Уильям Фолкнер – Крадії та інші твори (страница 118)
— Мг, — промовив містер Ван-Тоск.
— Випиймо пуншу, — жваво сказав полковник Лінскомб. Він підвівся, приготував напій і подав кожному. — Ти теж, — звернувся він до Неда.
Нед простягнув склянку, і полковник Лінскомб її наповнив. Коли цього разу Нед поставив свою склянку на поличку каміна, не пригубивши її, ніхто не сказав нічого.
— Так, — промовив містер Ван-Тоск. А тоді: — Ну що ж, Прісте, — ви повернули собі автомобіль, а я коня. І, може, той пройдисвіт набрався досить страху, щоб бодай моїй стайничій челяді дати спокій. — Усі сиділи мовчки. — А що мені робити з Бобо? — Усі й далі мовчали. — Це я тебе питаю, — звернувся містер Ван-Тоск до Неда.
— Залишити його в себе, — відповів Нед. — Наших людей — в усякому разі, підлітків і хлопців — не легко переконати…
— Наших — це тільки негрів? — спитав містер Ван-Тоск.
— Може, він має на увазі Маккаслінів, — зауважив полковник Лінскомб.
— Авжеж, — погодився Нед. — І Маккаслінів, і негрів — і ті й ті такі, що спілкування з чужими їм тільки шкодить. Зараз саме я кажу про молодих хлопців, хай навіть цей один і чорний Маккаслін. Може, вони недочувають трохи. Та хоч би там як, а їм треба самим на собі спізнати, що шахрайство не виплачується. Може, Бобо вже спізнав це. І хіба вам це не легше буде, аніж призвичаювати когось нового?
— Так, — промовив містер Ван-Тоск. Усі сиділи мовчки. — Так, — промовив ще раз містер Ван-Тоск. — Отож мені лишається або купити Неда, або продати вам Гнідаша. — Усі й далі мовчали. — Зможеш ти примусити його ще раз бігти, Неде?
— Того разу я примусив його бігти, — відповів Нед.
— Я кажу: ще раз. — Усі сиділи мовчки. — Прісте, — звернувся містер Ван-Тоск, — ви вірите, що він зможе зробити це ще раз?
— Вірю, — відповів дідусь.
— Наскільки ви в це вірите?
Усі й далі мовчали.
— Ви звертаєтесь до мене, як до банкіра чи як до кого? — спитав дідусь.
— Припустімо, як до звичайного й нормального поселенця північно-західного Міссісіпі, що проводить свій цілком звичайний і нормальний, від бога даний і законом бережений відпочинок серед достатків південно-західного Теннессі, — відповів полковник Лінскомб.
— Гаразд, — мовив містер Ван-Тоск. — Я ставлю Гнідаша проти Недового секрету, один забіг в одну милю. Якщо Нед примусить Гнідаша побити того чорного коня Лінскомба, я дізна
— Себто якщо Гнідаш програє, я можу забрати його за п’ятсот доларів або ж заплатити вам п’ятсот доларів і його не брати? — уточнив дідусь.
— Саме так, — підтвердив містер Ван-Тоск. — А щоб була вам нагода застрахуватись, я ставлю два долари проти одного, що Нед цим разом не примусить його бігти.
Усі й далі мовчали.
— Отож хоч би й що там, а я мушу цього коня або виграти, або купити, — сказав дідусь.
— Хіба ж ви не були молодий, Прісте? — промовив містер Ван-Тоск. — Зважте лиш на одну річ: ви тут серед друзів. Спробуйте бодай часину не бути банкіром. Спробуйте.
Усі й далі мовчали.
— Двісті п’ятдесят, — сказав дідусь.
— П’ятсот, — відказав містер Ван-Тоск.
— Триста п’ятдесят, — сказав дідусь.
— П’ятсот, — відказав містер Ван-Тоск.
— Чотириста з чвертю, — сказав дідусь.
— П’ятсот, — відказав містер Ван-Тоск.
— Чотириста п’ятдесят, — сказав дідусь.
— Чотириста дев’яносто п’ять, — відказав містер Ван-Тоск.
— Згода, — сказав дідусь.
— Згода, — відказав містер Ван-Тоск.
Отож-бо вчетверте ми з Маквіллі сиділи верхи — він на Акроні, а я на Вихрові (тобто на Гнідашеві), — стримуючи їх, пручливих і норовистих, поза напнутим тендітним мотузком. Маквіллі тепер зовсім до мене не озивався; він був наляканий і розлючений, ошелешений і затятий; він знав, що вчора скоїлося щось таке, чого не повинно б коїтись, — власне, таке ні з ким не повинно б коїтись, і вже безперечно з дев’ятнадцятирічним хлопцем, котрий просто намагався виграти в простих, як йому здавалося, кінських верхогонах: ніяких викрутів, звісно, не заборонювано, але само собою очевидно, що жодна сторона не вдасться до чорної магії. За вихідні позиції цим разом не жеребкувалися. Нам — Маквіллі й мені — було надано таку змогу, але Нед сказав одразу:
— Тепер байдуже. Після вчорашнього Маквіллі треба очуматися, тож нехай йому буде внутрішня стежка, там він почуватиметься ліпше.
Від цього Маквіллі, одначе, відмовився, — не знаю, з люті чи з лицарських почуттів, — поставивши нас перед нерозв’язною, здавалося б, проблемою, аж поки розпорядник — той самий запідозрений убивця — швидко її розв’язав, сказавши:
— Гей, хлопці, якщо ви хочете бігти в перегонах, відступіться поза цю джутову шворку, де ваше місце.
Нед теж цим разом не виконав своїх вступних заклять чи то ритуального тертя ніздрів Вихрові. Я не кажу: забув — Нед не забував того, що треба. Отож, напевно, я не стежив, не приглядався досить пильно; та й запізно вже було. І мені він також не дав ніяких вказівок в останню хвилину; але й те — що він міг мені сказати? Минулого вечора містер Ван-Тоск, полковник Лінскомб і дідусь узгодили, що оскільки ці перегони будуть приватні, — сказати б, змагання затятих суперників, — то треба, щоб усі, хто до перегонів причетний, зберегли новину в таємниці. Що було в Пошемі зробити не важче, як зберегти в таємниці завтрашню погоду, не випускаючи її поза межі пасовища полковника Лінскомба, оскільки в пошемській громаді — яка складалася з одного готелю на зимовий сезон, двох крамниць, платформи вантажити худобу, станції, залізничного перехрестя, кількох церков та шкіл і фермерських будиночків, розкиданих на просторому околі, — будь-яка новина, а надто про кінські перегони, та ще й про повторні перегони між цими двома кіньми, ширилася так само швидко, як і погода. Отож вони знов зійшлися, включаючи суддю — нічного телеграфіста, який насправді мусив би хоч коли-небудь спати; було їх менше проти вчорашнього, але куди більше, аніж виявляли на те охоту дідусь і містер Ван-Тоск, — пропітнілі капелюхи, тютюн, сорочки без краваток і комбінезони, — коли це хтось прокричав: «Гайда!», — мотузок шарпнули вбік, і ми рушили.
Ми рушили, — Маквіллі, як звичайно, був уже на два скоки попереду, коли Вихор завважив початок перегонів і швидко й слухняно підрівнявся до Акрона, так що міг би (якби захотів) прикластися мордою до коліна Маквіллі; пройшли перший поворот, тоді протилежну пряму, взаємне розташування моє і Маквіллі змінювалось, проміжок між нами замикався й розкривався з якоюсь своєрідною оспалістю і неквапливістю, добре, мабуть, відомими для тих, хто літає літаками в компактному строї; пройшли другий поворот і вийшли на другу пряму першого кругу; за крок до того, як Вихор міг би зашукати очима Неда, я підхвиснув коня, просто з інерції; я й собі хутко пробіг поглядом по обличчях уздовж поруччя, чи не побачу де Неда, а Вихор мчав усю цю пряму, зовсім не дивлячись перед собою, тільки виглядаючи серед напливу облич Недове, так само даремно; знову перший поворот, протилежна пряма й далі другий поворот і зворотна пряма; я вже відтягував Вихра до зовнішнього поруччя, звідки (хай Акрон випереджує нас, принаймні не застуватиме нам очей) йому було б видніше. Проте, якщо й побачив він зараз Неда, то мені цього не сказав. Не міг і я йому сказати: «Дивись! Дивись он туди! Онде він!» — бо Неда там не було, тільки порожній трек поза тим напнутим мотузком, таким вутлим, як подивитись, наче проціджене чи розріджене місячне світло. Маквіллі тепер скажено шмагав коня, а Вихор пречудово реагував на те, відстаючи рівно на одну шию; якби Акрон потрапив бігти із швидкістю шістдесят миль на годину, ми б теж потрапили — відстаючи на одну шию; якби Акрон вирішив зупинитися за десять футів від фінішу, ми б теж зупинилися — відстаючи на одну шию. Але він цього не зробив. Ми бігли далі, все так само спарені, ніби спряжені, тільки один трохи попереду; фінішна лінія промайнула понад нами, і ми з Маквіллі віднайшли голос — тобто він, власне, прокричав назад до мене з якоюсь канібальською радістю: «Го-го-го! Го-го-го!» — сповільнюючи при тім біг, але не зупиняючись, прямуючи (як я гадав) просто до стайні; він з Акроном, безперечно, заслужили на це. Я обернув Вихра і ступою рушив назад. До нас підбігав Нед, дідусь за ним, тільки не підбігцем; вчорашні наші облесники й підсипачі де й поділися — Цезар уже не був Цезарем.
— Ходім, — сказав Нед, беручи коня за вудило, швидко, але спокійно — просто нетерпляче, і майже неуважно. — Віддай…
— Що сталося? — закричав дідусь. — Що, в чорта, сталося?
— Нічого, — відказав Нед. — Я просто не мав для нього сурдини цей раз, і він те знав. Хіба ж не казав я вам, що в цього коня є розум? — Тоді до мене: — Оно Бобо чекає. Віддай йому цю шкапу, хай забирає її до Мемфіса. Ввечері ми їдемо додому.
— Але стривай. Стривай-но, — озвавсь я.
— Забудь цього коня, — сказав Нед. — Нам його не треба. Автомобіль хазяїн собі повернув, і втратив він лише чотириста дев’яносто п’ять доларів, а щоб не мати цього коня, варто стільки заплатити. Бо що на ясному світі мали б ми з ним робити, якби раптом не стало тих дрібненьких смердючих рибок? Нехай містер Ван-Як-Його-Там забирає його собі. Може, колись Гнідаш і скаже йому й Бобо, що тут учора сталося.