Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 30)

— Цим шляхом він не вертав. У нього спершу часу не було. Він пішов просто вгору оцим схилом тоді, і не обходило, чи чагарі тут, чи ні, чи темно, чи ні. Ось коли він почув щось таке, що почув. — Тоді він зрозумів, до кого звертається шериф: — Може, твій секретар там насвистував, або ще щось таке. Тоді, на цвинтарі, уночі.

Потім вони стояли на березі самого рукава — це було широке урвисько, канал, де під час зимових і весняних дощів мчав потік, але де зараз тік лише струмочок завглибшки ледве з дюйм і навряд чи з ярд завширшки, від одного басейну до іншого, уздовж вибілених пісків, — і навіть коли його дядько промовив:

— Звісно, цей дурень… — шериф за десять ярдів чи більше удалині на березі сказав:

— Ось він, — і вони пішли до нього, і тоді він побачив, де стояв мул, прив’язаний до деревця, а потім відбитки — сліди, де той чоловік ішов берегом, вгрузаючи у багно: сліди були глибші, ніж у будь-якої звичайної людини, попри вагу, і він подумав: страждання, розпач, поспіх, похапливість у чорному мороці та шипшинових колючках і запаморочливо-невблаганний плин секунд — перенесення тягаря, не призначеного на те, щоб людина його несла: згодом він почув ляскання і хрускіт у підліску, що тягнувся берегом, а потім звуки кобили, а тоді крики старого, а невдовзі — ще й біг мула, а далі просто пекло розверзлося: старий, що кричав і лаявся, і гавкотіння хортів, і глухий стукіт чоловічого взуття, що ковзнуло собакам по ребрах; але вони більше не могли поспішати, з і хрускотом і лясканням прориваючись крізь поламані шипшинові кущі та лозняк, доки не змогли поглянути униз, в урвисько, де був невисокий свіжий насип сланцюватої глини, який уже розривало двоє гончаків, а старий Ґаврі тупав на них ногами, кóпав у боки і сварився, і ось усі вони, окрім двох негрів, уже спустилися в урвище.

— Зачекайте, містере Ґаврі, — сказав шериф. — Це не Вінсон. — Але старий нібито й не чув. Здається, він навіть не розумів, що там ще хтось є; здається, він навіть забув, нащо бив собак: він просто намагався зігнати їх з кургану, усе ще шкутильгаючи та на одній нозі стрибаючи за псами, а другою наміряючись ударити, прагнучи дати копняка, навіть коли хорти покинули насип і лише намагалися ухилятися від ударів, щоб неушкодженими покинути канаву, а він досі ще бив їх і лаявся, навіть коли шериф спіймав його за руку і втримав.

— Гляньте на бруд, — сказав шериф. — Хіба ви не бачите? У нього не було часу його поховати. Це був другий, а він поспішав, бо майже розвиднілося, і треба було його сховати, — і тепер вони це побачили: низький горбочок свіжої землі близько від берега, а на березі — скажені рвані удари лопатою, начебто хтось ламав глину лезом, як сокирою (і знову замислившись: розпач, поспіх праці нестямних, безумних рук, боротьби з непіддатливою інертною масою землі), доки не закопав, не закидав глиною, приховуючи те, що прагнув приховати.

Цього разу їм навіть не треба було лопат. Труп був ледь присипаний; собаки щойно вирили його, і він зрозумів справжню значущість цього поспіху та розпачу: нестямний, безумний банкрут, в якого лишилось обмаль часу, щоб приховати це кричуще свідчення свого розпачу та причину свого поспіху; це було по другій ночі, коли вони з Алеком Сендером, навіть обидва, працювали шалено швидко, знову засипаючи могилу: тож до того часу вбивця, уже розкопавши шість футів ґрунту, а потім засипавши знову, щойно сонце зайшло, вчора мусив виривати друге тіло і знову закидати землею могилу — мабуть, удень, сонце навіть стояло високо, може, сонце спостерігало за ним, коли він удруге спускався схилом і через рукав; сам ранок спостерігав за ним, доки він перевалював тіло з берега під ухил, а потім скажено рубаючи глину, щоб наламати досить бруду, аби тимчасово сховати труп подалі від чужих очей, казячись від люті — так шаленіє чужа дружина, похапцем жбурляючи свій пеньюар, щоб сховати забуту коханцем рукавичку; — тіло лежало долілиць, було видно тільки проломлену потилицю, доки старий не нагнувся та здорового рукою не перевернув труп на спину.

— Еге, — мовив старий Ґаврі високим, жвавим, виваженим голосом. — Та це той Монтґомері, дідько б його вхопив, щоб мене трясця мордувала, якщо це не він, — і знову випростався, худорлявий і швидкий, наче зірвана годинникова пружина, знову волаючи до собак: — Ей, хлопці! Шукай Вінсона! — а потім закричав і дядько, щоб його почули:

— Чекайте, містере Ґаврі, чекайте! — А потім до шерифа: — Це був дурень, тому що часу не мав, а не тому, що він дурень. Я просто не вірю, що це двічі… — він озирнувся навколо, очі в нього бігали. Потім він зупинив погляд на близнюках. Він різко спитав: — Де ворушкий пісок?

— Що? — перепитав один із близнят.

— Ворушкий пісок, — повторив дядько. — Ворушкий пісок тут, на дні рукава. Де це?

— Ворушкий пісок? — спитав старий Ґаврі. — От курвин син, адвокате. Кинути людину у ворушкий пісок? Мого хлопчика?

— Стуліть пельку, містере Ґаврі, — гаркнув шериф. Потім до близнюків: — Ну? Де?

Але він відповів першим. Він готувався це зробити секунду тому чи близько того. Тепер наважився:

— Це біля мосту, — потім — він сам не знав, навіщо — додав: — Це був не Алек. Це був Здоровань.

— Під мостом шосе, — виправив один із близнюків. — Де весь час було.

— О, — сказав шериф. — Який Здоровань? — І він уже хотів відповісти, який; але раптом старий, здавалося, забувши і про свою кобилу, рвонувся вперед, ще до того, як вони зрушили з місця і навіть до того, як він сам зіступив, і пробіг кілька сягнистих кроків, долаючи піски, що відкидалися під ногами, доки інші спостерігали за ним, і ось він розвернувся і з тою ж котячою спритністю осідлав кобилу, увіп’явшись єдиною здоровою рукою у крутий берег, та не помчав, продираючись з хрускотом і ламаючи гілля, з гуркотом не щезаючи з поля зору, перш ніж хтось іще, окрім двох негрів, які не полишали його, не встигли вилізти на берег.

— Бігом, — сказав шериф близнюкам. — Зловіть його. — Але обидва впустили мить. Вони з хрускотом, ламаючи гілля, кинулися навздогін старому, один з близнюків попереду, інші — за ним, у тому числі двоє негрів, продираючись крізь шипшинові зарості та кущі, повертаючись до рукава і знову через зарості на розчищену місцину — дорогу під мостом; і ось він побачив: униз сповзали сліди копит, там, де Здоровань майже дістався води, а далі відмовився йти, і було видно біля бетонної стіни навпроти потік води, що неглибоко струмував вузьким рівчаком ближче до краю, далі вливаючись в обширну гладінь мокрого піску, пласку і незайману, і поверхня була незаплямована, наче молоко; він ступив, переступивши через кладку — довгу вербову жердину, що лежала над окрайком берега, три-чотири фути завдовжки, з тонким шаром висушеного піску, от начебто ви встромили б палицю у відро чи у кадіб з фарбою, і навіть коли шериф кричав до близнюків попереду: «Хапайте його, ви!» — він побачив, як старий стрибає з берега та без плюскоту, без жодних брижів чи якихось звуків опиняється не прямо на м’якій гладіні, а минаючи її, начебто перестрибуючи у порожнечу, ніби з бескету чи з підвіконня, а потім, не зупиняючись, тільки застигши непорушно, мовби його ноги відітнуло одним помахом коси, залишивши свій тулуб нагорі й занурюючись у м’який, неглибокий, молокоподібний пісок.

— Усе гаразд, хлопці! — крикнув старий Ґаврі жваво та виважено: — Він тут. Я стою на ньому.

І один з близнюків зняв з мула віжки, а інший — збрую та попругу з кобили, і, використовуючи лопати як сокири, негри почали ламати вербове гілля, доки інші зломили з кущів лозини, жердини та все, до чого могли дотягнутися або що могли знайти, або підібрати, і тепер обидва близнюки та обидва негри, роззувшись та полишивши черевики на березі, стрибнули у пісок та поважно спустилися згори у безперервному шумі сосон, але не було чутно жодного іншого звуку, хоча він і напружував слух, вчуваючись в обидва кінці дороги, проте пильнуючи не над перевагою смерті, бо смерть не має почуття власної гідності, але бодай для годиться: принаймні, якась дрібка, якісь елементарні правила пристойності, гарного тону, які мають бути в кожної людини, безпорадний набуток, доки тлінне тіло не буде сховано від насмішок і ганьби; а труп зараз виплив ногами вперед, наче мотузом витягуваний, висмоктуваний з виру твані грубими знаряддями — його тягнули, вивільняючи з піску, який слабко цмокав і чвакав, наче губами — такі звуки бувають уві сні, — а на м’якій гладіні нічого не було: поодинокі слабкі брижі та зморшки щойно розпрасувалися, відцвіли, а потім зникли, як зникає таємний слабкий усміх, — і тоді, на березі, коли вони обступили знахідку, він дослухáвся пильніше, ніж колись, з нестямним поспіхом, як чинив той убивця, до обох кінців дороги, хоча там усе одно нічого не було: тільки почув, упізнавши звуки власного голосу, який раптово пролунав, мабуть, у довгому мовчанні, після того, як усі інші споглядали старого, видного по пояс, обліпленого тонким шаром піску, наче стовп: той опустив очі долі на труп, обличчя в старого перекосилося, верхня губа вивернулася вгору, оголюючи неживий, неприродний порцеляновий полиск і рожеві безкровні ясна вставних зубів:

— Отакої, дядьку Ґевіне, отакої, дядьку Ґевіне, витягнімо його від дороги, хоч подалі, хоч до чагарів…