Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 22)
— Гези! Гези! На борту гези! Зрада! Зрада! All'arme! All'arme![35]
— Що там таке? Diavolo! — вигукнув лейтенант, випускаючи дівчину й хапаючись за меча.
Із заюшеної кров'ю постелі ще раз підвелося тіло Антоніо Валані; ще раз широко розплющені очі заціпеніло втупилися в лейтенантове обличчя.
— Захищай судно… Зраднику! Підлий… — Цівка чорної крові вдарила з капітанового рота. Антоніо Валані відкинувся навзнак. Нарешті смерть таки заволоділа своєю здобиччю.
Після того, як упав перший вахтовий, сутичка на палубі чимдалі розгорялася й ставала все гучнішою. Команда, яку заскочили зненацька, безладно бігла нагору, хапаючи в руки першу-ліпшу зброю…
— До зброї! Зрада! Гези!
Прокльони… Стогін… Благання пощадити…
Міга ван Берген упала навколішки, а лейтенант, вихопивши з піхов меча, подався східцями нагору. На палубі він одразу спіткнувся об тіла поранених. Довкола безтямно металися люди, в переможних криках нідерландців та страшному гезькому кличі: «Краще турок, аніж піп!» — уже тонув бойовий заклик генуезці, що їх так нагло розбуркали зі сну.
А через борт «Андреа Доріа» по-котячому спритно дерлися все нові й нові гези. Мабуть, вони напали й на сусідні торгівельні та невеликі військові судна, бо й на них чулися бойові кличі, ляскали постріли, палали смолоскипи.
Леоне делла Рота розпачливо кинувся на перших-ліпших ворогів, словом і ділом запалюючи своїх людей до опору. На набережній, біля вартівні, вдарив барабанний дріб — іспанський сигнал тривоги.
— ГезиІ Гези! Під Антверпеном гези! Зрада, зрада, в місті гези!
На березі миготіли смолоскипи, в будинках за міським муром спалахували вогні.
— Краще турок, аніж піп! Victoria! Victoria! Чорна галера! Чорна галера! Victoria! Victoria! — кричали гези на генуезькому галіоні, змітаючи все на своєму шляху. Пощади не давали нікому; кого не заколювали чи не зарубували, того викидали за борт. Слова «Чорна галера!» сповнювали серця в італійців диким жахом і остаточно зламали в них бойовий дух. Дехто з них утік на берег, але більшість їх стали жертвами нападників у перші ж таки хвилини; тільки круг головної щогли, в колі світла від суднового ліхтаря ще бився зневірений гурт людей. Тут стійко тримався лейтенант делла Рота й найхоробріші з його команди, і кінець кінцем увесь бій перемістився саме сюди. Палуба вже була слизька від крові й устелена трупами; не один шалений гез упав тут від меча італійського лейтенанта.
— Сміливіше, сміливіше, відважні мої друзяки! Ближче до мене! З фортеці вже йде підмога! Сміливіше! Сміливіше! — кричав Леоне, звалюючи на палубу одного з ворогів; але замість нього постав, переступивши через труп убитого, новий воїн.
— Уперед, уперед, морські гези! Смерть італійським тиранам!.. Геть ганебний прапор! Стягніть його зі щогли! Впізнаєш мене, ти, італійський негіднику, боягузе, який тільки й уміє, що красти чужих дівчат?!
— Diavolo! — вигукнув лейтенант і застиг від жаху та подиву, але відразу й схаменувся. — То ти не потонув, єретику?! Ха, тим краще! Тоді на ось, жери холодне залізо!
— Ще чого! Міга! Порятунок! Помста! На ось, собако, забирайся до пекла й перекажи вітання своєму поплічникові од Яна Норріса, морського теза!
І генуезець Леоне делла Рота впав у калюжу власної крові. А Ян Норріс, поставивши ногу на груди переможеному, прокричав йому в обличчя:
— Мігу врятовано! Ми захопили судно! Розкажеш про це в пеклі! — І встромив у горло своєму смертельному ворогові морського ножа.
Тим часом попадали мертві й решта генуезців, що не встигли врятуватися втечею; бій на борту «Андреа Доріа» завершився, і гези кинулись до ланцюгів, якими судно було пришвартоване до причалу.
А в капітанській каюті Міга ван Берген лежала безтямна на руках у Яна; потім юнак поніс наречену геть із цього жахливого місця, де вона була в товаристві мертвого капітана Антоніо Валані, — нагору, на свіже повітря.
На кількох суднах, що також стали жертвами нападу, сутички ще тривали, але декотрі з них, захоплені тезами, вже рушили річкою вниз, і крізь ніч несамовито, але злагоджено лунала пісня переможців:
Цю саму мелодію награвав тепер з корми «Андреа Доріа», стоячи обличчям до міста, й сурмач чорної галери; суворі голоси переможців несамовито підхоплювали:
Під ці врочисті доладні звуки з палуби підводилися навіть смертельно поранені гези, а ті, кому співати було вже несила, ворушили самими губами, ніби проказуючи слова пісні. Прийшла до тями від цих звуків і Міга ван Берген; сміючись і плачучи, вона разом з усіма співала в Янових обіймах пісню свободи.
— Бачиш, я додержав слова і тепер під гарматний гуркіт, бемкання дзвонів і звуки сурм везу тебе додому! Ти врятована, Міго, врятована! — радів Ян Норріс.
З боку фортеці один по одному гримнули залпи тривоги. На міських мурах і фортечних валах барабанний дріб злився з першими зляканими криками в порту. Чимдалі гучнішав гамір за мурами й валами цього великого фландрійського міста; не одне пригнічене, охоплене гнівом серце закалатало частіше від цих гордих заборонених звуків, що так зухвало летіли назустріч іспанському барабанному дробу; і що дужче намагалися їх заглушити, то гучнішими вони ставали. Дзвони на всіх вежах били на сполох. Тепер у місті, від фортеці й до самої набережної, все вирувало й дзвеніло; до міського муру, вниз, у бік річки попливли військові прапори.
Але й далі гррдо лунала, перекриваючи цей гармидер, пісня:
Сотні, тисячі сердець за мурами, що їх Пачіотті звів довкола Антверпена, з солодким трепетом дослухалися до цих звуків; у сотень, тисяч людей на очі наверталися сльози.
Та розмірковувати часу не було; чорна галера здійснила свій найславетніший воєнний подвиг, і захоплену здобич належало сховати в безпечному місці. Під прикриттям гармат чорної галери Ян Норріс, тепер командир на галіоні «Андреа Доріа», вивів судно на середину Шельди й повільно поплив попід містом униз за течією. Сім захоплених менших суден уже йшли разом з іншими гезькими суднами попереду; замикала цю процесію чорна галера.
Як зблискували й гуркали гармати на антверпенських укріпленнях! Як жваво відповідали на їхню стрілянину гезькі судна й «Андреа Доріа», який тепер — уже під стягом «злидарів» — плив униз за течією, весело напнувши вітрила на вранішньому вітрі! Як рвав на собі волосся дон Федеріко, довідавшись про таку нечувану подію!
Вогонь з усіх укріплень і фортів уздовж цілої річки!
Ух-ха-ха, ух-ха-ха! Сьогодні в гезів удача, сьогодні в гезів удача! Що морським гезам до того, добре чи погано стріляють іспанці? Поранених — у трюм, убитих — за борт. Ух-ха-ха, ух-ха-ха! Ось знов ударив залп із чорної галери навпроти форту Філіппа! Гух, гу-гух, — це Круйське укріплення на брабантському боці.
Але тримайтеся добре, нідерландські хлопці, залишилась остання, але найважча перешкода.
Там, нижче за течією, у вранішньому тумані здіймається форт Ліфкенгек.
Там, нижче за течією, у вранішньому тумані — форт Лілло.
Тепер, гези, усі, хто ще може поворухнути рукою чи ногою, — до гармат.
Хай щастить гезам! Хай щастить гезам!
У Ліфкенгеку все було напоготові; комендант мав досить часу, щоб дати потрібні розпорядження: капітан Херонімо розбудив його ще о другій годині ночі. «Що сталося, сеньйоре?» — запитав полковник, і старий, знизавши плечима, сказав: «Може, заколот у Каллао, а може, бунт в Антверпені. Так чи так, а я прошу вас, сеньйоре, вийти на укріплення». Роздратований з'явився комендант на південно-східний бастіон свого форту й довго стояв, прислухаючись. За чверть години барабани знов закликали залогу на фортечні вали, а ще через годину капітан промовив:
— Сеньйоре полковнику, я наказав би розстріляти всіх вартових, що стояли на чатах сьогодні вночі…
Скільки часу тривала вже гарматна канонада вниз за течією Шельди? Не дивно, що в ліфкенгекському форту все якнайкраще підготували до зустрічі чорної галери!
Насуплений походжав капітан Херонімо туди-сюди перед своєю ротою, і що ближче лунала канонада, то дужче він супився — така вже була в нього вдача. Він грав у цій грі вже так довго, що вона йому просто надокучила — а в тім, ні, не надокучила, а зробилася така сама байдужа, як… як власне дихання. Отож коли з форту Перле примчав верхи навпрошки гонець і привіз перші подробиці про те, що сталося під Антверпеном, капітан Херонімо тільки знизав, за звичаєм, плечима. Як же люто сприйняли цю звістку його товариші! А старий воїн Альби, Реквезена й Фарнезе тільки відвернувся від гінця й пішов до своєї роти.
— І вони й досі сподіваються надіти цьому народові ярмо?! — бурмотів він. — Скільки вже років найкращі сини Іспанії, опора її могутності, складають голови на цій землі! Горе тобі, нещасна батьківщино!..
Гармати на Круйському укріпленні урвали його розмову з самим собою. У вранішньому тумані тихо почав трусити сніг; за три кроки вже нічого не було видно.
— Ну звісно! — й далі бурмотів старий воїн. — Стріляй собі наосліп та прислухайся! Знову вона, ця Богом проклята музика, похоронна пісня могутності й честі Іспанії! Бабах, бабах! Та побережіть же порох, однаково ви їх не знищите!.. Атож, стріляйте собі, стріляйте, а пісня лунає ще голосніше! Чорт, я вже знаю її напам'ять!