Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 18)

— Розслабся. Ми робимо все правильно, — і, на мить випроставши втомлену спину, щоб витерти спітніле обличчя, побачив над собою, як і завжди, силует міс Гебершем, непорушний на тлі небокраю — постать у приталеній бавовняній сукні і круглому капелюшку на самісінькій маківці, точно такому, як носили раніше, років зо п’ятдесят тому, небагато хто бачив такі убори і, напевно, уже ніхто не побачить, — вона дивилася вгору над напіврозритою могилою; знову узявшись копати лопатою, він почув удар дерева об дерево, а потім Алек Сендер різко сказав:

— Облиш. Забирайся ‘відси й дай мені місце, — жбурнув дошку та вихопив лопату в нього з рук, і він виліз із ями і, навіть нахиляючись, навпомацки відчув, як міс Гебершем передала йому згорнуту мотузку.

— І ліхтарик, — попросив він, і вона передала йому, а він ще стояв, доки сильний, стійкий, жорсткий, непорушний потік соснового повіву не відбілив його тіло од поту, доки плоть не відчула дотик мокрої сорочки, а невидима йому в ямі лопата шурхотіла та шкребла по дереву, і, нагнувшись і знову прикривши ліхтарик, він знову ковзнув промінцем по нефарбованому віку соснової труни та вимкнув.

— Добре, — сказав він. — Досить, вилазь, — і Алек Сендер, вигорнувши лопатою останню жменю землі, випустив інструмент, викидаючи бруд з ями, махнувши, наче списом, і потім одним рухом вистрибнув, а він поліз до ями, тримаючи мотузку, і лише потім згадав, що треба було захопити молоток, лом — щось таке, чим одімкнути віко домовини, — і єдине, де це можна взяти, — хіба що, мабуть, у машині міс Гебершем за півмилі звідси, а це значить, що доведеться прогулюватися знову вгору. Нахилившись, зіщулившись, щоб відчути, намацати защіпку, болт або щось подібне, він раптом виявив, що віко взагалі не пригвинчене, тому, широко розставивши ноги і балансуючи на одній нозі, він подужав одкинути віко вгору та назад, і, притримуючи ліктем, закріпивши, висмикнув мотузку, знайшов її кінець, увімкнув ліхтарик і посвітив ним униз, а потім сказав:

— Стривайте. Стривайте, — і ще раз повторив: — Стривайте, — доки нарешті не почув свистючого шепоту міс Гебершем:

— Чарльзе… Чарльзе…

— Це не Вінсон Ґаврі, — сказав він. — Його звати Монтґомері. Це якийсь убогий перепродувач деревини, не наш, із округу Кроссмен.

П’ять

Звісно, їм довелося знову засипати яму, до того ж він був на коні. Але навіть тоді все було гаразд, доки не засяяв день, коли він покинув Здорованя та Алека Сендера на пасовиську біля воріт і спробував навшпиньки прослизнути у будинок, але одразу ж вибігла його мати, з розпатланим волоссям і в нічній сорочці, волаючи прямо біля входу:

— Де ти був? — а далі потягнула його до дверей дядькової кімнати, доки дядько напинав на себе якийсь одяг: — Ти розривав могилу? — і він з якимсь утомленим, непохитним терпінням, просто виснажений від їзди та розкопування, а потім знову закопування і знов їзди верхи, якось примудрявся ухилятися від розмови, знаючи, що насправді ніяк не сподівається в ній перемогти:

— Алек Сендер і міс Гебершем допомагали, — і будь-що здавалося ще гіршим, хоча вона, як і раніше, не говорила голосно: просто виглядала здивованою та неприступною, доки не вийшов його дядько — повністю одягнений, навіть у краватці, але непоголений, і не сказав:

— Ну, Меґґі, хочеш розбудити Чарлі? — потім попрямувала за ними до вхідних дверей, і цього разу сказала, — а він знову подумав, що їх ніколи не подолати через їхню мінливість, яка є не просто здатністю до руху, а й готовністю відмовитися з ефірною швидкістю вітру не тільки від своєї позиції, але й принципу; вам і не доведеться мобілізувати свої сили, тому що ви їх уже отримали: удосконалена артилерія, тягар і вплив, право на справедливість, і попередній досвід, і використання, і все інше пішли в атаку і розчистили поле битви, і змели все на своєму шляху — чи ви так вважатимете, доки не виявите, що ворог нікуди й не відступав, а вже покинув поле, і не просто покинув, а й за цей час узурпував ваш бойовий клич; ви вірили, що захопили цитадель, а натомість утямили, що просто потрапили на незахищену позицію, а потім ще й виявили при ясному розумі та тверезій пам’яті, що ніким не відбита, несподівана битва вже почалася у вашому незахищеному, відкритому тилу, — вона сказала:

— Але ж йому треба спати! Він навіть не лягав! — тому він зупинився, доки дядько, який ішов за ним, не озвався, не засичав на нього:

— Ходімо! Що з тобою? Хіба не знаєш, що вона затятіша, ніж ми з тобою, от як стара міс Гебершем була затятіша, ніж ти і Алек Сендер, разом узяті; ти міг би поїхати туди без того, аби вона тягнула тебе за руку, а от Алек Сендер не зміг би, та й щодо тебе я все ж таки не певен, чи взявся б ти, якби дістався туди. — Тому він зарухався пліч-о-пліч з дядьком туди, де сиділа у своїй вантажівці міс Гебершем, припаркувавшись за дядьковим автомобілем (той був у гаражі о дев’ятій вечора; потім, коли матиме час, для нього головне не забути спитати дядька, куди мати посилала його шукати). — Беру свої слова назад, — сказав дядько. — Забудь. Устами дитини і старої панни… — перефразував він. — Цілком правильно, як і більшість людських істин, просто не люблю, коли цю істину жбурляють в обличчя о третій ночі. І не забудь про свою матінку — та, звісно, і не зможеш; вона вже давно подбала. Просто пам’ятай, що вони можуть витримати будь-що, прийняти будь-який факт (це тільки чоловіки не вірять фактам), якщо лише не дивитимуться цьому в обличчя; можуть перетравити це, відвернувшись і простягнувши руку — як-от політик, коли бере хабаря. Подивися на неї: вона може прожити довге, утішне, щасливе життя, та ні на йоту не відступиться од своєї відмови простити тобі, що ти досить виріс, аби сам собі застібати штани.

Ще не розвиднілося, коли дядько зупинив машину біля шерифових воріт і вони коротким шляхом пішли нагору, до галереї орендованого будинку. (Оскільки він не міг бути наступником самого себе, домігшись успіху, хоча перебував уже на третьому терміні, час між виборами на посаду для шерифа Гемптона насправді майже вдвічі перевищував дванадцять років його служби. Він був сільським мешканцем, сам фермер і фермерський син, коли його вперше обрали, а зараз — власником ферми і хати, де народився, а нині живучи в орендованому міському будинку на час своїх повноважень, доки не повернеться на ферму, де його справжній дім, щоб жити там, доки не зможе балотуватися й пройти вибори — і знову стати шерифом).

— Сподіваюся, він не сплюх, — сказала міс Гебершем.

— Він не спить, — відповів дядько. — Він готує сніданок.

— Готує сніданок? — перепитала міс Гебершем: і тоді він дізнався, що, попри пряму поставу і капелюшок, який не зрушився з місця, точно вмостившись на маківці, начебто пригвинчений, а насправді тримаючись завдяки непохитній рівновазі шиї, як у негритянок, що носять на голові прання для всієї численної родини, вона зморилася від напруги і недосипання.

— Він сільський чоловік, — сказав дядько. — Будь-яка їжа для нього на світанку — вже обід. Місіс Гемптон — у Мемфісі, у них там дочка при надії, а єдина жінка, яка готуватиме йому сніданок о пів на четверту ранку, — це його дружина. У місті неможливо найняти куховарку, яка б на це погодилася. Вона приходить пізно, по восьмій, і миє посуд.

Дядько не постукав. Він почав одмикати двері, зупинився та озирнувся понад їхніми головами, туди, де внизу біля ґанку стояв Алек Сендер.

— Не сподівайся відкараскатися лише тому, що твоя мама не голосує, — звернувся він до Алека Сендера. — Ти теж заходь.

Потім дядько відчинив двері — і одразу війнуло пахощами кави та смаженої свинини, відвідувачі пройшли лінолеумом на слабке світло у кінці коридору, потім — до вистеленої лінолеумом підлоги в їдальні до кухні, облаштованої позиченими з місії «Гранд-Репідс» предметами, де весело стріляла полінцями грубка, а над нею стояв, схилившись над шиплячою сковорідкою, шериф, убраний у майку, штани і шкарпетки, шлейки теліпалися, волосся було розкошлане та скуйовджене після сну, як у десятирічного хлопчика; стояв, тримаючи в одній руці качалку для оладок, а в іншій — кухонний рушник. Не встигли гості зайти, як шериф уже повернувся широчезним обличчям до дверей і зиркав маленькими вицвілими очицями то на дядька, то на міс Гебершем, то на нього, а потім на Алека Сендера, і тої секунди його очі не так розширилися, як скоріше вп’ялися маленькими твердими чорними чоловічками, що зіщулились, неначе шпилькові голівки. Але шериф нічого не сказав, просто дивився на дядька, і навіть тепер маленькі зіниці, здавалося, знову розширилися, неначе людина вдихає і видихає на повні груди; доки трійця спокійно стояла, пильно дивлячись на шерифа, дядько переповів йому, швидко, скорочено, стисло, події з того моменту минулої ночі, коли дядько збагнув, що Лукас почав щось казати — або, точніше, просити у нього про щось, і до того моменту, коли він зайшов до кімнати свого дядька десять хвилин тому та розбудив його, і нарешті замовк, і обидва вони дивилися в маленькі чіпкі очиці, які все ще зиркали, зиркали, зиркали по обличчю кожного, а потім знову поверталися до дядька майже на чверть хвилини, навіть не кліпаючи. Потім шериф сказав: