Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 23)
І капітан Херонімо під гарматний гуркіт та звуки нідерландських сурм почав нишком наспівувати:
Не встиг він доспівати цих слів, як поруч із ним, посеред його роти, вибухнуло ядро, і шестеро воїнів, убитих, чи поранених, упало на землю. Це ядро прилетіло з генуезького галіона. Судно Яна Норріса, проходячи повз ліфкенгекський форт, відкрило вогонь. Форт одразу ж відповів ураганною стріляниною, проте відчутної шкоди гезам не завдав.
На палубі «Андреа Доріа» стояла поруч із своїм коханим Міга ван Берген. Очі в неї блищали — що їй до іспанських гарматних ядер! Над головами в цієї юної пари переможно маяв гезький стяг, а зірваний Спінолин прапор валявся в них під ногами.
— Ще один повний заряд, хлопці! Вогонь, вогонь! Вогонь на честь Міги, моєї нареченої! — вигукував Ян Норріс, розмахуючи капелюхом. — Он падає за борт брамсель-стеньга! Дарма, не страшно! Ух-xa! Міго, голубко моя, ми вже у відкритому морі! Чуєш, як чорна галера робить своє діло біля форту Лілло?! Ух-xa! Ух-ха! Краще турок, аніж піп! Відкрите море! O Міго, люба моя Міго, дорога моя наречена, як я тебе кохаю!
— О Яне, Яне, так славно своєї нареченої не завойовував іще ніхто! Як багато ти для мене зробив!
— Та що там! — засміявся Ян Норріс. — Всього-на-всього зарубав одного італійського морського лейтенанта й викинув за борт труп італійського капітана. Це чорна галера врятувала тебе й мене! Слава у віках чорній галері!
— Слава! Слава чорній галері! — раділи матроси на «Андреа Доріа», а віддалік ліворуч у відповідь прогримів гарматний залп із чорної галери, що саме проносилася повз мури форту Лілло.
— Облиште мене, — промовив капітан Херонімо до своїх товаришів, що хотіли знести його з фортечного валу. — Дайте мені померти просто неба, так мені буде легше. Прощавайте, друзяки, живіть усі здорові і… і тримайтеся стійко. Я бачу довкола себе самі тільки молоді, юнацькі обличчя… Братове, зичу вам більшого щастя, ніж випало на долю старої армії. Ми свій обов'язок виконали… Розкопайте могили на Еммінгенському полі, на лугах під Мокером, Гембдоурсом і Антверпеном… Не ваша вина, що… ми ще… топчемося… на… одному місці! Живіть… здорові, дру… зі… Стара… армія… сходить у могилу! Прощавайте і… Іспаніє… навік… нещасна… Іспаніє!..
Капітан Херонімо помер. Німотно обступили його офіцери й солдати залоги ліфкенгекського форту.
Гарматний гуркіт змовк. Нідерландські судна щасливо пройшли зі своєю здобиччю повз іспанські фортеці. Але вдалині все ще лунала пісня тисяча п'ятсот шістдесят восьмого року:
Помалу пісня завмирала. Горда гезька ескадра зі своїми трофеями, з кривавими своїми ранами й славою виходила у відкрите море, ховаючись у дедалі густішому тумані.
Премчанд
САТІ
Понад два століття вже минуло, а ім'я Чінтадеві не забулося. Ще й досі по вівторках тисячі жінок і чоловіків приходять в один із найглухіших кутків Бунделькханда, щоб засвідчити їй свою шану. Такого дня безлюдна й пустельна раніш місцина сповнюється величальним співом, а довколишні долини й пагорби розквітають різнобарвним маєвом жіночих убрань. На високому косогорі там стоїть капличка, і ще здалеку видно прапорець, що майорить на її шпилі. Капличка маленька й тісна, в ній ледве-ледве можуть вміститися двоє людей. Всередині жодних зображень, лише невеличкий вівтарик. До каплички знизу ведуть кам'яні східці, огороджені обабіч суцільними стінками, щоб хтось із прочан не оступився і не впав униз. Саме на цьому місці спалила себе Чінтадеві. Але зійшла вона на поховальне багаття не за своїм померлим чи загиблим чоловіком. Ні, він стояв майже поруч, благально склавши перед грудьми долоні. Та Чінтадеві навіть не глянула на нього. Вона згоріла на тому поховальному вогнищі не з тілом, а з душею свого чоловіка. А він сам не згорів — пойняті вогнем, спопеліли тільки його честь та воїнська доблесть.
Стоїть над берегом Ямуни невеличке містечко Кальпі. Там у сім'ї хороброго воїна й народилася Чінта. Ще маленькою лишилася вона без матері, тож усі турботи про доньку лягли на батькові плечі. А часи були тривожні, точилися безперервні війни. Воїни перебували весь час у походах, навіть їли й спали вони в сідлі. Минало в походах і дитинство Чінти, вона зазнала всіх радощів і злигоднів воїнського життя. Вирушаючи на битву, батько залишав дівчинку в захистку густих дерев або в якійсь печері. Зоставшись на самоті, Чінта відразу починала ліпити, а потім руйнувати фортеці з піску та землі. Ляльок вона не знала, її іграшками були вали, що їх вона насипала, воїни, яких вона виліплювала й розставляла на полі бою. Траплялося, що батько не повертався і ввечері, та дівчинка не лякалася і перебувала ніч, голодна й спрагла, сама в безлюдному місці. Вона ніколи не чула казок про мавп і лисиць, чула тільки захоплені розповіді про доблесні воїнські подвиги і то з вуст самих воїнів. Лише ті розповіді полонили уяву дівчинки.
Якось аж три дні батько не з'являвся і не подавав про себе ніякої звістки. Сидячи в гірській печері, дівчинка в уяві зводила небачену ще фортецю, до якої не підступитися ворогам. Цілий день думала про ту фортецю, а потім вона їй навіть приснилася. Третього дня надвечір кілька батькових товаришів-воїнів постали перед нею, заплакані й засмучені. Вражена Чінта запитала:
— А де ж мій татко? І чого ви плачете?
Замість відповіді вони заридали ще дужче, і тоді дівчинка зрозуміла, що її батько загинув на полі бою геройською смертю. Та жодної сльозинки не зронила тринадцятирічна Чінта, обличчя її не сполотніло, болісний, розпачливий зойк не вихопився з її грудей. Вона тільки посміхнулася сумовито:
— То чого ж ви плачете, якщо мій батько поліг геройською смертю? Хіба може бути для воїна славніша смерть, ніж ця? Хіба може бути більша винагорода воїнові за його хоробрість і мужність? Не плакати, а радіти треба, що він поліг на полі бою!
Один із воїнів невесело проказав:
— Нам жаль, що ти осиротіла. Що тепер буде з тобою?
Чінта з гідністю відповіла:
— За мене не бійтеся, адже я дочка воїна. Продовжуватиму те, що робив батько. Він віддав своє життя, щоб визволити від ворогів вітчизну. Я заміню його! А тепер ідіть і зберіть людей, мені ж приготуйте коня і зброю. Якщо буде на те воля небесна, то я стану воїном, не гіршим від будь-якого чоловіка. Та коли побачите, що я злякалася, то нехай ваша рука не здригнеться і без вагання занесе наді мною безжалісного меча. Отаке моє прохання до вас. А тепер ідіть, не гайтеся!
Воїнів анітрохи не здивували слова дівчинки, хоча вони й сумнівалися, що Чінта зуміє дотримати обіцянки.
Минуло ще п'ять років. Слава про Чінтадеві котилася краєм. Ворог зазнавав поразки за поразкою, а вона була ніби живим втіленням перемоги. Під градом куль і стріл Чінта безстрашно кидалася в самісіньку гущу битви, надихаючи своїм прикладом воїнів. Бо ж чи могли вони відступити бодай на крок, коли їх вела на бій красуня ватажок? Чи ж відстане від неї справжній воїн, коли попереду мчить на ворога їхня улюблениця? Звичайно, ні, бо тоді його хоробрість не знає меж. Воїни розуміли найменший її порух і погляд, вони ладні були не пошкодувати за неї життя. А якщо когось і охоплював страх перед ворогом, то однісінького її погляду вистачало, аби в боягуза пробудилася мужність. Слава і врода Чінти з усіх усюд збирала до її війська відважних і сміливих воїнів; вони були як ті бджоли, що, забувши про небезпеку і смерть, зліталися до яскравої і запашної квітки.
Пристав до її війська й молодий воїн Ратнасінх. Усі Чінтині воїни будь-якої миті були готові вихопити з піхов меча, щоб захистити, віддати за неї життя, на один її знак кинутися у вогонь чи й навіть небо прихилити до її ніг. Та серед усіх них Ратнасінх був найперший, і Чінта прихильно ставилася до нього. Бо він не хизувався, не чванився, як дехто, що не минав нагоди зайвий раз похвалитися своїми подвигами й так піднестися в очах ватажкині. Вони не стільки виконували свій воїнський обов'язок, скільки прагнули сподобатися їй. А Ратнасінх ніколи не виставляв себе напоказ, поводився скромно, непомітно і не вихвалявся, навіть коли вбивав тигра. Його скромність і лагідність межували з несміливістю. Інші в коханні шукали розваги, а для Ратнасінха то було почуття відданості й самопожертви. Коли інші солодко спали, він мріяв, задивившись на зорі. Коли інші марили, що Чінта неодмінно покохає його, Ратнасінха опосідав чорний розпач. Він не відчував до когось недоброзичливості чи заздрощів. Коли він бачив, як інші соловейками заливаються перед Чінтою, то, дивуючись їхньому красномовству, впадав у ще більший відчай. Іноді його невимовно лютила власна безпорадність. Ну чого Всевишній не дав йому чеснот, які так подобаються жінкам? Чи покохає хтось його коли-небудь? Чи зазнає хто тих душевних мук, яких зазнає зараз він? Такі думки, однак, він ховав у собі, виносити на люди свої почуття було понад його сили.
Повернуло за опівніч. Чінта відпочивала у своєму наметі. І воїни, повечерявши після виснажливого переходу, швидко позасинали. Неподалік чорнів ліс, за яким отаборилося вороже військо. Чінта знала, що ворог близько, і вранці збиралася несподівано вдарити на нього. Вона гадала, що ворог не взнає про її намір, але помилялась. Бо знайшовся зрадник, що перебіг до ворога й розповів йому все. І вороги надумали нишком підкрастися до намету Чінти й убити її. Для цього вибрали трьох найвідважніших воїнів. Немов хижі звірі, вони нечутно перейшли через ліс і зупинилися на узліссі, щоб напевне визначити, в якому саме наметі спить Чінта. Вони не сумнівалися, що намір їхній вдасться, бо її військо безпробудно спало, здолане міцним сном. А потім, немов ті крокодили, всі троє поповзли до намету Чінти без найменшого шереху.