Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 17)

І ось він дістався туди; Здоровань дещо розслабився та навіть погнав після дев’яти миль, зачувши запах води, і тепер можна було розгледіти міст або принаймні якийсь проблиск, просвіт у темряві, де над дорогою зімкнулося непроглядно-чорне склепіння переплетеного вербового гілля, біля рукава річки, і ось Алек Сендер — вийшов з-за билець моста; Здоровань пирхнув на нього, а потім він його теж упізнав, не здивувавшись, навіть не згадуючи свого подиву, чи здогадається Алек Сендер сховати вантажівку, — навіть не згадавши, що на це чекав і, не зупиняючись, повів Здорованя через міст, потім дозволивши коню повернути з дороги за мостом, гарцюючи напруженими передніми ногами, поштовхом намацуючи стежку до води, іще невидимої якийсь момент, і ось можна бачити віддзеркалення, збрижене там, де змикається з небокраєм: тут Здоровань зупинився, знову пирхнувши, потім раптом став дибки, майже скидаючи вершника.

— Унюхав ворушкий пісок, — сказав Алек Сендер. — Хай зажде, доки додому не вернеться. Я б теж ліпше робив щось інше, а не те, що зараз.

Але він повів Здорованя берегом, трохи подалі, де можна було спуститися до води, проте знову кінь тільки смикнувся та метнувся геть, тому він повернувся на шлях та звільнив стремено для Алека Сендера, а Здоровань знову зарухався, коли Алек Сендер стрибнув.

— Тут, — сказав Алек Сендер, але він уже відсмикнув Здорованя на гравієву стежку та вузьку ґрунтовану дорогу, різко повертаючи туди, де чорніли тіні гірського хребта і де майже одразу під пагорбами був схил. Він відчув сильний, непереборний сосновий запах, який линув і без вітру, стійкий і тяжкий, і густий, що майже можна було у руці тримати, відчутний, коли тіло входило в нього, неначе у воду. Схил угору став крутішим під кінськими копитами, і навіть подвійний тягар не зупинив Здорованя: за звичкою мерин спробував подолати скіс, ставши дибки, доки його різко не вгамували, і навіть тоді довелося міцно тримати віжки, обмотавши зап’ястя, сильно погойдуючи, і кінь нерівним кроком дістався першого плато, і навіть коли Алек Сендер сказав: «Тут», — мов нізвідки на узбіччі дороги виринула міс Гебершем, несучи кирку і лопату. Алек Сендер зісковзнув униз, коли Здоровань зупинився. Він зробив так само.

— Лишайся тут, — сказала міс Гебершем. — У мене інструменти та ліхтарик.

— Ще півмилі, — сказав він. — Нагору. Це не дамське сідло, але, може, у вас вийде сісти боком. А де вантажівка? — спитав він у Алека Сендера.

— За кущами, — відповів той. — Ми ж не парад проводимо. Принаймні не я точно.

— Ні, ні, — сказала міс Гебершем. — Я можу пішки.

— Ми заощадимо час, — мовив він. — Зараз, мабуть, уже по десятій. Він сумирний. Це просто тому, що Алек Сендер пожбурив кирку і лопату…

— Звичайно, — сказала міс Гебершем. Вона подала інструменти Алеку Сендеру та наблизилася до коня.

— Мені шкода, що це не… — почав був він.

— Пхе, — озвалася вона та взялася за вуздечку, перш ніж він підставив їй руку, допомагаючи застрибнути у сідло, а вона вже скочила у стремено та піднялася на коня легко та швидко, як зробили б він або Алек Сендер, так, що він ледве встиг одвернутися, відчуваючи, що вона дивиться долі, у темряву понад його повернутою головою. — Пхе, — знову сказала вона. — Мені сімдесят років. Окрім того, за мою спідницю перейматимемося, коли з іншим покінчимо, — і сама повернула Здорованя (ледве встиг він вуздечку перехопити) назад на дорогу, як Алек Сендер промовив:

— Ш-ш… — Вони зупинилися, не рухаючись, застиглі в стійкому безперервному невидимому потоці соснового запаху. — Мул з пагорба спускається, — сказав Алек Сендер.

Він почав розвертати коня.

— Я нічого не чую, — сказала міс Гебершем. — Ти певен?

— Так, м’, — відповів він, розвертаючи Здорованя й відтягуючи його назад з дороги, — Алеку Сендеру можна вірити. — І, стоячи біля голови Здорованя у хащах дерев і підліску, він притулив вільну руку до кінських ніздрів, щоб той не заіржав, вітаючи іншу тварину, — він теж тепер почув це: кінь або мул твердою ходою ступав по дорозі від гребеня. Напевно, тварина була непідкована; насправді єдиний звук, який він почув, був рипінням шкіри, і його здивувало (не сумніваючись, що звук таки розчув), як Алек Сендер уже розрізнив це за дві хвилини, а то й більше, коли ще та тварина до них не дісталася. Тепер йому було видно його або, точніше, звідки поява їх минала — грудку, рух, тінь, яка темніла на тлі блідого багна дороги, — просуваючись униз схилом, м’яке постійне човгання і пронизливе рипіння шкіри, яке завмирало, а потім стихло. Але вони почекали ще мить.

— Що це він тягнув? У нього на сідлі було щось приторочено? — спитав Алек Сендер.

— Я навіть не зрозумів, людина це чи ні, — сказав він.

— Я нічого не бачила, — сказала міс Гебершем. Він знову вивів коня на шлях. — А може… — почала вона.

— Алек Сендер його вчасно почує, — сказав він. Тому Здоровань знову попрямував твердою непохитною ходою нагору, а він ніс лопату, стискаючи ремінь під худою жорсткою литкою міс Гебершем з одного боку, а з іншого Алек Сендер ніс кирку, підіймаючись угору, справді рухаючись дуже швидко у сильному, п’янкому, ясно відчутному, живому сосновому запаху, який робив щось із легенями, як і з подихом (це поставало у нього в уяві: він ніколи не куштував цього на смак. Він міг би — ковток з чаші для причастя тут інше, бо це був не просто ковток, але й кислий, освячений і гострий: безсмертна кров Господа нашого, яку не куштують на смак, вона не рухається вниз, у шлунок, а прямує вгору та назовні, у Всевідання між добром і злом, і вибором, і зреченням та прийняттям назавжди — за столом у День Подяки та на Різдво, — але він ніколи не хотів). Вони зараз досягли гребеня, відкриті простору, що простягався далі, невидимий у темряві, але з відчуттям височини і простору; удень він міг це бачити, хребет і сосни — густо порослий хребет, повернутий на схід і на північ, достеменно як гори у Кароліні, а ще раніше — як у Шотландії, на батьківщині його предків, але він її не бачив, і зараз трохи забракло подиху, і він міг не тільки чути, але й відчувати, як у Здорованя з легенів хрипко, різко й коротко вихоплюється подих, бо кінь справді намагався подолати цей крутосхил, навіть несучи вершника і тягнучи двох; міс Гебершем, яка, притримуючи його, присаджувала, доки вони не зійшли на справжню вершину гребеня і Алек Сендер знову не сказав: «Тут», — і тоді міс Гебершем повернула коня з дороги, бо він ще нічого не бачив, доки вони не покинули шлях, і тільки тоді йому відкрилася розчищена ділянка — не тому, що це була ділянка, а тому, що, вихоплений слабким зоряним світлом, там стирчав, трохи похилившись, вузький стовпчик мармурового надгробка. І йому ледь було видно церкву (вивітрену, нефарбовану, дерев’яну, навряд чи більшу, ніж звичайна кімната), навіть коли він підвів Здорованя позаду та прив’язав повіддями до деревця, одстебнув мотузку з кільця та попрямував туди, де чекали міс Гебершем і Алек Сендер.

— Це має бути лише одна свіжа могила, — сказав він. — Лукас казав, тут з минулої зими нікого не ховали.

— Так, — погодилася міс Гебершем. — І квіти теж. Алек Сендер уже знайшов. — Але щоб переконатися (він тихо благав, сам не знаючи кого: «Я й так нароблю купу помилок, але хай це не буде однією з них»), він накрив ліхтарик своїм зіжмаканим носовичком, так, щоб один тонкий промінець на секунду вихопив із мороку свіжий горбок з жалюгідним розсипом вінків, букетів і навіть окремих квіток, а потім ще камінь — тримаючи ліхтарик настільки довго, аби прочитати вирізьблене ім’я:

АМАНДА ВОРКІТТ

дружина

Н. Б. Форреста Ґаврі

1878—1926

Потім клацнув ліхтариком, загасивши його, і знову розстелилася пітьма, і війнуло сосновим запахом, і вони стояли біля свіжої могили, усе ще нічого не роблячи.

— Ненавиджу це, — сказала міс Гебершем.

— Не лише ви, — мовив Алек Сендер. — До вантажівки півмилі. Спуск.

Вона наважилася; вона була перша.

— Зсунь квіти, — сказала вона. — Обережно. Тобі видно?

— Так, м’, — відповів Алек Сендер. — Небагато їх. Вигляда, наче їх просто так розкидали.

— Але ми так не зробимо, — сказала міс Гебершем. — Зсунь їх обережно. — І вже, мабуть, була майже одинадцята; може, часу їм не лишалося; Алек Сендер мав рацію: це треба зробити, щоб повернутися до машини та поїхати геть, повернутися до міста і далі, не зупиняючись, навіть не маючи часу подумати, вести машину, тримати кермо, стежити за вантажівкою, щоб рухатися далі, щоб ніколи більше сюди не повертатися; але тоді вони взагалі не мали часу, вони знали це ще до того, як покинути Джефферсон, і він на мить подумав: якби Алек Сендер сказав правду, що не поїде, і вчинив би так, а якби він дістався сюди сам, а потім (швидко)… ні, він не думатиме про це взагалі, і Алек Сендер спочатку заходився копати лопатою, а він узявся за кирку, хоча бруд був ще таким сипким, що кирки й не було потрібно (а якби ґрунт не був таким сипким, вони б небагато розкопали і за денного світла); двома лопатами можна було б розрити швидше, але вже занадто пізно, доки раптом Алек Сендер не передав йому лопату, не покинув яму і не щез, і (навіть не світячи ліхтариком) з тим самим відчуттям, понад зір і слух, яким він збагнув, що Здоровань зачув ворушкий пісок, і яким він виявив коня чи мула, що спускався тоді з гори, за хвилину чи більше, доки вони з міс Гебершем були здатні розрізнити ці звуки, повернувся з коротким легким рубанцем — отже, тепер у кожного було по лопаті, — і він чув спочатку «хляп!», а потім слабкий свист, коли Алек Сендер устромляв дошку в ґрунт, а потім вигортав землю нагору та викидав з ями, перепочиваючи, вимовляючи «Ха!» щоразу — звук, в якому вирувала стримувана лють, усе швидше і швидше, доки вигуки не частішали та не чергувалися майже так само стрімко, як удари рубанцем: «Ха!.. Ха!.. Ха!..», і він озвався до нього через плече: