Уильям Фолкнер – Порушник праху (страница 13)
— То з якого пістолета його застрелили, Лукасе? — і почув саме те, на що, як знав Лукас, і очікував:
— Я заплачу тобі, — сказав Лукас. — Назви свою ціну, будь-яку, коли вона не захмарна, і я заплачу.
Він глибоко вдихнув, затамував подих і видихнув, доки вони обидва дивились один на одного крізь ґрати, затьмарені очі старого зорили на нього, несповідимо-непроникливі й загадкові. Зараз вони навіть не були наполегливими, і він мирно та спокійно подумав: «
— Згода. Просто якщо я подивлюся на нього, це ніякої користі не принесе, навіть якщо я зможу сказати, яка в ньому куля. Отже, ви ж розумієте, що це значить. Я маю відкопати його, витягнути з тієї ями, доки Ґаврі мене не схопили, і повезти до міста, де містер Гемптон може послати за експертом у Мемфіс, аби той розповів про кулі. — Він подивився на Лукаса, на старого, який немічно тримався за пруття ґрат у камері, навіть не дивлячись на візаві. Він знову глибоко зітхнув. — Але головне — витягнути його звідти із землі, відвезти туди, де хтось може його оглянути до… — Він подивився на Лукаса. — Мені доведеться дістатися туди й відкопати його, і повернутися до міста до півночі або до першої, або, може, навіть опівночі буде вже запізно. Я не знаю, як це зробити. Я не можу цього зробити.
— Я постараюся зачекати, — промовив Лукас.
Чотири
Коли він дістався додому, його зору відкрився пошарпаний, збляклий від дощів, підтоптаний пікап, припаркований на узбіччі біля будинку. Зараз уже восьма година; він був більше аніж певний, що лишилося навряд чи й чотири години на те, аби дядько пішов до шерифа додому та переконав його, а потім знайшов мирового суддю[18] чи кого там треба знайти і розбудити, і переконати, щоб він розкопав ту могилу (замість дозволу від Ґаврі, якого нізащо в світі, не кажучи вже про те, аби врятувати від спалення живцем на багатті якогось там чорномазого, сам Президент Сполучених Штатів власного персоною, не те що сільський шериф, ніколи б не домігся), а потім піти до Каледонської каплиці, розкопати тіло і вчасно повернутися до міста. Але саме цього вечора якийсь фермер, чия заблудла корова або мул, або кнур, конфісковані сусідом, який наполягає стягнути штраф у долар, перш ніж він випустить цю худобу, — приплентався до дядька, висиджуючи понад годину в його кабінеті, кажучи «так» чи «ні», чи «про мене, я не гадаю, що…» і розводиться про вирощування городини або про політику, хоча дядько нічого не тямить у першому питанні, а фермер геть не знається на другій темі, доки відвідувач не знайде час, аби пояснити, заради чого прийшов.
Але він не міг наразі вистоювати й церемонитися. Він припустив досить ходу, коли полишив тюрму, але тепер нісся клусом, навскіс, через галявину, на галерею, а через неї — у хол, повз бібліотеку, де досі під однією настільною лампою сидів його батько, схилений над сторінкою кросвордів і головоломок мемфіської недільної газети, а під іншою — його мати над новинкою серії «Найкраща книга місяця» (за передплатою); і побіг далі, до кімнати, яку його мама намагалася привчити інших називати «кабінетом Ґевіна», але яку і Паралі, і Алек Сендер давно перейменували на «офіс», тож тепер усі її так називали. Двері були зачинені і з-за них до нього долинало дзюрчання чоловічого голосу, і тоді ж він двічі постукав і прожогом зайшов, кажучи на ходу:
— Доброго вечора, сер. Вибачте. Дядьку Ґевін…
Бо голос належав його дядьку; навпроти дядька за столом був не чоловік з поголеною, опаленою сонцем шиєю, в охайному недільному костюмі без краватки — сорочці та брюках, — натомість там сиділа жінка у простій бавовняній сукні з машинним візерунком, у круглому, трохи припорошеному чорному капелюшку, умощеному просто на потилиці — такі носила його бабуся, — і тут він упізнав гостю, навіть не встигнувши глянути на її годинника — маленького, золотого, корпус з кришкою, підвішений на золотій брошці, приколотій до пласких грудей, майже так само, та й зовні майже такі ж самі, як пришите серце на полотняному вбранні фехтувальника — тому що відтоді як умерла його бабуся, жодна інша знана йому жінка не вдягалася так само і не носила таких речей, та й насправді він також упізнав цей пікап: міс Гебершем, представниця на сьогодні найстарішого роду в окрузі. Раніше це прізвище носили троє: доктор Гебершем, власник таверни, на ім’я Голстон, і молодший син гугенота на ймення Ґреньє, які приїхали сюди верхи, до цього округу, коли й думки не було проводити його кордони, і не було ні селищ, ні їхніх назв, коли ще Джефферсон був просто торгівельним поселенням з назвою, наданою йому індіанським племенем чикасо[19], яка й позначала його у бездоріжжі пустель, заростях тростини і хащах, але тепер усе зникло в небуття, усе загинуло і навіть стерлося, не передаючись з уст в уста як окружні спогади. «Голстон» — просто назва готелю на Майдані, та й навкруги мало хто знав або цікавився, звідки взялося це слово, і останнє успадковане від крові Луї Ґреньє, елегантного франта-дилетанта, архітектора з паризькою освітою, який трохи стажувався з юриспруденції, але більшу частину життя присвятив заняттю плантатора і малярству (причому аматором він був скоріше у вирощуванні зернових та бавовни, аніж із полотном і пензлем), тепер гріло кістки врівноваженого, безтурботно-веселого, не старого ще чоловіка з розумом і обличчям дитини, який жив у схожому на халабуду сараї, півнорі-півбарлозі, що сам собі збудував із викинутих дошок, уламків поваленого димаря і консервних бляшанок на березі річки за двадцять миль звідси, і цей чоловік навіть не знав, скільки йому років, і не міг написати навіть свого імені — Лонні Ґріннап, як тепер сам себе називав, і навіть не знав, що земля, на якій він оселився, — це остання окрушина багатьох тисяч акрів, якими володів його пращур, і лишилася тільки міс Гебершем: безталанна стара панна без роду-племені, сімдесяти років, яка жила у будинку з колонами, збудованому в колоніальному стилі[20] на околиці міста, і маєток був нефарбований, бо її батько вмер, і не було в тому маєстаті ні води, ні електрики, а з прислуги — лише двоє негрів (і раптом знову щось на мить уп’ялося йому в мозок, відволікаючи увагу, але тої ж миті зникло, навіть не звільнивши думок: просто щезло, і все), які мешкали у хижці на задньому дворі, де вона (дружина) куховарила, доки міс Гебершем і чоловік негритянки розводили курей та овочі, продаючи потім це у місті з кузова пікапа. Два роки тому в їхньому господарстві були вгодований літній білий кінь (казали, що йому вже двадцять років, коли він уперше пригадав цю тварину, і шкіра лисніла під білими волосинами, чиста і рожева, як у немовляти), і кабріолет. Тоді їм поталанило, випав дорідний рік чи щось таке, і міс Гебершем купила поїжджений, використаний пікап, і щоранку взимку та влітку було видно, як вони роз’їжджають вулицями від будинку до будинку, міс Гебершем — за кермом, у бавовняних панчохах і чорному круглому капелюшку, який носила принаймні уже сорок років, і чистій сукні з машинним візерунком, яку можна побачити у каталогах «Сірс Робак», за два долари дев’яносто вісім центів, а також із невеличким доглянутим золотим годинником, пришпиленим до пласких, позбавлених молока, грудей; у черевиках, у рукавичках, що, як казала його мати, були пошиті на її замовлення у нью-йоркському магазині і коштували тридцять-сорок доларів пара — черевики, і п’ятнадцять-двадцять — рукавички; доки негр розтрушував своє жирне черево, бігаючи підтюпцем до будинку та виходячи звідти, несучи кошика соковитої зеленої городини та яйця в одній руці, та обскубану курячу тушку — у другій; — визнав, пригадав, навіть не мав спокою від нав’язливих уколів, і ось, нарешті — звільнений, бо часу вже не було, безперервно промовляючи:
— Доброго вечора, міс Гебершем. Вибачте. Мені треба поговорити з дядьком Ґевіном, — а потім знову до дядька: — Дядьку Ґевін…
— Отже, міс Гебершем, — швидко і нетерпляче сказав його дядько тоном, який він одразу впізнав; у звичайній ситуації він, може, навіть усвідомив би, до яких наслідків веде сказане дядьком. Але не зараз. Він їх і не чув. Він їх не слухав. Насправді у нього й не було часу самому поговорити у цьому потоці слів, який тік занадто швидко, але спокійно, просто плинно, і звертався тільки до його дядька, бо він уже забув про міс Гебершем, навіть про те, що вона тут:
— Мені треба поговорити з вами, — і лише тоді зупинився, але не тому, що скінчив, він ще навіть не починав, а тому, що вперше почув свого дядька, який розвернувся у фотелі, одна рука лежить на спинці крісла, а друга — на столі перед собою притримує запалену люльку з маїсових початків, і сам говорить, як і раніше, тим самим голосом, не спиняючись, начебто під час їзди поцвьохуючи гнучким батогом:
— Значить, ти це взяв і йому відніс. Мабуть, навіть не став сушити голову через отой тютюн. І він розповів тобі казочку. Сподіваюся, гарненьку.
І це було все. Він міг йти, насправді міг. Якщо вже так, то йому взагалі не слід було зупинятися на півдорозі, бігти через хол або навіть заходити в будинок, але майнути поряд із обійстям, де він покликав би Алека Сендера, ідучи до стайні; Лукас сказав йому це півгодини тому у в’язниці, навіть коли, здавалося, він готовий був поставити крапку в оповіді, і навіть під зловісною тінню цих Ґаврі, зрештою, не договорив, чудово знаючи, що не треба й намагатися це сказати ні його дядьку, ні будь-якому іншому білому. Але він ще не рухався. Він забув про міс Гебершем. Він відсторонив її, сказавши «Вибачте», і миттєво зник, вибігши з кімнати, не просто вибіг, а просто розчинився — так фокусник одним словом чи жестом посилає у небуття пальму, кролика або вазу з трояндами, і так вони залишилися втрьох: він — у дверях, усе ще тримаючись за одвірок, наполовину в кімнаті, куди він так і не ступив і не мав одійти ще далеко, і наполовину уже у холі, на який йому взагалі не варто було марнувати час і перетинати його, і дядько, що вільно сидів за столом, завалений паперами, де виднілися німецький пивний кухоль, напханий скрученими уривками газет і, напевно, з дюжину люльок із маїсових початків на різній стадії розпалення, а за півмилі від усього цього — старий, безрідний, неприязний, самотній, свавільний, самовпевнений, упертий, неговіркий, незговірливий, незалежний (та ще і зухвалий) негр, а там, за межами цієї тихої, опроміненої лампою кімнати ревів потік часу, як вода з млинового колеса, не ринучи до північної години, але тягнучи північ за собою, не для того, аби жбурнути уламки півночі, але аби обрушити їх лавиною, одним спалахом, що покриває небо: і тепер він знав, що безповоротний момент настав не тоді, коли він погодився, сказавши Лукасу «гаразд», перемовляючись через сталеві ґрати камери, але коли він уже готовий повернутися до холу, причиняючи по собі двері. Тому він спробував ще раз, усе ще спокійним тоном, зараз навіть не поспішаючи, навіть не вимагаючи: просто прозоро-очевидно і з тверезим глуздом: