Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 31)

— Спокійно, — сказав дядько. — Вони всі вже зараз проїхали. Усі тепер у місті, — і, як і раніше, спостерігав, доки старий нахилявся та почав незграбно зчищати однією рукою пісок, забитий в очі, ніздрі, рот, а рука виглядала дивною та негнучкою — та сама, яка нещодавно була вправною і скорою на розправу: схопившись за ґудзики на сорочці, уже виймала пістолет: тоді рука смикнулася та почала нишпорити в кишені, але дядько випередив, уже подавши хустку, проте було вже запізно, бо старий став навколішки, шарпнув сорочку та її краєм став обтирати мертве обличчя, а потім прихилив його, намагаючись очистити від налиплого піску, ніби забувши, що пісок іще сирий. Тоді старий знову підвівся та промовив високим, рівним, виваженим голосом, в якому не було жодних модуляцій:

— Ну, шерифе?

— Це не Лукас Бічем, містере Ґаврі, — відповів шериф. — Джейк Монтґомері був учора на похороні Вінсона. А доки ховали Вінсона, Лукас Бічем був за ґратами, у моїй в’язниці, у місті.

— Я не про Джейка Монтґомері говорю, шерифе, — урвав його старий Ґаврі.

— Я теж, містере Ґаврі, — мовив шериф. — Тому що його застрелили не зі старого кольта сорок першого калібру, що був у Лукаса Бічема — Вінсона вбили з іншого.

І, спостерігаючи за ними, він думав: «Ні! Ні! Не кажи цього! Не питай!» — і якийсь час йому здавалося, він вірив, що старий не скаже ні слова, стоячи перед шерифом, але зараз, не дивлячись на нього, бо його зморщені повіки опустилися, приховуючи очі, але так роблять, видивляючись щось під ногами, тому ви не могли б сказати, чи старий заплющив очі, чи просто дивився на те, що лежало на землі між ним і шерифом. Але він помилявся: повіки знову піднялися й знову відкрили важкий погляд гострих вицвілих очей старого, які зорили на шерифа; і знов озвався його голос, який дев’ятистам з дев’ятисот осіб здався би просто жвавим:

— А з чого вбили Вінсона, шерифе?

— З німецького автоматичного «люґера»[32], містере Ґаврі, — сказав шериф. — Такий привіз Бадді МакКалум, повернувшись із Франції у 1919-му, і цього літа виміняв на пару фоксхаундів.

І йому здалося, що, може, повіки знову заплющаться, навіть точно заплющаться, але й цього разу він помилився: думав доти, доки старий знову не пожвавився, швидкий і жилавий, знову рухливий, уже промовляючи владно, безапеляційно та голосно, не просто відмітаючи всі протилежні думки та заперечення, а просто тоном, не здатним до такого розуміння:

— Гаразд, сини. Вантажмо нашого хлопчика на мула та забираймо додому.

Дев’ять

І о другій годині по обіді у машині його дядька, тримаючись просто вантажівки (це був інший пікап; вони — тобто шериф — реквізував це авто разом із дерев’яною загорожею для худоби: хтось із близнят Ґаврі знав, що машина стоїть покинута на порожньому подвір’ї будинку за дві милі звідси, де теж є телефон — і він згадав свій подив, що вантажівка стояла там, коли вони дісталися міста — хтось покинув машину, — і Ґаврі повернули перемикач звичайнісінькою виделкою зі столу — він її знайшов за вказівкою Ґаврі у незамкненій кухні, коли дядько пішов до телефону поговорити з коронером, а Ґаврі вів машину), блимаючи нестримно і безперервно — не через відблиски, що сонце кидало в очі, а тому, що під повіками було щось гаряче і шорстке, наче порох з матового скла (це, звісно, справді може бути порох — легко закуритися після того, як проїхали понад двадцять миль у пісках і гравійними дорогами, за один ранок, якщо не брати до уваги, що від цього пилу очі не зволожуються, як би він не моргав), йому здавалося, що він побачив це з’юрмлення на вулиці навпроти тюрми — не лише округ, не лише Першу, Другу, Третю і П’яту дільниці, людей у вицвілих, без краваток, костюмах кольору хакі з грубої бавовняної тканини, із ситцю, але й усе місто — не тільки обличчя тих, кого він бачив, прибульців із Четвертої дільниці, які вистрибували із запорошених автомобілів перед перукарнею та більярдною, а потім знову до перукарні у неділю вранці, і знову на цій вулиці у неділю опівдні, коли шериф прибув із Лукасом, — але побачив й інших, окрім лікарів, адвокатів і священиків, які являли собою не просто місто, а Місто — з великої літери: торгівці та перекупники бавовни, торгівці автотранспортом і молодь, яка працювала прикажчиками у магазинах і бавовняних конторах, в аукціонних залах, і механіками у гаражах, і на заправних станціях — ці люди поверталися додому після ланчу, — ті, хто, навіть не дочекавшись на шерифову машину, доки вона не під’їде досить близько, аби її можна було впізнати, уже розвернулися та потекли натовпом назад, на Майдан, як відповзає приплив, уже рухаючись, коли шерифова автівка наблизився до в’язниці, і юрма вже лилася назад на Майдан, ринучи лавиною, перетинаючи площу, коли спочатку шериф на вантажівці, а слідом його дядько на машині, проїхали алеєю, минаючи тюрму, вантажні рампи біля чорного ходу контори похоронного бюро, де на них чекав коронер: отже, рухаючись паралельно не лише з боку протилежного кварталу, який лежав між вулицями, розділяючи їх, але й уже заздалегідь натовп міг би першим дістатися похоронного бюро; а потім зненацька, не встиг він навіть повернутися на сидінні, щоб озирнутися, а вже знав, що ця юрба реве, переслідуючи їх, прагнучи наздогнати та вихопити кожного по черзі: спочатку дядькове авто, потім вантажівку, потім шерифову машину, ніби трьох курей у клітках, і змете їх, і жбурне в одне нерозривне, перемішане, тепер ні на що не придатне нагромадження, просто на рампу, до коронерських ніг; він іще не рухався, але йому здавалося, ніби він уже висунувся з вікна, або, може, ледь чіпляється за підніжку, яка вислизає з-під нього, і наче він кричить до цього натовпу в якомусь нестерпному, безвірному обуренні: «Ви, йолопи, що, не розумієте, що спізнилися, і вам доведеться все знову починати, аби знайти новий привід?» — а тоді, повертаючись на сидінні та озираючись через плече у заднє вікно, на секунду чи дві він справді це бачив — не лиця, але одне обличчя, не масу, але мозаїку з людей, що складала одне Обличчя: навіть не зажерливість, як у стерв’ятників, навіть не пожадливу невситимість, але просто рух, шалений, безголовий, без жодної думки чи навіть пристрасті: знеособлений Вираз без минулого, схожий на такий, що раптово матеріалізується через кілька секунд чи хвилин болісного, навіть безумного, нестямного споглядання, безневинного зіставлення хмар і ландшафту на рекламній картинці з мильної обгортки або споглядання відтятих голів на фото з новин про балканські чи китайські бузувірства[33]: без гідності і навіть без натяку на жах: просто безшиє, з ослаблими м’язами та спляче, підвішене обличчя із застиглим виразом, навпроти нього, лице у лице, очі в очі, за склом ззаду, але тої ж миті вриваючись в його простір, так моторошно, почварно, що він аж відсахнувся та навіть подумав: «За секунду буде», — коли глип! — воно зникло — не тільки Обличчя, але й самі обличчя, за ним стелилася порожня алея, нікого і нічого там і близько не було, навіть на вільному п’ятачку там у провулку стояла ледве з дюжина осіб, дивлячись їм услід, які навіть, доки він вдивлявся, розвернулися та почали стягуватися назад до Майдану. Він вагався лише мить. «Усі вони обійшли навколо та попрямували вперед», — промайнуло у нього в думках, блискавично і цілком спокійно, з невеличкими проблемами (він помітив, що автомобіль тепер зупинився) натискаючи на ручку дверцят, помітивши, що шерифова машина і вантажівка обидві стали біля вантажної рампи, де четверо чи п’ятеро чоловіків піднімали ноші, запихаючи до відчиненого багажника вантажівки, і він навіть чув дядьків голос позаду:

— Зараз ми поїдемо додому та покладемо тебе до ліжка, доки твоя мама не висмикнула лікаря, щоб вгатити нам обом голку шприца, — потім він таки натиснув ручку дверцят і вийшов з машини, трохи спотикаючись, щоправда, тільки один раз перечепився, потім його п’яти почали — хоча він не наступав надто сильно — дуже твердо гупати по бетону: м’язи ніг наче затерпли, їх звело судомою[34] від продирання туди-сюди дном рукава, не кажучи вже про ніч, витрачену на розкопування та закопування могили, але принаймні від такого різкого неприємного струсу голова бодай якось провітрюється, чи, може, це вітер і рух так впливають; попри все, якщо в нього почнуться дивовиддя, то він хоч буде при умі, аби ясно це сприймати; ось прохід між похоронним бюро і будівлею поряд, хоча, звісно, уже запізно, Обличчя в останньому злеті та сплеску давно вже досягло мети і тепер мчить через Майдан і хідник, наостанок розтрощивши дзеркальну гладінь вітрини на друзки, розтоптавши маленьку дощечку ебенового дерева з бронзовими закрутками — табличку членства Національної асоціації трунарів, — і поламавши одну пошарпану хирляву пальму у червоно-брунатному глиняному горщику, і роздерши на шмаття вигорілу на сонці пурпурову завісу, яка була останньою кволою обороною, захищаючи те, що лишилося від Джейка Монтґомері, точніше, його рештки, те, що лишилося від його людської гідності.

Тут з проходу на тротуар Майдану він зупинився як вкопаний, наче вперше з того часу, як вони з дядьком покинули стіл за вечерею та вийшли з дому зо тиждень, місяць чи рік тому, хай скільки часу спливло з того недільного вечора. Тому що цього разу йому навіть не треба було й глипати. Вони там були, звісно, притиснувшись носами до скла, але цих споглядачів не було досить, аби перекрити рух бруківкою, та й змішатися настільки, щоб утворити Обличчя; та навряд чи й дюжина, та й більшість — зелені хлоп’ята, яким треба зараз бути у школі — жодного земляцького обличчя із села, навіть жодного справжнього чоловіка, бо навіть ті четверо чи п’ятеро, які на зріст скидалися на дорослих чоловіків, ні чоловіки, ні хлопчики, вони тут завсідники — коли той старий епілептик, дядечко Гоґі Мосбі зі шпиталю для вбогих, упав, затрусившись у нападі, з піною на вустах, до рівчака, або коли Віллі Інґрем нарешті спромігся засадити кулю в лапу чи у поперек собацюрі, про якого котрась жінка повідомила його по телефону, що це скажений пес — і, стоячи біля проходу, доки дядько карбував крок у нього за спиною, до болю кліпав зболілими, геть сухими повіками, вдивляючись, чому Майдан не був порожнім — ще й тому, що забагато назбиралося, проте порожнів, доки хакі, груба бавовняна тканина та ситець текли через Майдан і оминаючи його у бік припаркованих легкових автомобілів і вантажівок, стягуючись і юрмлячись біля дверей, доки один за іншим не вповзали всередину, залазили у крісла, на сидіння та у кабіни; уже заверещали стартери, запустилися мотори, заторохтів холостий хід і закрутилися шестерні як млинові колеса, а пасажири, як і раніше, поспішали до машин, і тепер не один, а п’ять чи шість автомобілів одразу дали задній хід від узбіччя, розвернулися та поїхали прямо, а люди ще бігли до них, хапаючись за борти та залазячи всередину, і він уже втратив їм лік, випускаючи з уваги, навіть якщо й намагався злічити, стоячи поряд із дядьком, спостерігаючи, як вони зосереджуються в чотири потоки чотирма головними вулицями, що ведуть з міста у чотирьох напрямках, уже нестримно линули, навіть не встигнувши покинути Майдан, обличчя в останній момент іще не розвернулися, але дивилися назад, та й то недовго, на що завгодно і в ніщо, швидко зникаючи на ходу, і, здавалося, рухалися швидше, ніж автівки, які їх везли, бо, судячи з виразу цих облич, лиця вже давно були за межами міста, задовго до того, як щезнути з поля зору; і вдвічі швидше, ніж їзда машин, раптом наче з-під землі виросла його мати, не торкнувшись його — прийшла, певно, тими провулками, теж від в’язниці, обігнувши те місце, де вони були, — імовірно, доки ті ривком вихоплювали Монтґомері з машини, — але ж тоді дядько казав йому: вони вистоять проти всього за умови, що назавжди збережуть за собою право відмовитися визнати видиме, — і зверталася до його дядька: