Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 25)
Невдовзі все скінчилося. Немов несамовитий ураган пронісся над полем битви, а тоді вщух.
Якби ж то жменька сміливців та не позбулася свого ватажка, вони б таки здолали ворога! Але Ратнасінх наче крізь землю запав. Даремно ворожі воїни розглядали полеглих Ратнасінхових воїнів, намагаючись знайти їхнього полководця, бо давно мріяли запопасти його до своїх рук. Обнишпорили кожен виярок, кожен пагорок, та ніде не знайшли його. Ворог здобув перемогу, але не такої перемоги прагнув він.
А Чінту охоплював дедалі більший неспокій. Ніколи ще не відчувала вона себе такою безпорадною. Її не полишало відчуття, що от-от має статися щось непоправне. Невже їй, бідолашній, судилося долею велике кохання, тій, яка ще маленькою втратила матір, яка мусила зростати у військових походах, ховатися по лісах і печерах? Тій, яка і після смерті батька не знала спокійної хвилини? Невже небо змилувалося над нею, і вона знайшла своє щастя? Але ж чому такою тривогою повниться її серце! Що б це значило?
Якби ж то милосердний Господь повернув їй її милого, неушкодженого й здорового, вона без вагання зреклася б дотеперішнього життя, оселилася б у найглухішому селі й слугувала б чоловікові, раз і назавжди позбувшися думок про ратні подвиги.
День згасав, і сонце, немов похнюплений воїн, що зазнав поразки, шукало якогось сховку. Зненацька перед Чінтою постав воїн з непокритою головою, босий і без зброї. Її наче блискавкою вразило. Хвилю вона сиділа, наче закам'яніла, а тоді підвелася, підбігла до воїна і, тамуючи несамовите калатання серця, запитала тремтячим голосом:
— Чи врятувався хтось?
— Ні, — була відповідь.
Чінта обхопила голову руками й знеможено опустилася на землю.
— Ворог уже підходить! — згукнув воїн.
— Підходить?
— Так. Він уже зовсім близько.
— Мерщій приготуйте мені поховальне багаття! Часу обмаль!
— Нас усіх переб'ють!
— То вже ваша справа подбати про все. А я виконую свій останній подружній обов'язок.
— Якщо зачинити фортецю, ми зможемо захищатися не один місяць…
— То захищайтесь! А я вже ні з ким воювати не хочу.
Сутінки насувалися невідворотно, немов переможний ворог. У фортеці квапливо лаштували поховальне багаття.
І ось воно запалало. Чінта, як і личить відданій дружині, виконувала останній ритуальний обряд. Променіючи щастям і вродою, вона повільно зійшла на високий стос дров.
Довкола гуготливого багаття юрмився люд. Ніхто вже не думав про те, що ворог оточує фортецю. Кожен стояв похнюплений, на обличчях застиг розпач і безмежний смуток. А ще ж учора на цьому місці лунали весільні пісні. Там, де зараз палахкотів вогонь, зводився шлюбний вівтар. І так само священне полум'я шугало вгору, так само юрмився люд. Але яка бездонна прірва відділяла день учорашній від сьогоднішнього? Чінта ввірила чоловікові і свою долю, і своє життя. Сьогодні вона ішла за ним.
Та зненацька почувся тупіт, здавалося, хтось щосили підганяє коня. Якийсь воїн вимчав на площу, і вражені люди впізнали у ньому Ратнасінха. Він миттю зіскочив з коня і задихано вигукнув:
— Кохана, що ти робиш? Адже я живий!
Полум'я вже лизало вбрання Чінти. Ратнасінх несамовито кинувся на вогнище і схопив дружину за руку, щоб стягти її на землю. Люди кинулися гасити багаття. Але Чінта навіть не глянула на чоловіка, тільки рукою подала йому знак, одійди, мовляв.
У безмежному розпачі Ратнасінх скрикнув:
— Кохана, та що з тобою? Ти вже навіть не дивишся на мене! Адже я живий!
Крізь полум'я долинув голос Чінти:
— Тебе тільки зовуть Ратнасінхом, але ти — не мій Ратнасінх.
— Та ти тільки поглянь на мене! Це ж я, твій раб, твій коханий, твій чоловік!
— Чоловік мій поліг як герой на полі битви!
— Сили небесні, як же тебе переконати! Гей, люди, змилуйтеся, загасіть багаття! Швидше, благаю вас! Кохана моя, я ж твій Ратнасінх. Чого ти не впізнаєш мене?
А язики полум'я, немов пелюстки лотоса, вже огортали собою чарівну Чінту. І знову з полум'я долинув її голос:
— Я добре тебе впізнала, але ти — не мій Ратнасінх. Мій був справжній герой, він ніколи не зганьбив би звання воїна, аби врятувати собі життя. Чоловік, якому я вчора ввірила себе, зараз серед богів на небі, у всьому блиску воїнської слави. Тож не ганьби мого Ратнасінха. Бо він був герой, а не боягуз, що втік з поля битви.
Вогонь уже сягнув до її голови. А ще за хвилю цю неземної вроди жінку, яка над усе цінувала хоробрість і відданість, поглинуло спопеляюче полум'я.
А Ратнасінх знетямлено дивився на все те. Нарешті він збагнув, що казала йому з полум'я Чінта. Але ні, він не зрадить її, він не розлучиться з нею ніколи!
Ратнасінх обвів людей, що стояли довкола, уже на диво спокійним поглядом і рішуче ступив у гуготливе полум'я.
Конрад-Фердінанд Мейєр
ПЛАВТ У ЖІНОЧОМУ МОНАСТИРІ
Компанія освічених флорентійців зібралась перед альтанкою в медічійському саду[38] навколо «батька вітчизни» Козімо Медічі[39] спочити від спеки літнього дня у вечірній прохолоді. На тлі на диво чистого вечірнього неба, чудово забарвленого ніжними тонами, що меркло над скромно обставленим столом, вирисовувалась сива голова чоловіка. Він говорив, і погляди всіх були прикуті до його красномовних уст.
— Мій Поджо[40], — сказав після паузи Козімо Медічі, поглядаючи розумними очима, що сяяли на його потворному обличчі, — я оце знову перегорнув книжечку твоїх фацецій. Я, звісно, знаю її напам'ять і дуже шкодую, що тепер можу тільки тішитись витонченістю їх форми, але не можу відчути ні цікавості, ні подиву; Неможливо, щоб ти, при своїй вимогливості, не викину; з свого відомого видання книжки якусь дотепну й мил гумореску, через те, що її недосолено чи пересолено. Пригадай-но! Дай же друзям, що розуміють ледь помітний натяк і прощають найсміливіший жарт, одну з своїх кращих фацецій, яких ще не знає світ.
Після короткого роздуму старий відповів:
— Ці гуморески чи подібні до них, які тобі так до смаку, мій Козімо, прикрашають, наче пишний вінок, тільки темні кучері і зовсім не личать беззубому ротові. — Він посміхнувся й показав ряд ще гарних білих зубів. — І тепер я, — зітхнув він, — тільки неохоче повертаюсь до юнацьких, по суті невинних, пустощів.
— Поджо, ти проповідуєш! — урвав його мову один юнак. — І це ти, що повернув світові комедії Плавта[41].
— Зауваження слушне, дякую, Ромоло! — вигукнув Поджо. — «Як було знайдено Плавта» — так зветься фацеція, яку я сьогодні хочу запропонувати вашій ласкавій увазі. — І, пародіюючи довгі вступи, якими звичайно починались італійські новели, почав:
— Моя фацеція розповідає про два хрести — тяжкий і легкий — та про двох варварських[42] черниць — послушницю й абатису. Отож слухайте. В ті дні, найясніший Козімо, коли ми відтинали зайві голови в нашої святої церкви, що обернулась на Лернейську гідру[43], я був у Констанці[44] і брав участь у грандіозних діяннях Вселенського собору[45].
Своє дозвілля я витрачав на те, що відвідував комічні вистави, де на вузеньких підмостках імперського міста звалювали докупи благочестя, науку, державне мистецтво епохи з її папами, єретиками, блазнями й коханками, та розшукував при нагоді манускрипти в навколишніх монастирях.
Різні сліди наштовхнули мене на припущення — майже переконання, — що в одному з сусідніх жіночих монастирів варварські черниці мають у себе Плавта. Він міг, заблукавши, туди потрапити із покинутого бенедиктинського[46] монастиря як спадщина або застава. Плавт! Можеш уявити собі, мій найясніший покровителю, що це значило в той час, коли існували тільки деякі фрагменти творів великого римського драматурга, фрагменти, які нестерпно дратували цікавість! О, якби я тільки міг тоді все кинути напризволяще й поспішити туди, де безсмертний, замість звеселяти світ, тлів у недостойному мороці!
Але то були дні, коли обрання нового папи заморочило всім голови, і святий дух почав звертати увагу всіх отців церкви, що зібрались тут, на заслуги й доброчесність Oтто Колонни, причому це аж ніяк не зменшило необхідності щоденної біганини і роз'їздів його прибічників та слуг, серед яких був і я.
Трапилось так, що якийсь нікчемний і нечесний шукач рукописів, на жаль, мій співвітчизник, у присутності якого я, піддавшись пориву щирості, кинув необдумане слово про можливість знайти таку визначну річ, випередив мене і, — невдаха! — не діставши fas чи nefas[47] класика, збудив у абатиси монастиря, де він лежав покритий порохом, недовіру і звернув її увагу на скарб, яким вона володіла, сама того не відаючи.
Нарешті руки мої розв'язалися, і я, незважаючи на те, що наближались вибори папи, сів на прудкого мула, наказавши, щоб, коли світова подія настане, послали по мене гінця.
Погонич мого мула, на ім'я Анселіно з Сп'юги, був ретійцем[48], який прибув із Кур[49] до Констанца в числі челяді єпископа. Він, не вагаючись, прийняв мою пропозицію, і ми погодились на неймовірно дешевій ціні.
Тисячі жартів спадали мені на думку. Синява ефіру, літнє повітря, наполовину змішане з свіжим, майже холодним подихом півночі, дешева мандрівка, подолані труднощі, пов'язані з виборами папи, передчуття насолоди від знову відкритого класика — всі ці милості неба настроювали мене безмежно весело, і я ніби чув співи муз та янголів. Мій супутник, Анселіно з Сп'юги, навпаки, поринув, як мені здавалось, у тяжкі думи.