Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 21)

Так або приблизно так мало би бути; у неділю вони могли б і не звернути увагу — день як день, — прийнявши те, що ніхто не вмикає і не вимикає гуркоту прибиральних машин, ніхто не натискає кнопки на електропічках, бо це вихідний, відпустка або свято, як-от хрестини, чи пікнік, чи людний пишний похорон, але це був понеділок, новий день і новий тиждень, відпочинок і потреба заповнити чимось нудьгу вже позаду, діти набралися сил для школи, чоловік та батько — для магазину, офісу чи стояння перед дверима редакції «Вестерн Юніон», куди щогодини надходять репортажі про бавовну; зараз уже пора сніданку і пекельної метушні, уселюдського виходу з дому, а досі ще ніде не видно негрів: молоді з випрямленим волоссям, з макіяжем, в яскравих франтівських уборах, замовлених поштою — ця юнь навіть не вдягає своїх капелюшків, куплених на доброчинному базарі, та фартушків, доки перебувають на кухні для білих; і старшого покоління у сукнях до п’ят з домотканого міткалю, фарбованої пряжі, набивного ситцю та коленкору, убраного у довгі однотонні домоткані фартушини, увесь час, так, що це перестало бути символом чи ознакою праці, а перетворилося на звичайний одяг; навіть тих, хто має підстригати газони і підрізати живоплоти. Не було навіть (зараз він це помітив, коли машина перетинала Майдан) артілі вуличних робітників, які мали поливати зі шлангу асфальт і підмітати тротуари, згрібаючи уривки викинутих недільних газет і випорожнені сигаретні пачки.

А от і в’язниця, біля якої дядько теж виліз з автомобіля і попрямував разом з міс Гебершем нагору східцями, у досі прочинені двері, звідки було видно порожній стілець Ліґейта, усе ще притулений до стіни, і, важко виборсавшись з тілесної змори нової, м’якої, позачасової, чорної прірви сну, він виявив, як і раніше, що ні хвилини не минуло, і дядько все ще надягає капелюха та рушає, повертаючись доріжкою до машини. Потім вони припаркувалися біля будинку, Алек Сендер уже вийшов з автомобіля та, обійшовши дім, зник, а він сказав:

— Ні.

— Так, — мовив його дядько. — Ти повинен іти до школи. Або краще лишайся, лягай до постелі та поспи… Так, — раптом сказав його дядько, — і Алек Сендер теж. Хай сьогодні лишається вдома. Тому що про це має бути ні пари з вуст, ні слова, доки ми не покінчимо. Ти це розумієш.

Але він не слухав, вони з дядьком навіть не говорили про одне і те саме, навіть коли він повторив «ні» і його дядько, вийшовши з машини, знову зупинився та озирнувся, а потім стояв, довгим поглядом дивлячись на нього, і зрештою промовив:

— Ми з тобою трішки випереджаємо події, все виходить шкереберть, хіба ні? Це я повинен запитати тебе, чи маю йти. — Тому що він думав про свою матір, причому не щойно згадав її — це прийшло йому на думку ще коли вони проїжджали Майдан п’ять хвилин тому. Найпростіше — це вилізти з дядькової машини і податися до шерифової, сісти туди й просто лишатися там, доки вони не будуть готові повернутися до тої церкви, і він, напевно, думав про це й ладнався б зробити, якби не був таким виснаженим, наче з нього всі соки висмоктали, і якби не ця нудота від бажання заснути, з якою, він знав, нічого не вдіє. Сам факт, що він здійснив це двічі за одинадцять годин, причому один раз — таємно, а другий — лише за щасливої нагоди, несподівано, блискавичним ударом і наступом, — але тепер це прирекло його на остаточну поразку і розгром: розмірковуючи над власними репліками на дядькову адресу — у відповідь на його по-дитячому наївні нотації щодо школи та сну, — коли зіткнувся з цим впливом і непримиренною атакою, коли дядько прочитав його думки та наміри, стоячи ще хвилину біля машини та дивлячись на нього співчутливим безнадійним поглядом. Дядько хоча й був п’ятдесятирічним холостяком і тридцять п’ять літ жив без жіночого верховенства, але теж відав і пам’ятав, як саме виправдовуватиметься жінка — і необхідністю навчання, і його фізичною виснаженістю, але казатиме менше слів і швидше це відкине; хто не захоче слухати жодних раціональних причин, аби тільки той лишався в рідних стінах, під крилом, аніж — громадянський обов’язок, елементарна справедливість, людяність, порятунок чужого життя або навіть врятування миру та спокою своєї безсмертної душі. Його дядько сказав:

— Добре. Вилазь. Я поговорю з нею.

Він зарухався, підводячись; зненацька він безпристрасно заговорив, дивуючись не з утраченої надії, а з того, скільки може вистояти людина перед цією безнадійністю:

— Ви ж мені тільки дядько.

— Ба навіть гірше, — відповів дядько. — Я тільки чоловік. — І потім знову прочитав його думки: — Добре. Спробую поговорити ще з Паралі. Ви опинилися в однаковому становищі; материнство, здається, взагалі кольором шкіри не відрізняється.

І його дядько теж, напевно, гадав, що їх не просто не можна перемогти, а й навіть знайти місце битви, щоб вчасно визнати свою поразку до того, як його вже знову встигли кудись перемістити; він згадав, як два роки тому нарешті потрапив до шкільної футбольної команди, і чи виграв, чи його обрали замість когось виїжджати на змагання за місто, бо постійний гравець отримав травму, понизив успіхи у навчанні або просто його мати не пускала — він уже забув чому, бо сам у четвер-п’ятницю був настільки заклопотаний, дарма сушив собі голову, думаючи, як сказати матері, що їде у Моттстаун грати у постійній команді, аж до останньої хвилини, коли довелось їй повідомити, і він сказав: різко, неприховано, і довелося це витримати з батьком, присутнім при розмові (хоча насправді він не розраховував на це — не тому, що не став би так думати, якби був настільки зрушеним, схвильованим у суміші гніву та сорому, які переходили у злість і ганьбу (волаючи у відповідь на якийсь її закид: «А що, це команда винна, що я в тебе одинак?»), щоб міркувати над цим), і поїхав тої п’ятниці ввечері з командою, відчуваючи себе — так він уявляв — солдатом, який, випручавшись з материнських міцних обіймів, пішов воювати в ім’я якоїсь ганебної мети; неня перейматиметься, куди без цього, коли він програє, і навіть зможе знову прямо дивитися йому в обличчя, якщо він не програє, але між ними назавжди лишиться невикорінене, задавнене, буйне, нев’януче, вічнозелене затьмарення: тому протягом усієї п’ятничної ночі, намагаючись заснути в чужому ліжку, і весь наступний день в очікуванні на гру він доходив думки, що для команди було б краще, якби він не приїжджав, бо забагато забиває собі голову і нічого воно не варте: так він міркував, доки не пролунав перший свисток, і потім, опинившись під тушами інших гравців обох команд, з м’ячем, притиснутим до грудей, а рот і ніздрі були напхані розпорошеною висхлою побілкою із розмітки на полі, він почув і впізнав з-поміж усіх чужих цей голос, верескливий, звитяжний і кровожерливий, і, нарешті виборсавшись, видихнувши, він побачив її попереду більшості: вона не сиділа на трибуні для вболівальників, як уся юрба, а була серед тих, хто бігав і метушився вздовж лінії поля після кожного матчу. А потім у машині того ж вечора, повертаючись у Джефферсон, сам сидячи на передньому сидінні поруч з водієм, а мати і троє інших гравців — ззаду, — почув її голос, гордий, спокійний та безжальний, яким він сам міг говорити: «Рука у тебе ще болить?».

Отож, увійшовши до холу й тільки потім виявивши, що чекав зустріти її все ще в передпокої, досі ще з розпущеним волоссям і у самій нічній сорочці і наразитися на три години безперервного голосіння. Але натомість вже волав його батько, вийшовши з їдальні, і все ще гримав, коли його намагався перекричати, надсаджуючись, дядько, гаморячи йому майже в обличчя:

— Чарлі. Чарлі. Чортзна-що, стривай, — і лише його мати, повністю вбрана, яка аж пашіла тямущою жвавістю, з’явилася за ними, вийшовши до холу з кухні, і звернулася до його батька, навіть не підвищуючи голос:

— Чарлі. Повернися та доїж свій сніданок. Паралі цього ранку не дуже добре почувається й не хоче весь день вовтузитися з обідом, — а далі до нього; ніжне, любляче, незмінно рідне, близьке обличчя, знане ним усе життя, і тому він не міг описати цього лиця так, щоб стороння людина, почувши цю оповідь, змогла б його впізнати, та й сам він не впізнав його, від кого б не був цей опис, і про кого мова, — але тільки виразно-спокійне, зараз навіть трохи неуважне, і голосіння, голосіння — це просто звичка ще від стародавніх пращурів велемовно висловлюватися: — Ти ще не вмивався.

І, навіть не зупинившись глянути, чи йде він за нею слідом, нагору східцями і до ванної, навіть повернувши кран та подавши йому мило до рук і стоячи поряд, тримаючи напоготові рушника та вичікуючи — рідне, близьке обличчя, з виразом подиву, протесту, тривоги і непереможного заперечення, що він пам’ятав усе життя, стріваючи щоразу, коли намагався робити ще один крок, покидаючи немовлячі роки й дитинство: коли дядько подарував йому шетлендського поні, якого хтось навчив робити стрибки у висоту — вісімнадцять і двадцять чотири дюйми, — і коли батько подарував йому його першу справжню рушницю, яка стріляла порохом, і того дня, коли грум привіз на вантажівці Здорованя і він уперше сів на коня, а Здоровань став дибки, і зачувся її крик, то грум спокійно сказав: «Дай йому щосили по голові, коли він отак робитиме. Ти ж не хочеш, аби він тебе скинув і сам завалився зверху», — але ці м’язи просто складаються у вираз неуважності та обтяженості давніми турботами, так само як звучить її голос, неуважно та знебарвлено від довгих антимоній та плачу, бо зараз у ньому було щось інше — те ж саме, як тоді у машині, коли неня спитала: «Рука у тебе ще болить чи ні?», — і наступного дня, коли повернувся батько та спіткав, як він стрибає на Здоровані через бетонну напувалку для худоби на ділянці, а його мати спостерігає це видовище, опершись спиною об паркан, і лють батькового полегшення та гнів, і материнський спокійний голос під час усього цього: «Чом би й ні? Напувалка не така висока, як цей хиткий тин, який ти йому купив, навіть цвяхами не збитий», — так, що навіть зараз, провалюючись у дурманний сон, він усе одно його впізнав і, розвернувши до неї мокре обличчя та руки, з яких крапала вода, крикнув їй з виразом подиву та недовірливого обурення: