Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 15)

— Значить, вони так і не прийшли по душу стариганя Лукаса, — сказав Алек Сендер.

— Це те, про що твої родаки думають? — спитав він.

— Ти теж думав би, — відповів Алек Сендер. — Отакі як Лукас усім головного болю додають.

— Тоді, може, тобі краще пройти до офісу та побути з дядьком Ґевіном, а не зі мною.

— Куди це ти? — спитав Алек Сендер. І він сказав йому, різко та неприкрашено, трьома словами:

— Відкопати Вінсона Ґаврі. — Алек Сендер не поворухнувся, а все ще дивився понад його головою у бік Майдану. — Лукас казав, це не з його пістолета вбили Ґаврі.

Усе ще не рухаючись, Алек Сендер засміявся — не голосно і не радісно: просто засміявся, і сказав те ж саме, як висловився дядько хвилину тому:

— Та я так само сказав би, — ось як відповів Алек Сендер. Він вів далі: — Я? Аби я пішов туди та відкопав цього білого мертвяка? А містер Ґевін уже в офісі, чи мені просто посидіти там і заждати, коли він прийде?

— Лукас тобі заплатить, — сказав він. — Він мені сказав ще до того, як пояснив, за що.

Алек Сендер засміявся, без радості, презирства чи будь-якого іншого почуття: інших звуків цей сміх не виражав, так само, як подих не виражає нічого, окрім звуків дихання.

— Я не багатій, — відповів він. — Мені грошей не треба.

— Принаймні, ти ж осідлаєш Здорованя, доки я винишпорю ліхтарика, так? — сказав він. — Ти ж не такий гордій через того Лукаса, аби це зробити?

— Атож, — відповів Алек Сендер, розвертаючись.

— І захопи кирку та лопату. І довгий мотузок. Мені це теж знадобиться.

— Атож, — відповів Алек Сендер. Він зупинився, напівозирнувшись. — А як ти навантажиш кирку з лопатою на Здорованя, коли він навіть батога у тебе у руці бачити не бажає?

— Не знаю, — сказав він, і Алек Сендер пішов далі, і він повернув додому, спочатку подумавши, що це його дядько швидко обходить будинок, з’явившись із парадного, не тому, що йому здалося, буцімто його дядько може запідозрити і очікувати на задумане ним, не тому, що його дядько цілком і безповоротно відмахнувся від цього, не лише від спроби, але і від самої можливості, — а тому, що він уже не пригадував цієї постаті, нікого іншого, окрім себе, і навіть побачивши, що це жінка, він вирішив, що це його мати, навіть коли впізнав капелюшок, аж до тої миті, коли міс Гебершем покликала його на ймення, і першим його поштовхом було бажання швидко і нечутно відступити за ріг гаража, звідки можна дістатися паркану, невидимий для інших, перемахнути через нього і вийти до стайні, а далі — через ворота на пасовисько, щоб знову не проходити весь будинок, з ліхтариком чи без, але було вже занадто пізно: цей оклик його на ймення: «Чарльзе!» — цей напружений шепіт — і ось вона несподівано стрімко наблизилася до нього і постала перед ним, промовляючи цим напруженим нестримним шепотом:

— Що він тобі сказав? — і тепер він знав, що саме змусило його тоді звернути увагу на дядька, коли впізнав її, тоді, у дядьковому офісі, а потім наступної миті подумки промайнули: стара Моллі, Лукасова дружина, яка була дочкою когось із власності старого доктора Гебершема, діда міс Гебершем, дочкою когось із рабів, вона і міс Гебершем були однолітки, народились одного тижня, і обох годувала груддю мати Моллі, і обидві виросли разом, майже нерозлучні, як сестри, як близнята, спали в одній кімнаті — біла дівчинка у ліжку, а негритянська дівчинка — на розкладачці, у неї в ногах, майже до одруження Моллі та Лукаса, і міс Гебершем у негритянській церкві була за хрещену матір першої дитини Моллі.

— Він сказав, що то не його пістолет, — відповів він.

— То це не він зробив? — спитала вона, і нестримність в її голосі змінилася на якийсь поспіх.

— Не знаю, — мовив він.

— Безглуздя, — сказала вона. — Якщо це був не його пістолет…

— Я не знаю, — повторив він.

— Ти маєш знати. Ти ж бачив його… говорив з ним…

— Я не знаю, — сказав він. Він сказав це спокійно, тихо, з якимсь недовірливим подивом, нібито тільки щойно збагнув, що несе його обіцянка: — Я просто не знаю. Я досі не знаю. Я просто поїду туди… — він затнувся, голос його завмер. Майнула мить, секунда, коли він навіть згадав, що повинен був би зробити, і бажав: якби він міг повернути назад те останнє незавершене речення. Хоча, напевно, було вже запізно, і вона сама довершила це, домалювала речення, бо зробити це було необхідно, і будь-якого моменту вона кричатиме, протестуватиме, зойкатиме і збурить на нього весь будинок з челяддю. Потім тої ж секунди він викинув це з думок. Вона сказала:

— Звичайно, — поспішним дзюркотливим і спокійним голосом. Ще півсекунди він думав, що вона взагалі не зрозуміла, а потім, у інші півсекунди, облишив це: вони стояли віч-на-віч, одне навпроти одного, сховані темрявою, сховані напруженим і стрімким шепотінням; а потім він почув свій голос, який озвався тим самим тоном і виразом, і обидва вони були схожі не так на конспіраторів, але скоріше на двох людей, які безоглядно прийняли якусь поступку для подальших дій, з якими не певні, що впораються: але тільки у тому, що вони опиратимуться цьому:

— Ми ж навіть не знаємо, чи справді це не його пістолет. Він просто сказав, що не його.

— Так.

— Він не сказав, ні чий це пістолет, ні чи стріляв він сам. Він навіть не сказав тобі, що не стріляв. Він просто сказав, що це не його пістолет.

— Так.

— І твій дядько у себе в кабінеті сказав, що відповів би так само на його місці — сказав би те, що міг, от і все, що він міг би сказати.

Він не відповів. Це не було питанням. Вона й не давала йому часу відповісти.

— Гаразд, — мовила вона. — Ну що тоді? Чи треба з’ясувати, чи його це був пістолет, чи не його… з’ясувати, що саме він мав на увазі? Поїхати туди — і що?

Він сказав їй, так само неприкрашено, як до того — Алеку Сендеру, чітко і лаконічно:

— Поглянути на нього, — навіть не зупинившись подумати, що йому слід було передбачити її поведінку — співрозмовниця має щонайменше ахнути. — Вирядитися туди, викопати його і відвезти до міста, де той, хто знається на дірках од куль, може оглянути дірку в ньому…

— Так, — промовила міс Гебершем. — Звісно. Певна річ, він і не міг сказати це твоєму дядьку. Він — негр, а твій дядько — чоловік, — і зараз міс Гебершем, у свою чергу, повторює та перефразовує те ж саме, і він подумав, що це насправді не вада, не вбогість і не мізерія лексикону; по-перше, причини цьому — свідоме насильницьке знищення людського існування, стирання роду людського зі світу, і життя саме по собі таке просте, таке завершене, що словоблуддя, яке оплітає все довкруж, замикає його, огортає, наче коконом, і робить таким недоторканним літопис людства, що й треба бути простим і неускладненим, повторюваним, навіть майже одноманітним; а по-друге, у ширшому розумінні, натякаючи, кидаючи певну тінь, те, що перефразувала міс Гебершем, було простою істиною, навіть не фактом, і не треба тут було різноманіття та неповторності, аби висловити це, бо правда — універсальна, вона й має бути загальною, щоб бути правдою, і тут треба просто діяти, щоб зберегти таку дрібку, як земна куля, і тому слід знати правду: усе, що вони можуть зробити, — це просто зробити паузу, просто зупинитися, просто чекати:

— Лукас знав, що на це погодиться дитина або стара жінка, як я: таких не цікавлять вірогідність чи докази. А чоловіки, як твій дядько чи містер Гемптон, уже так довго чоловіки, такі заклопотані, надто довго… Так? — сказала вона. — Відвезти його до міста, де є ті, хто можуть оглянути кульові отвори. І, припустімо, огляне той дірку та впізнає, що це від пістолета Лукаса?

Але він не відповів, ні звуку, та вона й не чекала, а повернулася, знову звертаючись до нього:

— Нам треба кирку і лопату. У мене у машині є ліхтарик…

— Нам? — спитав він.

Вона зупинилася та сказала майже терпляче:

— Це за п’ятнадцять миль звідси…

— Десять, — виправив він.

— …а могила у шість футів завглибшки. Зараз уже по восьмій, а у тебе часу, може, тільки до півночі, щоб повернутися до міста… — і щось ще, але він навіть не чув того. Він навіть не слухав. Те ж саме він казав Лукасу п’ятнадцять хвилин тому, але тільки зараз усвідомив, що сказав. Тільки після того, як це сказав інший, він осягнув не просто весь жах свого наміру, а зашкарублу, громіздку, неможливу фізичну безкраїсть того, з чим зіткнувся; він сказав спокійно, з безнадійно-неприборканим подивом:

— Напевно, ми не зможемо зробити цього.

— Ні, — мовила міс Гебершем.

— Е-е? Мем? — озвався він. — Що ви сказали?

— Я сказала, що у тебе навіть немає машини.

— Ми вирішили їхати верхи.

Тепер вона спитала:

— Ми?

— Я і Алек Сендер.

— Тоді ми будемо втрьох, — відповіла вона. — Бери кирку і лопату. А то у будинку здивуються, чому не почули, як я від’їжджаю. — Вона розвернулася.

— Так, м’[23], — озвався він. — Виїжджайте провулком до воріт на пасовисько. Ми вас там зустрінемо.

Більше він не чекав. Лізучи через паркан, він почув гуркіт вантажівки; зараз йому було видно білу зірочку на чолі Здорованя у чорному зяянні стайні; наближаючись, побачив, що Алек Сендер уже затягував попругу та закріплював ремінь вузди. Він одстебнув мотузку з кільця ще до того, як згадав, а потім пригадав і зав’язав її, розмотав кінці мотузка та розплів вузол в іншому кільці біля стіни, накинув зашморг з віжками на голову Здорованю, вивів коня з передпокою стайні та осідлав.