Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 23)

— Тоді їдь просто за вантажівкою, — сказала вона. — Ми поволі, тихо поїдемо…

— Нє-а, — відповів Алек Сендер; він висунувся з віконця. — Рушай першим, ми ж тебе усе одно чекатимемо, коли повернемось до міста.

Тоді — й не було потреби його цвьохати — він пустив Здорованя вниз по схилу, тільки тримаючи вуздечку так, аби задирати кінську голову; у вантажівці загорілися фари на ходу, а він відчув рівну поверхню, ледь виїхавши на дорогу, і Здоровань уже намагався побігти, але він притримав його на шосе, а вогні вантажівки блимали вгору-вниз, і коли він опинився на гладіні, то послабив вузду, і Здоровань помчав, форкаючи, виштовхуючи вудила, як завжди, гадаючи, що чмакання накине йому на зуби вузду; тепер, коли фари вантажівки сяйнули на дорозі, почулося торохтіння — відлуння восьми ніг по мосту, — і він подався під темним різким вітром та пустив коня, і не було навіть видно світла від фар вантажівки, машина зникла з обрію за добрячих півмилі, доки він не притишив коня, аби той пустився підтюпцем, і так майже милю, доки вантажівка не обігнала їх і зблиснув рубіновий спалах буферного вогню — ось повернув убік, а потім щез, але принаймні лишив позаду ті сосни, які маячили, те моторошне, байдуже, безпросвітне, усюдисуще сичання та свистіння, яке шепоче всьому простору: «Дивись… Дивись…» — але тоді ці дерева досі промовляли десь ці слова і, безумовно, промовляли їх так довго, на всю Четверту дільницю, для всіх її мешканців: Ґаврі, Інґремів, Воркіттів і Фрейзерів, — та всіх, і цього разу він теж чув шепіт, так, що навіть над цим не замислювався, і тому зараз перестав про це думати, коли у свідомості наче спалах сяйнув, і, зробивши останній ковток кави із супової миски, поставив її, коли батько схопився з-за столу та, грюкнувши ніжками свого стільця по підлозі, сказав:

— Мабуть, я краще піду на роботу. Треба ж тут комусь на хліб заробляти, доки інші граються у копів і злодіїв, — і пішов, і, мабуть, кава якось вплинула на нього, на те, що він називав розумовими процесами або на ті процеси, що люди називають мисленням, бо тепер він здогадався, чому для його батька теж гнів виявився полегшенням після тої події, і це почуття треба було якось виразити, і він обрав гнів не тому, що він заборонив би йому піти туди, а тому, що не мав на ту виправу жодних шансів, і те псевдопрезирливе, гумористичне спростування їхньої з Алеком Сендером мужності, і те висміювання миготіло, натякаючи не лише на розриту потемки могилу, а й на волю міс Гебершем, — по суті, усе це невправне лихослів’я остаточно зводило їхню роботу до гри у дитячому садку — полювання на відьом: це було, певно, виключно чоловічим виявом відмови повірити у те, що він, як казав його дядько, досить дорослий, щоб самому собі застібати штани; і тому він облишив батька, побачивши, що його мати хоче вийти з кухні, і, штовхнувши свого стільця, сам підвівся, коли раптом подумав, що кава — це набагато більше, ніж відоме йому раніше, але ніхто не попередив, що цей напій навіює ілюзії, галюцинації так само, як кокаїн чи опіум: бачачи, спостерігаючи, як батьківський гамір мигнув і зник, розвіявся, як вітром здуває дим чи туман, не тільки виявивши, але й розкривши всі риси у чоловіку, який зачав його, — який на нього озирався — через прірву, позбавлену мосту, породжену не тільки гордістю, а й заздрістю, а в дядьківському самозреченні та риторичному самоприниженні була фальш, а от його батько гриз гірку кістку незнищенної істини, своєї непоправної невідповідності, неможливості змагатися з часом, немов визнаючи, що народився зарано або запізно, аби бути шістнадцятирічним і скакати на коні десять миль у темряві, щоб врятувати зарозумілу та неприязну шию старого чорномазого.

Але принаймні він був при тямі. Хай там як, а це вплинула кава. Йому, як і раніше, кортіло дрімати, але тепер він не міг; бажання заснути лишилося, але тепер йому доведеться боротися, привчаючи себе не спати, і треба боротися з цим почуттям, стишувати його. Було вже по восьмій; проїхав один зі шкільних автобусів, коли він збирався відпаркувати од узбіччя вантажівку міс Гебершем, і на вулиці мало бути стільки дітей, свіжих, бадьорих зранку в понеділок, з книжками і паперовими пакунками, де складено обіди на перерву, а за шкільним автобусом вервечкою тягнулися легкові автомобілі та вантажівки, обляпані багном і замащені порохом сільських доріг, і ця вервечка така незмінна та безперервна, що його дядько з матір’ю давно мали б дістатися в’язниці, доки він сам встигне, бо в понеділок готується аукціон різних речей та худоби на торгах за Майданом, і йому було їх видно — порожні легкові автомобілі та вантажівки у ряд, щільною плетеницею біля будівлі суду, як поросята біля годівниці, і чоловіків з ковіньками: прибулі, навіть не спиняючись, прямують просто через Майдан та вздовж алеї, до торгів, де жують тютюн або незапалені сигари, гуляючи від обори до обори серед аміачного смороду гною та рідкої мазі, телячого мукання, тупотіння коней та мулів, серед старих фургонів, спорядження для оранки, зброї, упряжу і годинників, і тільки жінки (лише кілька прибули на торги, бо субота — це чоловічий день) прогулюються Майданом і крамницями, отже, сам Майдан був порожнім, за винятком припаркованих автомобілів і вантажівок, доки чоловіки не повернуться за годину опівдні, щоб зустрітися з дружинами у кафе та ресторанах.

Тому цього разу він смикнувся сам, не рефлекторно, і тепер навіть випручався не зі сну, але від ілюзій, які гіпнотизували його просто за порогом рідного дому навіть сліпучого сонячного дня, навіть за кермом пікапа, який ще вчора ввечері він точно не відрізнив би від інших таких самих автомобілів, але який з учора став невід’ємною частиною його пам’яті, досвіду і дихання, мовби сичання від ударів об землю, коли розгрібають бруд, або наче брязкання леза об соснове віко труни, і він перебував у якомусь міражному вакуумі, де не було не просто минулої ночі, а й суботи, лише тепер згадуючи, ніби щойно помітивши: дітей у шкільному автобусі не було, і у потоці легкових автівок та вантажівок, що тік за цим автобусом — самі дорослі (а у суботу половина пласких машин з відкидним верхом бувала напхана під зав’язку ними: чоловіками, жінками і дітьми у дешевому, убогому, скромному вбранні, яке вони одягали до міста); а в деяких машинах навіть під час понеділкового аукціону мали б сидіти негри, але не було жодного темного обличчя, коли він на пікапі спромігся влізти у цю вервечку. Жодного школяра на вулиці, хоча він чув, не дослухаючись як слід, дядькову телефонну розмову: тому подзвонив шкільний директор, питаючи, чи можна сьогодні дітям на заняття, і дядько відповів «так», і от на Майдані він побачив уже три жовті автобуси, які мали б везти дітей з округи до школи, але власники-рядчики-водії по суботах і на свята використовували цей транспорт як платний пасажирський, а далі ось і сам Майдан, припарковані автомобілі та вантажівки, як завжди має бути, але на площі взагалі нічого і нікого, жодного людського руху: ні стікання юрми чоловіків до обор, ні жінок у магазинах, тож коли він підвів пікап, тримаючись узбіччя та їдучи хвостом за дядьковим автомобілем, то міг побачити, де немає безладдя та рухів у натовпі, а де найщільніший пульс і гамір, який заповнює Майдан, неначе карнавальна хода або вболівальники на футбольному полі. Люди вже стеклися на вулицю та вишикувалися навпроти в’язниці, і стягувалися далі, уперед, біля кузні, де йому вчора довелося ховатися, намагаючись перетворитися на невидимку, так, начебто вони чекали на парад, який ось-ось відбудеться (і стояли майже посеред вулиці, так, що й дотепер безперервному потоку легкових і вантажних автомобілів доводилось об’їжджати групу з дюжини осіб, яка радше нагадувала суддів на трибунах, а в центрі цієї групи він упізнав за форменним кашкетом зі значком начальника поліційного відділу — маршала, що в цей час, стоячи перед школою, регулював дорожній рух, допомагаючи дітям перейти вулицю, і йому навіть не треба було пам’ятати, що цього маршала звати Інґрем, Інґрем з Четвертої дільниці, який приїхав до міста, як іноді робили й інші блудні сини, відступники роду Інґремів, що прибували до міста, знаходили там дівчат, одружувалися і ставали перукарями, судовими приставами або нічними сторожами — так німецькі князьки спускалися зі своїх Бранденбурзьких пагорбів і ставали до шлюбу зі спадкоємицями європейських престолів) — чоловіки і жінки, і жодної дитини, з обвітреними загрубілими сільськими обличчями та засмаглими шиями, засмаглими спинами і руками, у чистих вицвілих, без краваток, сорочках і брюках землистого кольору і бавовняних сукнях з машинними малюнками, — всі вони з’юрмилися на Майдані та на вулицях, немовби магазини зачинено, — навіть не дивлячись на порожнечу перед в’язницею та єдине заґратоване віконце, теж порожнє, уже сорок вісім годин. Але зараз юрма просто зіщулилася, згустилася, не вичікувально, не чигаючи, ні навіть пильнуючи, але тільки поки що, немов попередньо займаючи свої місця перед завісою у театрі. Він подумав, що це — свято: зазвичай ця пора доби для дітей, а тепер усе навиворіт; раптом він збагнув, як страшенно помилявся: це не субота, якої не було, а тільки минулий вечір для них ще не настав, і вони не лише не знали про минулий вечір, але й серед них не було нікого, навіть Гемптона, який міг би їм розповісти, позаяк вони просто відмовилися б йому повірити. І раптом перед ним немов зісковзнув якийсь легкий шар, неначе серпанок, неначе плівка, що затягує куряче око, про яку він і не відав і для якої не мав назви — просто раз, клац, і все, він узрів їх наче вперше — ті ж порепані, досі майже недбалі обличчя, ті ж вицвілі чисті бавовняні сорочки з брюками та сукні, але тепер це була не та юрба, що чекає, коли підніметься завіса над сценою — це ілюзія. Перед ним була радше та юрба, яка чекає у залі суду на судового пристава, коли той прокричить: «Слухайте, слухайте, слухайте![25] Високий суд почався!»; навіть не нетерпіння, бо тої миті й на думку не спадало, що судитимуть не Лукаса Бічема — вони вже засудили його, — але Четверта дільниця: тамтешні явилися дивитися не на те, що називають правосуддям, ні навіть на кревну помсту, але побачити, що Четверта дільниця не дасть втоптати у бруд свою вищу касту білої людини.