Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 24)
А військо безтурботно спало, навіть вартових здолав сон. Лише одна людина не спала, сиділа за наметом, скоцюрблена від холоду. То був Ратнасінх. І так він робив не вперше — безліч безсонних ночей довелося йому провести біля Чінтиного намету.
Зачувши підозрілий шурхіт, він вихопив меча і випростався. І відразу помітив три невиразні постаті, що повільно наближалися. Що робити? Якщо здійняти тривогу, зчиниться метушня, виникне паніка і, чого доброго, воїни спросоння почнуть битися між собою, подумавши, що то вороги.
Постаті наблизилися майже впритул, тож розмірковувати були ніколи. Ратнасінх відчував у собі достатньо сили й мужності, щоб самому зустріти трьох напасників. З мечем у руці він кинувся на них. Якийсь час дзенькотіли мечі, а тоді все стихло. На землі непорушно застигли троє ворожих воїнів, а біля них стікав кров'ю Ратнасінх.
Коли вранці Чінта прокинулась і вийшла з намету, то побачила чотири нерухомі тіла. Серце її зайшлося тривогою, і вона підійшла ближче. Троє ворогів були мертві, тільки Ратнасінх ще дихав. Вона все зрозуміла, і жінка в ній переважила. Та, що не зронила жодної сльози по загиблому батькові, тепер не могла стримати рясних сліз. Вона присіла біля нього, поклала його голову собі на коліна і в храмі серця здійснила обряд сваямвари[36], оповивши шию коханого весільною гірляндою.
Цілий місяць Ратнасінх не розплющував, а Чінта не заплющувала очей і не відходила від нього й на крок. Вона забула і про свою рідну землю, і про ворога, що наближався, а всю себе без останку пожертвувала коханому. Та от Ратнасінх розплющив очі й побачив, що лежить на ліжку, а над ним схилилася Чінта і віялом обмахує його.
— Чінто, — озвався він слабким голосом, — дай мені віяло, не муч даремно себе.
Невимовною втіхою і щастям сповнили дівчину його слова. Ще місяць тому вона сиділа в узголів'ї зраненого Ратнасінха і вмивалася сльозами від розпуки, а зараз, почувши його голос, нетямилася від радості. Ніжно й лагідно вона мовила йому:
— Любий мій, якщо вже це мука, то я не знаю, яке може бути щастя!
Незглибиме почуття було в цих словах. Очі Ратнасінха заблищали, він відчув, як відступає слабість, а натомість у жилах могутньо струменять хвилі нового життя. І яке ж цілюще було воно, скільки в ньому захвату й ніжності, скільки радості й водночас смутку! Кожна Ратнасінхова жилочка, здавалося, переповнилася щастям. Він відчув непереборне бажання схопити дівчину в обійми. Здавалося, він зараз може завоювати весь світ, може піднятися в небо, розтяти навпіл гори. На якусь мить відчув таке вдоволення, ніби всі його бажання здійснилися, ніби він усього вже досяг і ні в чому не відчуває потреби. Якби перед ним зараз постав сам всемогутній Шіва[37], і то відвернувся б від нього, бо що ж йому тепер іще просити в нього? Він усе вже мав. Думка, що в світі немає щасливішої людини, сповнювала його невимовною гордістю.
Але Чінта ще не виповіла йому всього, отож знову заговорила:
— Скільки ж ти вистраждав через мене! Ратнасінх спробував підвестись.
— Без випробувань не досягнеш мети, — мовив він. Чінта дбайливо і обережно знову вклала його на постіль.
— Навіщо ти кажеш про випробування? Ти ж тільки захистив слабку жінку. Я певна, що якби то була не я, а якась інша жінка, ти оборонив би і її. Чи знаєш ти, що я присяглася ніколи не виходити заміж? Але твоя самопожертва порушила мою клятву. Я зросла серед воїнів і тільки найхоробрішому з них можу віддати своє серце. Я зневажаю патякання базік, кривляння негідників, брутальність нахаб. Вони для мене — нудні блазні. А в тобі я знайшла справжню жертовність, і тому стала твоєю служницею — і не від сьогодні, а вже давно.
Настала шлюбна ніч. У глибокій тиші тільки серця двох закоханих билися схвильовано й палко. Місяць згори лив своє молочно-біле світло, і в його сяєві молоді провадили свою любовну розмову. І раптом принесли звістку, що до фортеці наближається ворожий загін. Чінта здригнулась. Ратнасінх підхопився на ноги і зняв зі стіни свій меч. Закохано дивлячись на чоловіка, Чінта мовила:
— Пошли когось, навіщо тобі йти самому?
— Боюся, що цього разу ворог набагато численніший, — відповів Ратнасінх, беручи на плече рушницю.
— Тоді і я піду з тобою! — згукнула Чінта.
— Ні, ти залишайся тут. Сподіваюся, що не забарюся довго, швидко прожену ворога. Певно, так уже нам судилося, щоб наша шлюбна ніч стала і ніччю перемоги.
— Мені чогось страшно і так не хочеться відпускати тебе.
Розчулений щирою тривогою дружини, Ратнасінх пригорнув її:
— Кохана, до ранку я повернуся!
Чінта обняла чоловіка із очима, повними сліз, заговорила:
— Побоююсь, що так швидко ти не повернешся. Але пам'ятай, любий, я скрізь буду з тобою. Та гаразд, іди вже, але щодня присилай мені звістку. І заклинаю тебе, нападай на ворога тільки слушної миті. Бо я знаю, щойно ти побачиш ворога, як забуваєш про все. Благаю тебе, будь обережним, дій обачно. Іди! А коли треба, покажи ворогові спину так, як ти показуєш йому обличчя.
Чінту не полишала тривога. Там, де досі переважало жадання перемоги, тепер переважало кохання. Колись безстрашна жінка-полководець, що розлюченою тигрицею кидалася на ворогів і сіяла серед них страх, тепер благала богів захистити її незмірне щастя — Ратнасінха, що саме сідав на коня.
Вона стояла, проводжаючи його поглядом, аж поки він зник у гущавині лісу. Потім піднялася на найвищу вежу й довгі години дивилася в той бік, де зник її коханий. Там було безлюдно, гори давно сховали її коханого чоловіка, але Чінті здавалося, що все ще бачить його перед собою. Аж коли над лісом зайнялась рожева заграва світанку, її солодке заціпеніння послабло, і вона відчула, ніби довкола безмежна пустка. Не втираючи сліз, вона спустилася у фортецю, впала на шлюбну постіль і нестримно заридала.
Загін Ратнасінха налічував ледве сотню чоловік, але то були добірні воїни, хоробрі, випробувані в багатьох кривавих січах. В передчутті близької битви вони при-острожували коней і співали бойової пісні:
Лунала серед гір бойова пісня, тупотіли кінські копита. Так минула ніч. Сонце розплющило своє багряне око і обсипало зливою золотого проміння загін Ратнасінха. І в рожевому ранковому світлі всі побачили на пагорбі неподалік ворожий табір.
Похнюплений, збайдужілий до всього і пригнічений розлукою з молодою дружиною, Ратнасінх поволі їхав на коні позаду війська. Якась нездоланна сила тягла його додому, чи не вперше в житті голову обсідали тривожні, важкі думки. Хіба ж передбачиш, як скінчиться битва? Згадка про безмежне щастя, яке він залишив, болісно стискала йому серце. Ратнасінх бачив перед собою лише затуманені слізьми очі любої Чінти, і була навіть мить, коли він ледве не повернув коня назад, до неї. І щораз менше йому хотілося іти назустріч ворогові…
До нього під'їхав один із досвідчених воїнів:
— Брате, поглянь, он на тому високому пагорбі розташувалося вороже військо. Як ти гадаєш, може, на нього напасти зненацька? Ворог не сподівається, і ми швидко розіб'ємо його. Якщо ж зволікати, ворог оговтається і влаштує нам відсіч. А це вже гірше, бо воїнів у нього не менше тисячі.
Ратнасінх занепокоєно подивився на ворожий табір.
— Мабуть, що так, — нарешті озвався він.
— То будемо нападати?
— Як хочете. Але не забувайте, що ворогів куди більше.
— То й що? Адже нам доводилося розбивати і переважаючого ворога.
— Воно-то так, але чи варто зосліпу кидатися у вогонь?
— Брате, невже це я чую від тебе? Воїн і живе для того, щоб нехтувати небезпекою! Тож не барися з наказом, а ми вже покажемо себе в битві.
— Усі надто стомлені. Може, краще трохи перепочити?
— Ні, брате, якщо вони нас помітять, не минути лиха.
— Тоді вперед, на ворога!
І воїни Ратнасінха помчали на ворогів. Та щойно вихопилися на пагорб, як зрозуміли, що то тільки здавалося, ніби ворог ні про що не здогадується. Навпаки, ворог сам готувався напасти першим. А відступати було вже пізно, довелося прийняти бій. Тим більше, що невеличкий загін не злякався, адже вів його уславлений Ратнасінх! Не злічити битв, виграних ним, тож і тепер, цієї скрутної хвилини, він не розгубиться.
Воїни шукали поглядом свого ватажка, та його ніде не було. Де ж він подівся? Невже напризволяще залишив своїх» бойових побратимів? Ні, це неможливо! Певно, він десь поблизу, лаштує ворогові якусь пастку.
А ворог уже майже поряд. Що могла вдіяти жменька воїнів проти переважаючого ворога? Звідусіль залунали крики:
— Ратнасінху, брате, де ж ти? Ми чекаємо на тебе! Поглянь, ворог уже поруч, а ти мовчиш! Стань попереду, додай нам відваги й поведи безстрашно до перемоги та слави!
Але не озивався Ратнасінх, а ворог — ось він.
Почалася кривава січа. Воїни Ратнасінха сміливо кинулися на ворога, бо й відчай додав їм сил. Та що з того, що вони билися, як леви, коли ворог переважав удесятеро, а ватажок десь зник? Ніхто вже не сумнівався, чим скінчиться битва. Маленький загін танув на очах: той поліг, коли майже дістався до ворожого полководця, того вбили, коли він видирався на бойового слона… Вороги й самі не могли стримати захоплених вигуків, бачачи мужність Ратнасінхових воїнів. Тільки ж такі воїни здобувають славу, а не перемогу.