Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 16)
— Ось, — промовив Алек Сендер, несучи кирку і лопату, але Здоровань уже почав тупцювати, ще не побачивши кладі, як завжди робив, побачивши навіть лозину з плоту, — і він різко відсмикнув коня за віжки, а Алек Сендер скомандував: — Стояти! — і дзвінко ляснув мерина по крупу, передаючи кирку та лопату, і він перекинув їх через луку сідла, встигнувши ще секунду стримувати Здорованя — достатньо, щоб звільнити ногу зі стремена та допомогти Алеку Сендеру залізти, і тут Здоровань метнувся, хвицаючись, майже ладний скинути вершника, коли Алек Сендер схопився, а кінь намагався втекти, доки інший не втримав його з одного боку — кирка з лопатою підстрибували у сідлі, — та погнав коня пасовиськом до воріт.
— Дай мені ці трикляті лопати і кирки, — сказав Алек Сендер. — Ліхтарика захопив?
— Тебе це обходить? — озвався він. Алек Сендер, вигнувшись, витягнув вільну руку, прийняв кирку і лопату; знову на секунду Здоровань міг їх побачити, але цього разу обидві його вільні руки схопилися за гнуздечку і втримали коня.
— Ти ж нікуди не збираєшся, аби ліхтарика брати. Ти ж це щойно сказав.
Вони вже майже досягли воріт. Він уже розрізняв темну пляму пригальмованої вантажівки на тлі блідої дороги за ворітьми; тобто він запевняв себе, що може розрізнити, бо знав про цю машину. Однак Алек Сендер її точно помітив: він, здавалося, бачить у мороці майже як звір. Руки в Алека Сендера були зайняті, бо він тримав кирку і лопату, але раптом, звільнивши руку, схопив коня за вузду та смикнув, рвонув Здорованя, майже поставивши його дибки, і прошепотів з присвистом:
— Що це?
— Це пікап міс Юніс Гебершем, — відповів він. — Вона поїде з нами. Відпусти його, ти ж його спутав! — скручуючи віжки, приймаючи їх від Алека Сендера, який одразу відпустив, кажучи:
— Вона їх візьме до вантажівки, — навіть не скинув кирку і лопату, але пожбурив їх, і вони брязнули, грюкнули об ворота, і сам сповз, причому вчасно, бо тепер Здоровань став дибки, доки його не вдарили між вухами зав’язаною, як ласо, мотузкою.
— Відчини ворота, — сказав він.
— Кінь нам не потрібен, — сказав Алек Сендер. — Розсідлай і розгнуздай його прямо тут. Ми ‘го відведемо, коли вернемо.
Саме те казала міс Гебершем; хоча наразі за ворітьми Здоровань усе ще смикався вбік і бив копитами, доки Алек Сендер клав кирку і лопату до кузова вантажівки — таке враження, що кінь чекав: от-от Алек Сендер цього разу пожбурить у нього реманентом, — а з темряви машини почувся голос міс Гебершем:
— Схоже, добрий кінь. А він і всіма чотирма скаче?
— Так, м’, — відповів він. — Хоча ні. Коня я теж візьму. Найближча хата від церкви за милю, але раптом хтось зачує машину. Ми лишимо пікап унизу, під схилом, коли переїдемо рукав річки. — Потім він поспіхом відповів, не давши їй і слова вставити: — Коня нам буде треба, аби перенести його у машину.
— Хе, — промовив Алек Сендер. Це не було сміхом. Але тоді ніхто з них так і не думав. — Як ти гадаєш: ця коняка погодиться повезти те, що ти вириєш, коли навіть не бажа везти того, чим ти волієш рити? — Але про це він теж подумав, згадавши дідусеві розповіді про давнину, коли на оленів, ведмедів і диких індичок полювали в окрузі Йокнапатофа, за дванадцять миль від Джефферсона, мисливці, з їхнього числа: майор де Спейн, кузен його дідуся, і старий генерал Компсон, і дядько Айк МакКаслін, двоюрідний дядько Керотерза Едмондса, ще живий у свої дев’яносто, і Бун Гоґґанбек, чия бабуся з материнського боку походила з племені чикасо, і негр Сем Фазерс, чий батько був вождем племені чикасо, і власність майора де Спейна — одноокий мисливський мул Еліс, який не боявся навіть ведмежого запаху, — і він подумав: якщо ти насправді — сукупність свого родоводу, то надто погана справа з предками, які мали б передати рис таємного воскресителя мерця, похованого на сільському кладовищі біля церкви, і не думали наділити на додачу нащадком того нелякливого одноокого мула, не страшкової дитини, який перевіз би звідти те, що там лежить.
— Я не знаю, — сказав він.
— Може, він навчиться до того, як ми знову сядемо у машину, — припустила міс Гебершем. — Чи вміє Алек Сендер водити машину?
— Так, м’, — відповів Алек Сендер.
Здоровань іще опирався; якщо його втримувати, то він безперестанно стікатиме піною, і, оскільки вечір був прохолодний, він першу милю скерував його, не гублячи з поля зору фар вантажівки. Потім він уповільнив коня, вогні фар віддалилися та зникли за поворотом, і їздець перевів Здорованя на човгання, напівбіг-напівходу, якій суддя на перегонах не присудив би призу, але яка долає землю; дев’ять миль таким чином він подолає, і в думках у нього зринало з якимсь моторошно-примарним подивом, що нарешті він матиме час подумати, хоча зараз думати вже запізно, і жоден з цих трьох не наважувався тепер уявити те, що вони виконають, але одна річ, що точно має сьогодні статися, то це те, що усі логічні роздуми, міркування, здогади, очікування назавжди лишаться в минулому, треба їх відкинути; за п’ять миль від міста він перетне (мабуть, міс Гебершем і Алек Сендер у машині вже це зробили) невидимі топографічні лінії, які були межею Четвертої дільниці: славетне і лихославне, майже легендарне місце, і зараз навряд чи будь-хто з них наважувався думати, знаючи, як легко тут чужій людині втрапити в халепу і налаштувати проти себе Четверту дільницю, бо вона вже заздалегідь повставала мало не проти всього, на що наважувалися приїжджі з міста (та і взагалі з будь-якої частини округу); але вони залишалися для них білим шістнадцятилітнім молодиком, його однолітком-негром і білою старою панною сімдесяти років, які з усієї скарбниці людських винаходів і можливостей обрали одночасно дві речі, за які Четверта дільниця затаврує, зречеться їх і відплатить за них найзапеклішою бузувірською жорстокістю: осквернити могилу одного з нащадків їхнього роду, щоб порятувати чорномазого вбивцю від помсти.
Але принаймні вони отримають якесь попередження (не заглиблюючись у роздуми, кому і як саме може це попередження зарадити, оскільки вони — ті, кого мали б попередити — уже за шість, а то й сім миль од в’язниці, і все ще їдуть од неї так само швидко, як він поганяє свого коня), бо якщо люди з Четвертої дільниці заявляться цієї ночі, то він має скоро їх перестріти (або вони перестрінуть його) — побиті, пробиті, замащені багном автівки, порожні вантажівки для перевезення худоби і деревини, нав’ючені коні та мули. Але поки що він нікого не перестрівав, їдучи з міста: попереду лежала бліда та порожня дорога, і за ним — теж; темні хати і хижі виринали чи бовваніли за спиною, темна земля простягалася геть у морок, просякнута запахами оранки, і подеколи на нього віяло важким ароматом квітучих садів, що звішувалися над дорогою, зустрічаючи його, наче застиглі хмари диму, тож, може, це було краще, ніж те, на що він сподівався і, перш ніж зупинити себе, він подумав: «
Тому що — ось вони майже тут; Алек Сендер і міс Гебершем, певно, уже прибули, мабуть, добрячі півгодини тому, і на секунду в нього промайнуло сподівання, що Алек Сендер був досить обачним, аби з’їхати вантажівкою з дороги туди, де б машину не помітили, і тої ж секунди від знав: так і зроблено, і це був би не Алек Сендер, якби не вчинив так, і це не в Алеку Сендеру він засумнівався — в ньому він ніколи в житті не сумнівався, — а в самому собі, якщо бодай на мить засумнівався в Алеку Сендері — виїхавши з міста, він не побачив тут жодного негра, хоча цієї години вночі на неділю у травні дороги мають рясніти ними, майже мов разки намиста, — чоловіками, молодицями, дівчатами і навіть кількома старими людьми, чоловіками і жінками, а ще дітьми, — зараз ще не надто пізно, — але переважно молоді неодружені парубки, які з того понеділка волочили землю, перекидали її ралами, впрягаючи напружених гарячих мулів, а потім, опівдні в суботу, уже помившись, поголившись, перебравшись у чисті недільні сорочки та штани, усі суботнього вечора виходили на курну дорогу, і всю неділю та ще недільної ночі тут гулятимуть, доки не настане час повертатися додому та перевдягатися в комбінезон і грубі черевики, ловити і спутувати мулів, і сорок вісім годин, навіть не пірнаючи до ліжка, хіба що провести часинку з жінкою, — знову повертатись у поле, де стоїть рало, і волочити нову борозну, доки не розвидниться і не засяє понеділкове сонце: але не зараз, не сьогодні: у місті, окрім Паралі та Алека Сендера, за добу він не бачив ні лялечки, нікого з чорношкірих, але чекав, що вони чинитимуть саме так, і негри, і білі — від білих очікуватимуть, що вони діятимуть так, і від негрів — відповідно; вони все ще там, вони нікуди не повтікали, просто ти їх не бачив, — відчуття постійної присутності, близькості: чорні чоловіки, жінки і діти дихають і вичікують у своїх зачинених будинках з наглухо замкненими віконницями, без прогинання, без самоприниження, без плазування, без гніву і зовсім без страху: просто чекаючи, вичікуючи з такою зброєю, з якою білому ні позмагатися, ні — якщо він знав це — навіть не впоратися: терпіння; просто триматися подалі від поля зору, геть з дороги, — але не тут, тут немає відчуття щільного сусідства, дотичності, присутності темношкірих людей, вичікувальних і невидимих; ця земля була пустелею і самовидицею, ця порожня дорога — її постулатом (минув ще якийсь час, доки він усвідомив, яке далеко зайшов: провінційний уродженець Міссісіпі, дитя, що, коли сонце сідало цього дня, був — і сам у це вірив, безперервно про це думаючи — немовлятком у сповитку давніх традицій своєї рідної землі, — чи дурним плодом, який боровся — якби взагалі відав бодай щось про пологові муки, — сліпим і бездушним, і ще не пробудженим у судомній появі на світ Божий) про свідомий поворот, наче повернувся однією спиною усіх темношкірих людей, на яких тримається вся економіка цього краю, — не гарячкуючи, не гніваючись, навіть без жалю, але охоплений найбільш непоправною, непохитною, незборимою відмовою, — не від расового беззаконня, а від людського сорому.