовив своїм високим голосом, який тепер звучав майже бадьоро:

— Хапай їх, хлопці. Це окружне майно; як ми якусь розтрощимо, це нікого не обходитиме, тільки Велике Журі[30], — близнюки, що стояли обличчями один до одного на протилежних кінцях могили, і знову діяли майже з хореографічним унісоном: двоє молодших перед мертвою ріднею — Вінсоном; четвертий і п’ятий із шести синів: Форрест, найстарший, не лише звільнився з кінцями від запального як вулкан тирана-батька, але й навіть одружився та двадцять років був управителем на бавовняній плантації у дельті над Віксберґом; далі Кроуфорд, підстарший, покликаний до армії другого листопада 1918-го, а вночі на десяте (нещастя, не поталанило, як казав його дядько — борони Боже статися такому з будь-ким) — точка зору, якої, здається, насправді дотримувались і федеральні судді, що його заарештували, виголосивши вирок: усього рік ув’язнення у Лівенвортській тюрмі, — дезертирував і майже вісімнадцять місяців ховався у численних печерах та гірських тунелях за п’ятнадцять миль від федерального суду у Джефферсоні, доки нарешті не потрапив до полону після того, що нагадувало справжню битву (на щастя, нікому він серйозно не зашкодив), протягом якої він у своєї печері, озброєний, боровся понад тридцять годин (і дядько казав — протримався з певною твердістю та вмінням: дезертир з армії Сполучених Штатів, боронячи свою свободу від уряду Сполучених Штатів, з якоюсь зброєю, захопленою у ворога, з яким він сам відмовився боротися), автоматичним пістолетом, який один із синів МакКалума вихопив у полоненого німецького офіцера і виторгував невдовзі після повернення додому, вимінявши у Ґаврі на пару хортів, — відбув свій рік та повернувся додому, і у місті знову поповзли чутки, що він у Мемфісі: подейкували, що він: 1) таємно постачає спиртне з Нового Орлеану, 2) працює спеціально найманим співробітником в одному з офісів, у компанії під час страйку, — але хай там як, він зненацька повернувся під батьківську стріху, і ніхто його не бачив, — проте за кілька років місто почуло, що він став більш-менш правильним, нарешті узявся за розум, добуткує трохи лісоматеріалами, трохи рогатим товаром і навіть працює на клаптику земельки; і Брайан, третій, який мов справжній цемент скріплює родину — як би ви це не зволіли назвати, — опора сімейної ферми, яка годувала їх усіх; потім близнюки, Вардаман[31] і Більбо, які проводили ночі, сидячи навпочіпки серед тліючих полін і пеньків, доки гончаки цькували лисиць, а вдень спали на голій дощаній долівці у парадній галереї, доки не сутеніло і не наставала пора знову здіймати гончаків на лови; і останній, Вінсон, який ще змалечку відзначився здібностями до гендлювання та до грошей, тож тепер, хоча вмер він лише у двадцять вісім років, про нього казали не тільки як про власника кількох земельних ділянок в окрузі, але і як про першого Ґаврі, який міг підписувати чек, і будь-який банк приймав це прізвище, шануючи його носія; — близнюки, по коліно, а потім по пояс у землі, працювали з гнітюче-похмурою і зловісною швидкістю, роботоподібно і абсолютно в унісон, так, що обидві лопати, здавалося, навіть одночасно дзенькнули об дерев’яне віко труни, і навіть тоді, здавалося, фізично не спілкувалися — наче тварини або птахи: ні звуку, ні жесту, — просто один з близнят випустив лопату як продовження пориву іншого брата, жбурляючи інструмент у багно, а потім самотужки виліз із ями, ставши серед інших, доки його брат згрібав геть убік те, що лишилося від землі на вíку домовини, потім жбурнув свою лопату, навіть не глянувши, і — як він сам зробив минулої ночі — відкинув останні рештки землі подалі з віка труни та, ставши на одній нозі, ухопився за накривку домовини, смикаючи та смикаючи її, намагаючись підняти, доки інші, стоячи на краю могили, зазирали повз нього у труну.