Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 14)

— Припустімо, що це не з його пістолета вбили того.

— Певна річ, — відповів дядько. — Це точнісінько те саме, у чому я присягався б, якби був Лукасом… чи будь-яким іншим убивцею-негром, або — значення немає — будь-яким невігласом, білим убивцею. Він, напевно, навіть сказав тобі, у що саме вистрілив зі свого пістолета. Що це було? Кролик, чи, може, консервна бляшанка, чи мішень на дереві — просто аби побачити, чи справді він заряджений, чи може стріляти. Але не зважай. Припустімо таке на даний момент: тоді що? Що ти пропонуєш? Ні, що Лукас казав тобі зробити?

І він навіть відповів на це:

— Чи міг би містер Гемптон відкопати його і подивитися?

— На якій підставі? Лукаса схопили через дві хвилини після пострілу, коли той стояв над трупом, а в кишені був пістолет, з якого щойно стріляли. Він ніколи не заперечував, що стріляв — власне, він взагалі відмовився робити будь-які заяви, навіть мені, своєму адвокату — адвокату, по якого сам послав. І як тут ризикувати? Та я б одразу пішов туди і застрелив ще когось з його синів, аніж сказав би Набу[21] Ґаврі, що я хочу викопати тіло його сина із землі, яку освятили і де відспівали вбитого. І якби я зайшов так далеко, то скоріше сказав би йому, що просто хочу вирити труп на світ Божий, аби вирвати у мерця золоті зуби, аніж пояснити причину, що хочу врятувати чорномазого від лінчування.

— Але припустімо… — мовив він.

— Послухай мене, — сказав дядько якимсь утомленим, але безмежно терплячим голосом: — спробуй послухати. Лукаса замкнули за непроникними сталевими дверима. Це найкращий захист, який Гемптон чи будь-хто ще в цьому окрузі може йому надати. Як сказав Вілл Ліґейт, є достатньо народу в цьому окрузі, аби вломитися до нього, попри Таббса — навіть у ті двері, якщо дійсно того хочуть. Але я не вірю, що є стільки таких у цьому окрузі, хто справді хоче повісити Лукаса на телефонному стовпі, обілляти бензином і підпалити.

І зараз те ж саме. Але він усе одно спробував ще раз.

— Але просто припустімо… — знову сказав він, і тепер почув утретє майже те ж саме, що повторилося двічі, протягом дванадцяти годин, і знову дивувався з убогості, скупості, справді — майже мізерності стандартизованого лексикону — не словникового запасу якоїсь одної людини, але й Лексикону самого по собі, за допомогою якого навіть людина здатна жити у неосяжних отарах і табунах, навіть у бетонних перенаселених будинках чи у кролячих садках, маючи порівняно приязне товариство: навіть і його дядько не виняток:

— Ну а коли й так? Лукасу треба було подумати про це, перш ніж стріляти білому в спину.

І тільки пізніше він усвідомив, що дядько говорив це міс Гебершем; цієї миті він ні наново пригадав, що вона тут, у цій кімнаті, ні схаменувся, знову побачивши її; він навіть не пам’ятав, що для нього її вже давно не існувало і, розвертаючись та замикаючи по собі двері, він почув майже безтямний, позбавлений бодай чогось суттєвого, безбарвний дядьків голос:

— Я сказав йому, що робити. Якби щось надумали вчинити, вони б це скоїли там, за дверима, у себе на задньому дворі; вони б ніколи не дозволили містеру Гемптону відвезти його до міста. По щирості, досі не розумію, чому вони це зробили. Але чи це було везіння, чи недбалість чиясь, чи старий містер Ґаврі просто розумом здитинів, але результат добрий; він цілий, і я намагаюся вблагати його: хай визнає себе винним у ненавмисному вбивстві, — він старий і, гадаю, окружний прокурор змилосердиться над ним. Його пошлють до каторжної тюрми, і, може, за кілька років, якщо він доживе… — і він зачинив двері, він, який уже чув це раніше, і годі брати це в голову, годі з нього — і покинув кімнату, куди по-справжньому так і не заходив, і геть йому це не треба, — уперше відпустивши дверну ручку, та думав з шаленим завзяттям і якимсь клопітким терпінням — так людина в охопленому пожежею будинку намагається зібрати розірваний разок намиста: «Тепер мені доведеться пройти весь шлях назад до в’язниці, щоб спитати Лукаса, де це», — усвідомлюючи: попри сумніви Лукаса та все інше, він до останнього вірив, що дядько і шериф візьмуть на себе відповідальність та здійснять виправу — не тому, що нібито повірять йому, а просто тому, що не міг собі уявити, як сам візьметься до цього, ще й Алек Сендер лишиться з ним, доки не згадав, що Лукас уже подбав про це і передбачив; згадав це не з полегшенням, а з новим сплеском гніву і люті, що було навіть понад його сили — як Лукас не лише розповів йому, що хотів, але й саме те, де це, і навіть як туди дістатися, і тільки опісля, схаменувшись, спитав його, чи зробить він це. Він почув шурхіт газети у батька на колінах за дверима бібліотеки і, відчувши запах сигари, що дотлівала у попільниці у нього під рукою, побачив блакитний вогник і дим, який повільно курився у відчинені двері — так відбувалося, коли його батько затягувався в пошуках якогось утраченого синоніма чи під час пропуску якогось слова, чи якщо стрівав немилозвучне зіткнення звуків, чи під час раптового сильного болю. Пам’ятав, як Лукас навіть сказав, як і чим діставатися туди і назад, і в його уяві знову постало, як він відчиняє двері та каже дядькові: «Годі з тим Лукасом. Просто позичте мені вашу машину», — а потім як заходить у бібліотеку, до батька, бо в нього у кишені ключі від машини, доки про них не згадає, розбираючись, і лишить їх там, де його мати може завтра знайти: «Дайте мені ключі, батю. Я хочу виїхати із села та розкопати могилу»; він навіть згадав про пікап міс Гебершем, припаркований перед їхнім будинком (не про саму міс Гебершем; він ніколи про неї й не думав. Він просто згадав, що її автомобіль порожній і, мабуть, без нагляду, так і стоїть на вулиці ярдів за п’ятдесят); а ключі, може, так і лишись у перемикачі, і згадав про Ґаврі, що спіймає його, коли він грабуватиме могилу їхнього сина, чи брата, чи кузена, і так само спіймає крадія машини.

Тому що (відмахуючись, наче від тріпотливого нав’язливого конфеті, бурхливого виру несамовито-ярих кумедних дотепів), він усвідомив, що ніколи й не вагався поїхати туди й навіть вирити тіло. Він бачив себе, як прямує до церкви, на цвинтар за нею, без жодних зусиль чи примусу, навіть багато часу не сплине, він бачив, як сам розкопує та витягує труп, не захекуючись, не напружуючи м’язи і легені, без жодних терзань, знічених чи сором’язливих почуттів. І тільки тоді ціла розбита на уламки і всемогутня північна година, чийого чигання і тяжкого уривчастого подиху він не здатний буде прозирати, ні у минулому ні у майбутньому, навалою трощитиме його. Так (на ходу: він не зупинився після перших секунд раптової перерви, коли, замкнувши по собі двері кабінету, кинувся всім тілом одним ривком, сторч головою в якомусь смертельно-виваженому та розлюченому розрахунку, чия спокійна, прониклива і відчайдушна раціональність, без pro і contra, тому що не було ніяких pro: причина, з якої він біг туди, полягала у тому, що хтось має це зробити, але не було нікого, хто б до цього взявся, і той, хто має це виконати, — навіть не шериф Гемптон (vide[22] Вілл Ліґейт зі своїм дробовиком, розміщений на нижньому поверсі тюрми як на освітленій сцені, де помітить будь-кого, куди б той не йшов, туди чи звідти, не встигнувши досягти воріт) до останнього певні у тому, що Ґаврі, їхні кревні та поплічники не намагатимуться цієї ночі вихопити Лукаса з в’язниці, а якщо всі зберуться в місті, де прагнутимуть лінчувати Лукаса, — значить, ніхто там не стирчатиме, щоб схопити його, коли він розкопуватиме могилу, і якщо це конкретний факт, то й наочність теж буде конкретна: якщо їх нема у місті, коли вони прийшли за Лукасом, тоді будь-хто з п’ятдесяти чи сотні чоловіків або хлопців, кревняків — або просто з отих мисливців на лисиць, підпільних виробників віскі чи лісоторгівців, — може його здибати, і Алека Сендера теж; і ось іще таке: йому треба їхати на коні з цієї є причини: нíкому більше це зробити, окрім шістнадцятирічного хлопчика, в якого немає жодної власності, окрім коня, і навіть тут він повинен обирати: або він виїде верхи сам і тоді дістанеться вдвічі швидше та втричі довше викопуватиме тіло, тому що сам-на-сам він би не лише копав, але й додивлявся б до будь-чого та дослухався б до сторонніх звуків, — або взяти з собою Алека Сендера (він з Алеком Сендером раніше їздив на Здоровані навіть далі, аніж за десять миль — великий сухоребрий мерин міг перестрибнути через п’ять бар’єрів навіть несучи сто сімдесят п’ять фунтів і добре та рівномірно чвалав, навіть несучи двох вершників, і міг довго труситися клусом так само успішно, як і чвалом — хіба що Алек Сендер не міг це надто довго витримати, сидячи ззаду кульбаки, — а потім наполовину біг, наполовину йшов, і міг так провезти вершників багато миль, першу милю то несучи чвалом Алека Сендера, то рухаючись клусом, і супутник тримався за стремено), і так можна буде викопати тіло втричі швидше, і Алек Сендер ризикуватиме, бо може скласти товариство Лукасу, коли Ґаврі нагодяться з бензином: і раптом він відчув, що знову відмахується від конфеті — саме так, як зволікають, не наважуючись пірнути у холодну воду, — подумки чуючи, як намагається пояснити це Лукасу: «Доведеться нам їхати на коні. Нічого не вдієш», — і Лукас: «Треба вам було вламати його дати машину», — і він: «Він би відмовив. Хіба ви не розумієте? Він не тільки б відмовив, але й замкнув би мене, і я навіть не зміг би вийти, не те що на коні їхати», — і Лукас: «Та добре, добре. Я ж вам не дорікаю. Адже це не вас Ґаврі ладні спалити» — рухаючись у холі до задніх дверей: і він не мав рації; не тоді, коли він сказав, що усе гаразд, Лукасу, який тримався за сталеві ґрати, і не тоді, коли він ступив у передпокій і зачинив по собі двері кабінету, але того безповоротного моменту, після якого вже не буде вороття, він міг би зупинитися та не рушати далі, і нехай безжальні уламки північної години навалою трощитимуть його, — вони слабкі та безсилі проти цих мурів, тому що ці стіни міцні та все витримають; вони — у себе вдома, понад уламки трощі, понад страх; — навіть не зупиняючись, навіть не допитуючись у самого себе, чи, може, він не сміє зупинятися, лишаючи за спиною заслону дверей та спускаючись східцями у величезний шалений вир м’якого травневого вечора, і тепер щодуху прямував до темної хижки, де Паралі та Алек Сендер не більше стулили очі, аніж усі інші негри навкруги за милю від міста цієї ночі — навіть не у ліжку, але тихо сидячи у темряві за зачиненими дверима, зачиненими віконницями, очікуючи на повіви шуму смертоносної люті у весняному мороці: він зупинився та умовно свиснув — так вони з Алеком Сендером завжди домовлялися про зустріч, відколи навчилися свистіти, — відлічуючи секунди до того моменту, коли доведеться повторити виклик, думаючи: якби він був Алеком Сендером, то не вийшов би з хати ні на чий посвист — коли раптом без звуку і, звісно, без запаленого світла за спиною, щоб виявити його, у тіні вже виник Алек Сендер, наближаючись до нього, і ось він уже зовсім поруч у цій неосвітленій місяцем пітьмі, трохи вищий за нього, хоча різниця між ними тільки кілька місяців: постав, навіть не дивлячись на нього, але понад його голови, туди, де Майдан — так, як дивився б, міркуючи над траєкторією бейсбольного м’яча, — на дерева, вулиці та будинки, і бажаючи глибоко зирнути вглиб Майдану, — не на будинки у затишному затінку дворів, де мирно їдять, відпочивають і сплять, приймаючи це як нагороду після дня, але на Майдан: будівлі, створені та призначені для торгівлі, уряду, суду та позбавлення свободи, де змагалися та боролися пристрасті людей, для кого відпочинок та маленька смерть — сон — були кінцем і винагородою.