Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 19)

— Ви не заявилися б сюди о четвертій ранку з отакими приповідками, якби це було не так.

— Ви слухаєте не лише двох шістнадцятирічних хлопчаків, — мовив дядько. — Нагадую вам: там була і міс Гебершем.

— Вам нема потреби нагадувати, — сказав шериф. — Я не забув про це. Не думаю, що взагалі колись забуду. — Тоді шериф розвернувся. Велетень у п’ятдесят років, ви ніколи б не подумали, що він здатний так швидко рухатися, і справді, таке враження не складалося, але він встиг зняти ще одну сковороду з цвяха, забитого у стіну за грубкою, і вже розвертався до столу (де він уперше помітив вирізаний бік копченого м’яса), перш ніж, здавалося, поворухнувся, узявши ножа та поставивши поруч м’ясо, доки дядько заговорив:

— У нас є на це час? Вам треба буде їхати зі швидкістю шістдесят миль у Гаррісберґ до окружного прокурора; вам доведеться взяти міс Гебершем і цих хлопчиків як свідків, щоб спробувати його вмовити послати клопотання про ексгумацію тіла Вінсона Ґаврі…

Шериф прожогом обтер руків’я ножа кухонним рушником.

— Мені здалося, ніби ви сказали мені, що Вінсона Ґаврі нема там у могилі.

— Офіційно він там, — сказав дядько. — За окружними записами — це він. І якщо вам — а ви тут живете і знаєте міс Гебершем та мене все своє політичне життя — доводиться просити мене двічі, то що, на вашу думку, зробить Джим Гелледей? Тоді вам доведеться їхати зі швидкістю шістдесят миль, забравши ваших свідків і клопотання, щоб вам суддя Мейкокс видав ордер…

Шериф пожбурив кухонний рушник на стіл.

— Мені? — спитав він м’яко, майже неуважно, так, що дядько замовк, спостерігаючи, як шериф розвертається від стола, тримаючи ножа.

— О, — промовив дядько.

— Я теж думав про щось таке, — сказав шериф. — Дивуюся, що ви не подумали. Або, може, і подумали.

Дядько вп’явся очима у шерифа. Тут Алек Сендер — він стояв позаду всіх, поки що не переступивши порога з їдальні до кухні — озвався, і голос звучав без інтонацій та знеособлено, начебто читаючи гасло, крилату фразу реклами якоїсь речі, якої він не купить та й не бажає мати:

— Може, то був не мул. Може, то був кінь.

— Може. Тепер ви про це подумали, — сказав шериф.

— О, — повторив дядько. Він сказав: — Так.

Але вже заговорила міс Гебершем. Вона кинула на Алека Сендера короткий жорсткий погляд, але тепер знову дивилася на шерифа так само твердо.

— Я теж, — сказала вона. — І вважаю, що ми заслуговуємо на краще, ніж гра у схованки.

— Я теж так вважаю, міс Гебершем, — відповів шериф. — Не враховуючи, що того, хто міг би це вирішити, тут у кімнаті нема.

— О, — сказала міс Гебершем. Вона мовила: — Так, звичайно, — уже на ходу, рухаючись і, наблизившись до шерифа на півдорозі між столом та дверима, узяла в нього ніж і підійшла до столу, коли той оминув її та рушив до дверей, і тоді він з Алеком Сендером попрямували за шерифом до темного передпокою, зачинивши по собі двері; а тоді він здивувався, чому шериф не скінчив одягатися, коли встав з ліжка; чоловік, який призвичаївся прокидатись о пів на четверту ранку, щоб приготувати собі сніданок, навряд чи протестуватиме, аби встати на п’ять хвилин раніше та вбратися в сорочку і взути черевики, а тоді заговорила міс Гебершем, і він згадав про неї у присутності леді, певна річ — ось чому він пішов надіти сорочку та взутися, навіть не сідаючи поснідати, і коли міс Гебершем заговорила, він сіпнувся, не рухаючись, пробудившись, до того лічені секунди, а може, і хвилини сплячи, як кінь, стоячи, — але міс Гебершем тільки перевернула м’ясо набік, щоб відрізати першу скибочку. Вона сказала:

— Хіба він не може зателефонувати у Гаррісберґ і домогтися, щоб окружний прокурор передзвонив судді Мейкоксу?

— Саме це він зараз і робить, — відповів Алек Сендер. — Телефонує.

— Може, тобі краще пройти у коридор — там буде чутніше, що він каже, — озвався дядько до Алека Сендера. Потім дядько знову глянув на міс Гебершем; він теж спостерігав за нею, як вона швидко нарізає бекон, скибку за скибкою, так швидко, майже як автомат. — Містер Гемптон каже, що нам не треба ніяких документів. Ми можемо самі з цим впоратися, не турбуючи суддю Мейкокса…

Міс Гебершем упустила ножа. Вона не поклала його, а просто розкрила долоню, і тим самим рухом підхопила кухонний рушник, витираючи руки, коли відвернулась од столу, перетинаючи кухню, швидко наближаючись до них — швидше, ніж навіть шериф, коли рухався тоді.

— Тоді чого ми тут марудимося? — сказала вона. — Щоб він зав’язав краватку і натягнув піджак?

Дядько швидко підступив до неї.

— Ми нічого не зможемо зробити потемки, — сказав він. — Нам треба дочекатися світання.

— Ми не чекали, — сказала міс Гебершем. Потім вона зупинилася; нічого не лишалося, ніж насуватися на дядька, хоча той її й не чіпав, просто стояв між нею та дверима, доки їй не довелося спинитися бодай на секунду, щоб він її пропустив, і він теж подивився на неї: така пряма постава, худа, майже безформна постать у прямій бавовняній сукні, під досконало-круглим капелюшком, і йому подумалося: «Вона застара для цього, — а потім виправив сам себе: — Жінці, леді не годилося так чинити», — а потім згадав учорашній вечір, коли він вийшов з офісу, пройшов задвірком і свиснув Алеку Сендеру, і він знав, він вірив — як і раніше вірив у це, — що поїхав би сам, навіть якби Алек Сендер зненацька відмовився, але по-справжньому все сталося тільки тоді, коли з-за будинку вийшла міс Гебершем і сказала йому те, що сказала, і він знав, що готовий через те пройти. Він знову згадав, що сказав йому старий Ефраїм після того, як вони знайшли кільце під кнурячим коритом: «Якщо у тебе є щось таке, що не чекає, що треба зробити не зволікаючи, не марнуй часу на чоловіцтво: воно має справу з тим, що твій дядько називає «правила» і «ухвали». Звертайся до жіноцтва і дітлашні: ті до обставин підлаштовуються». Тут одчинилися двері. Він почув, як шериф переходить їдальню з кухонних дверей. Але на кухню шериф не зайшов, зупинився у дверях, стоячи на порозі навіть тоді, коли міс Гебершем промовила суворим, майже безжально-грубим голосом:

— Ну? — і він так і не взувся, так і не підібрав шлейок, які теліпалися, і, здавалося, взагалі не чув міс Гебершем: просто закляк, маячачи, у проході, дивлячись на міс Гебершем — не на її капелюшок, не їй в очі, навіть не в обличчя: просто на неї саму — усе одно що дивитися на рядок, написаний російською чи китайською абеткою, про який хтось, кому ви довіряєте, щойно сказав, що так пишеться ваше ім’я, — і нарешті вимовив задумливим, здивованим голосом:

— Ні, — потім повернув голову подивитися на нього і сказав: — І не ти, — потім знайшов очима Алека Сендера, а той ковзнув поглядом по шерифу, а потім відвів погляд, і знову звів очі. — Ти, — промовив шериф. — Лише ти. Ти поїхав туди в темряві та допоміг викопати мерця. Не лише це — білого мерця, про якого інші білі стверджували, ніби його вбив чорномазий. Чому? Міс Гебершем тебе примусила?

— Ніколи ніхто мене не примушував, — сказав Алек Сендер. — Я навіть не знав, що це зроблю. Я вже сказав Чику, що не поїду. Тільки як ми дісталися до пікапа, то здалося, що кожен сприймає це як факт, що я не зроблю нічого іншого, як поїду, ще до того, як знав, що не поїду.

— Містере Гемптон, — звернулася до шерифа міс Гебершем. Тепер він подивився на неї. Він зараз навіть її почув.

— Ви ще не скінчили нарізáти м’ясо? — спитав він. — Тоді дайте мені ножа. — Він узяв її за руку, розвертаючи до столу. — Хіба ви не досить наїздилися цієї ночі? За п’ятнадцять хвилин розвиднятиметься, а люди вдень за лінчування не візьмуться. Вони можуть за день покінчити, якщо нічого не завадить, або якщо чогось не вийшло. Але при денному світлі вони не візьмуться, бо тоді бачитимуть одне одного в лице. Вам скільки — більше ніж два яйця?

Вони полишили Алека Сендера снідати за кухонним столом, а свої порції понесли до їдальні: він, дядько і міс Гебершем несли таріль яєчні з м’ясом, і сковороду з бісквітами, учора з вечора спеченими, а сьогодні розігрітими в духовці, доки вони майже не перетворилися на тости, і кавник, де непроціджений осад кипів разом із водою, доки шериф не додумався зняти начиння з розпеченого кутка грубки; їх було четверо, хоча шериф поставив п’ять стільців, і не встигли гості сісти, як хазяїн підняв голову, дослухаючись, дарма що сам він нічого не чув, потім підвівся та пройшов у темний хол, а звідти — у задню частину будинку, а потім він почув шум з чорного ходу, і ось шериф повернувся з Ліґейтом, хоча в того не було дробовика, і він розвернувся — достатньо, щоб побачити, що там за вікном: звісно, уже світало.

Шериф обслуговував гостей, роздаючи тарілки, доки дядько і Ліґейт підставляли свої чашки і шерифове горнятко міс Гебершем, щоб вона наповнила їх із кавника. А потім йому раптом здалося, що він уже давно чує шерифів голос ніби здалеку: «…хлопче… хлопче…», — а потім: «Розбудіть його, Ґевіне. Хай підснідає, доки не заснув», — і він смикнувся, щойно розвиднілось, а міс Гебершем усе ще наливала кави у ту саму чашку, і він почав їсти, жувати і навіть ковтати, рухаючи щелепами вгору-вниз, ніби здіймаючись і падаючи у м’яку бездонну драговину сну, і у голос, який дзижчав про старі вирішені речі, які його не стосувалися, голос шерифа: