Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 119)
Проте цього вечора ми не поїхали. Ми все ще гостювали в полковника Лінскомба і після вечері знову сиділи в його кабінеті. Бун був потовчений, обліплений пластирями і неабияк пригнічений, хоч виглядав він спокійно й досить мирно. І чисто теж: Бун поголився і мав на собі свіжу сорочку — тобто нову сорочку, яку він, певно, купив у Гардвіку. Сидів він на тому самому твердому стільці, що й Нед напередодні.
— Ні, — мовив Бун. — Я не через те його чухмарив. За те я вже перекипівся. То була її справа. Та й не можна так ото відразу відтяти: треба… треба…
— Треба поступово? — підказав дідусь.
— Ні, сер. Не поступово. Ви кидаєте, тільки ще маєте очиститись від усякого того бруду, того непотребу, хоч би й як там твердо з усім покінчено. Але не про це мені йшлося. Я хотів скрутити йому в'язи через те, що він обізвав мою жінку повією.
— Ти хочеш сказати, що збираєшся з нею одружитись? — запитав дідусь.
Але не на дідуся, а на мене напався раптом Бун, аж мало не підскочив.
— Хай тобі чорт! — закричав він. — Коли ти голіруч поперся на ножа, щоб її оборонити, то якого біса я не можу одружитися з нею? Чим я гірший за тебе, хоч мені вже й не одинадцять років?
І це вже майже все. Назавтра о шостій вечора ми перетяли останній пагорб і побачили над деревами дзигарі, що на будинку окружної управи на Майдані.
Нед сказав:
— Ги, ги, ги. — Він сидів спереду разом з Буном. — Так наче два роки я тут не був.
— Коли Дельфіна дасть тобі натруски ввечері, ти, може, й справді захочеш, щоб так було, — озвався дідусь.
— Або щоб і зовсім я не вернувся, — докинув Нед. — Та як у жінки цілий день у голові лиш чистити, й варити, й мити, й замітати, то вряди-годи їй не завадить трохи збудження.
І ми приїхали. Автомобіль зупинився. Я сидів непорушно. Вийшов дідусь, тоді вже й я.
— Ключ у містера Баллота, — сказав Бун.
— Ні, не в нього, — відказав дідусь. Він дістав ключа з кишені й дав Бунові. — Ходімо, — сказав він.
Ми перейшли через вулицю до нашого будинку. І ти знаєш, що я подумав? Я подумав: «А він навіть не змінився». Бо ж він мусив змінитись. Мусив змінитись, бодай хоч трохи. Я не маю на думці, що він мусив змінитися сам по собі, але що я, принісши з собою ті зміни, які сталися в мені за ці чотири дні, мусив би якось і його змінити. Я маю на думці, що коли ці чотири дні — всі ті брехні, обмани, хитрування, всі ті вияви рішучості й нерішучості, все те, що я зробив, побачив, почув, чого я навчився (і чого мама з татом не дозволили б мені робити, бачити, чути й навчатись), — ті речі, яких я навчився, але до яких ще не був готовий і не мав де їх заховати, ані навіть де покласти, — коли все те нічого в будинку не змінило, а залишило його таким самим, наче цих чотирьох днів і зовсім не було, — і ніщо не стало ані менше, ані більше, ані старіше, ані розумніше, ані співчутливіше, — тоді щось утратилося, відкинулося, змарнувалося: або цей мій світ був негодящий і фальшивий і ніколи не повинен був би й існувати, або ж я був негодящий, чи фальшивий, чи слабодухий, чи, в кожному разі, не вартий усього цього.
— Ходімо, — сказав дідусь, не лагідно й не сердито, а ніяко.
Я подумав: «Коли б хоч тітка Коллі вийшла, з Александром на руках чи й без нього, і почала кричати на мене». Але нічого — просто стояв будинок, перший, що його я спізнав у житті, був травневий вечір, щойно минула шоста година, коли люди починають думати про вечерю, і мама, в якої повинно б було з’явитись бодай кілька сивих волосин, цілувала мене цілу хвилину, а тоді дивилась на мене; потім тато, якого я завше трохи… боявся — не те слово, але я не можу придумати кращого — таки боявся, бо якби ні, то мені мусило б бути соромно за нас обох. Тоді дідусь сказав:
— Морі.
— Не цим разом, батьку, — відказав тато. А тоді до мене: — Поквитаймося спершу.
— Добре, тату, — відказав я і пішов за ним, униз через передпокій і до ванної кімнати, а там постояв у дверях, поки він знімав з гачка ремінь для бритви, тоді я відступився, давши йому вийти, і ми пішли далі.
Мама стояла над сходами в погріб, я бачив її сльози, але й тільки; досить їй було б сказати: «Стривай», «Ради бога», «Морі» або хоча б саме лише «Лусьєсе», — але ні, нічого. І я йшов за татом далі, тоді постояв удруге, поки він відчиняв двері в погріб, і ми ввійшли всередину, де тримали взимку тріски на розпал, а влітку оббитий цинком ящик з льодом, де мама й тітка Коллі мали полички для консервів, холодцю та варення і де стояло навіть старе крісло-гойдалка, щоб мама й тітка Коллі могли в ньому відпочити, коли розставляли там банки, а тітка Коллі — то й здрімнути часом після обіду, хоч вона ніколи в цьому не признавалася. Отож нарешті опинилися ми тут, куди допровадили мене чотири дні викрутів, шарпанини і суєтні, і такий кінець був негодящий, і ми з татом обоє це знали. Я хочу сказати, якщо на всі ці мої брехні, обмани, непокору й поступливість тато мав тільки одну раду — реміняку, — тоді він був безрадний супроти мене. І якщо все, що я вчинив, можна зрівноважити самою лише лупнею, тоді обом нам гріш ціна. Розумієш, опинились ми в безвиході, аж поки постукав дідусь. Двері були не зачинені, але батько дідуся навчив його, а він навчив тата, а тато навчив мене, що дверям замок не потрібен: причинені двері — цього вже досить, доки тебе попросять увійти. Проте цим разом дідусь не чекав.
— Ні, — сказав тато. — Двадцять років тому ти б теж так зробив зі мною.
— Але ж, може, я порозумнішав з того часу, — відказав дідусь. — Умов Елісон, нехай іде нагору й перестане хлипати.
По цьому тато вийшов, і двері знов зачинилися. Дідусь сів у крісло-гойдалку; був він не гладкий, але живіт мав саме в міру, щоб виповнити білу камізельку і щоб важкий золотий ланцюжок від годинника звисав саме так, як годиться.
— Я брехав, — сказав я.
— Підійди сюди, — сказав він.
— Я не можу, — відповів я. — Я кажу тобі, що я брехав.
— Знаю.
— Тоді зроби що-небудь із цим. Однаково що, аби тільки що-небудь.
— Я не можу, — сказав він.
— Хіба не можна нічого зробити? Таки геть нічого?
— Я цього не сказав. Я сказав, що я не можу. А ти можеш.
— Що я можу? — спитав я. — Як я можу це забути? Скажи мені — як?
— Цього ти не можеш. Ніщо не забувається. Ніщо не пропадає. Воно занадто цінне.
— То що ж я можу зробити?
— Жити з цим, — сказав дідусь.
— Жити з цим? І так усе життя? До самої смерті? І ніколи цього не позбутись? Ніколи? Я не можу. Хіба ж ти не бачиш, що я не можу?
— Ні, ти можеш, — сказав він. — І ти мусиш. Порядна людина ніколи не забуває свого минулого. Вона дивиться життю просто в вічі. Порядна людина завжди відповідає за свої вчинки і бере на себе тягар їх наслідків, навіть коли вона не викликала цих вчинків, а тільки мовчки пристала на них і не сказала «ні», хоч і знала, що повинна була так зробити. Підійди сюди.
І тоді я почав гірко плакати, ридати, стоячи (навколішки: я був уже такий високий) у нього між коліньми, одну руку він поклав мені на поперек, а другою притискав мою голову до свого твердого комірця й сорочки, аж я відчував його запах: крохмаль, рідину після гоління, жувальний тютюн, бензин у тому місці, де бабуся чи Дельфіна вичищали якусь плямку у нього на піджаці, і сталий слабкий дух віскі, — як я завжди був певний, від першої порції пуншу, що він випивав уранці в ліжку ще до того, як уставав. Коли я спав із ним, найперше вранці з’являвся Нед (без білої куртки, а часом і взагалі без куртки й навіть без сорочки; і навіть коли дідусь перевів коней до візничого двору, Нед усе одно примудрявся відгонити кіньми) з тацею, на якій стояли карафка, глечик води, цукерниця, ложка й склянка, і дідусь підводився в ліжку, готував собі пунш і випивав його, а тоді досипав трохи цукру до решток напою, розколочував, домішував води й давав мені випити, аж поки одного ранку наскочила бабуся і поклала цьому край.
— Ну, може, досить, — сказав він нарешті. — А то весь погріб запливе. Іди вмийся. Порядна людина теж плаче, але вона завжди вмивається.
І це вже все. Був понеділок, пора після полудня, я прийшов зі школи (тато не дозволив мамі написати пояснювальну записку, тож у класі мені поставили «прогул без поважних причин». Але міс Родс мала допомогти мені, щоб я надолужив прогаяне), і Нед знову сидів на кухонних сходинках, у бабусиному домі цього разу, і знов у затінку. Я сказав:
— Якби ми надумали поставити в цьому останньому забігу на Вихра ті гроші, що Сем нам дав, ми б уже не мали з ними ніякого клопоту.
— Я й так не мав, — відказав Нед. — Я дістав п’ять за три в цьому забігу. Старий Посем Гуд заробив двадцять доларів на свою церкву.
— Але ж ми програли, — здивувався я.
— Це ти з Вихром програв, — пояснив Нед. — А я ці гроші ставив на Акрона.
— Он як! — сказав я. І додав: — А скільки їх було?
Нед не ворухнувся. Тобто він не зробив ніякого руху. Тобто він зовсім не змінився: для нього що ця остання п’ятниця, а що попередня, то все однаково — усі ці чотири дні викрутів і шахрайств, і необхідності вирішувати відразу і то правильно, без найменшої змоги переграти, — усе це не залишило сліду на ньому, хоч навіть я раз бачив, як йому бракувало не тільки сну, а й одежі. (Ти бачиш, як я вперто називаю все це чотирма днями. Була субота пополудні, коли ми з Буном удвох — так ми думали — виїхали з Джефферсона, і була п’ятниця пополудні, коли Бун, Нед і я знов побачили Джефферсон. Але для мене то було чотири дні, від того суботнього вечора в міс Беленбо, коли Бун повернувся б назавтра додому, якби моє слово, і до хвилини, коли я в середу глянув униз із Вихра й побачив дідуся, й перейшов до нього, — чотири дні, протягом яких Нед сам один ніс той тягар, протистояв потокові, покріпляв непевну загату всім, що тільки знаходилося напохваті, включаючи й мене, аж поки врешті вона розвалилась у нього в руках. Тобто я хочу сказати, що нам начебто не було ніякої потреби підпирати цю загату: порядна людина ніколи-бо не відмовляється від своєї брехні, байдуже, висловила вона її чи ні). І мені ж було тільки одинадцять років; не знаю звідки, але я знав, що такого не питають — хто скільки виграв чи програв. Отож я ще додав: