Уильям Джейкобс – Книга пригод 3 (страница 26)

Щасливий сам, я з людяності спробував і його зробити щасливим чи принаймні розважити і почав загадувати йому різні загадки, переважно з Святого письма, добре відомого простому людові.

— Чи знаєш ти, — спитав я, — як звільнився від пут перший серед апостолів? — І почув у відповідь, що він бачив зображення цієї події в церкві у Тоскані[50].

— Заприміть, Гансе! — сказав я далі. — Янгол сказав Петрові: «Взуйся і йди за мною!» Петро не впізнав янгола, і вони проминули першу і другу варти, браму і пройшли вздовж вулиці. Потім супутник зник, і Петро одразу ж сказав: «Тепер я воістину знаю, що мене вів янгол». Звідки ж, Гансе, з'явилось у нього це раптове знання, це незламне переконання? Скажи-но мені, якщо відгадаєш.

Анселіно подумав якийсь час, потім труснув своєю впертою кучерявою головою.

— Ну, Гансе, — сказав я, — я розгадаю тобі. Петро впізнав янгола, бо той за свою службу не зажадав на чай. Це не по-земному. Так чинять тільки небожителі.

Не слід жартувати з простим народом. Анселіно побачив у жарті, що не знати чому спав мені на думку, умисел чи натяк.

— Це правда, пане, — сказав він. — Я везу вас майже задарма і хоч я і не янгол, але теж не правитиму з вас на чай. Бачите, мені й самому треба в цю обитель, — він назвав жіночий монастир, мету нашої подорожі. — Там завтра Гертруда буде опоясувати свої чресла вірьовкою і її світле волосся впаде під ножицями.

— Присягаюсь луком Купідона, — вигукнув я, — бідолаха закохався! — і примусив його розповісти просту, але не таку вже й ясну історію.

Він з своїм єпископом прибув до Констанца і знічев'я почав шукати в околицях якоїсь теслярської роботи. Він знайшов її на будівництві жіночого монастиря і незабаром познайомився там з Гертрудою, що жила десь поблизу. Вони припали одне одному до серця і стали частенько зустрічатися. «Завжди по-хорошому, — сказав він, — бо вона дівчина чесна». Аж ось раптом Гертруда від нього відцуралась, хоч, як видно, кохала його, і порвала з ним просто так, ніби настав строго загаданий строк. Ганс достеменно дізнався, що вона готується постригтись у черниці. Завтра її облачатимуть, і він буде при цій церемонії. Хай він на власні очі переконається в тому, що чесна і анітрохи не примхлива дівчина може раптом, без будь-яких підстав, покинути того, кого вона, за її ж словами, кохає, і стати черницею.

Скінчивши свою розповідь, Анселіно знову похмуро замовк і віддався сумним роздумам, які перервав тільки, щоб відповісти на мої запитання про вдачу абатиси. Це паскудна баба, але чудова управителька. Вона поставила на ноги вкрай занедбане господарство монастиря.

Нарешті серед моря одноманітних виноградників виринув монастир. Біля корчми на шляху Анселіно попросив мене відпустити його, щоб він міг ще раз глянути на Гертруду під час постригу. Я охоче погодився і зійшов з мула, щоб, не кваплячись, добратися до близького вже монастиря.

Там була, видно, гулянка. Перед монастирем, посеред лугу, лежала якась велика, дивної форми річ, виставлена чи то на продаж, чи то з якоюсь іншою метою. Здоровенний чолов'яга в шоломі сурмив у трубу. Різкі, неприємні звуки розтинали повітря. Можливо, цей інструмент був воєнною здобиччю, а може, й церковним начинням. Абатису з її черницями і підозрілим герольдом[51] у залатаній куртці, драних штанях і дірявих чоботях, з яких стирчали пальці, щільним строкатим колом оточили ченці й парафіяни, що збіглися звідусіль. Серед селян тут і там стояли і дворяни, а також мандрівні співаки, цигани, волоцюги, повії та всяка потолоч, яку привабив сюди Вселенський собор. Весь цей люд переплівся у химерний вінок. То один, то другий з цього кола виходив і пробував підняти дивну річ; це був, як я розглядів, підійшовши ближче, темний, старовинний, величезний хрест. Як видно, він був неймовірно важкий, бо навіть у найдужчих руках починав хилитися, перехняблювався і падав би додолу, якби багато рук і плечей не підхоплювали цю багатопудову колоду. Веселощі й регіт супроводили кожну невдачу. Непристойність цієї сцени завершувала мужичка-абатиса, що, наче біснувата, танцювала на щойно скошеній луці, збуджена і цінністю своєї реліквії, і, очевидно, монастирським вином, яке у величезних дерев'яних кухлях без усяких церемоній переходило від рота до рота.

— Присягаюсь, — вигукувала зухвала баба, — цей хрест нашої покійної герцогині Амалясвінти ніхто не зможе підняти й понести — навіть найдужчий парубок. Але Гертрудочка завтра ж понесе його, як пір'їнку. Люди! Цьому чудові вже тисяча літ, а воно все ще новісіньке! Воно ніколи не зраджувало сподівань, і клянусь, що й завтра все зійде гаразд!

Порівнявши цю кумедну сцену з іншими, що їх доводилось мені бачити на моїй благословенній батьківщині, я почав розуміти її і оцінювати саме так, як за годину після того, коли я краще ознайомився з справою і остаточно з'ясував її. Та плин моїх думок раптом був неприємно обірваний верескливим вигуком блаз-нихи в білому каптурі з багровим обличчям, дурними, хитрими оченятами і ледь помітним кирпатим носиком, що був на неприродно далекій відстані від звірячого рота.

— Гей, ви там, італійський писарю! — закричала вона до мене. Я був у цей день вбраний просто, по-дорожньому. Та сліди мого класичного[52] походження позначались на моєму обличчі. — Підійдіть-но ближче і підніміть мені хрест блаженної Амалясвінти. — Глузливі погляди всіх звернулись до мене; юрба розступилась і згідно з алеманським[53] звичаєм мене грубими стусанами проштовхнули наперед. Я почав відмовлятися, посилаючись на те, що руки в мене — як вам відомо, друзі, — короткі й кволі.

Оповідач розмашистим жестом показав свої руки. Тоді безсоромна, оглянувши мене, вигукнула:

— Зате в тебе, шельми, довгі пальці!

І справді, мої пальці, завдяки щоденним вправам у писанні, розвинулись і стали гнучкими. Юрба навколо мене зняла гучний регіт, причини якого були мені не зрозумілі, але він образив мене, і я відніс його на карб абатисі. З обуренням я відійшов, звернув за ріг церкви, яка була поблизу, і, побачивши, що головний вхід відчинено, увійшов туди. Благородне округле склепіння вікон та арок, замість модного тоді стрілчастого склепіння і безглуздих закрутків, настроїли мене ясно і спокійно. Повагом рушив я уперед, де мене приваблювала велика скульптура, яка у світлі, що падало згори, потужною громадою виступала з таємничого присмерку і здавалась навіть прекрасною. Я підійшов ближче й не розчарувався. Це була висічена з каменю група, яка являла собою дві з'єднані хрестом постаті. Хрест своїми розмірами й пропорціями так був подібний до виставленого на луці, що не можна було сказати, який із них зроблено за зразком другого. Могутня жінка в терновому вінку несла його дужими руками, держачи майже горизонтально на міцному плечі, і схилялась під ним, як це було видно по зігнутих колінах. Поруч, але трохи попереду цієї велетенської жінки, менша постать з віночком на гарненькій голівці, співчутливо підставляла своє кволе плече під жахливий тягар. Старий майстер навмисне, — а може, й за браком уміння, — грубо, недбало вирізьбив тіла і одяг, віддавши весь запал свого натхнення і всю майстерність зображенню голів, що виражали розпач і співчуття.

Я був схвильований і, шукаючи кращого освітлення, ступив крок назад. Раптом, напроти, з другого боку скульптури, побачив я дівчину, що стояла навколішках; вона була майже такої могутньої будови, як і кам'яна герцогиня; певно, з тутешніх селянок. Дівчина, щоб вільніше дихати, відкинула каптур білого одягу на жмут русявого волосся і відкрила міцну шию.

Вона підвелась, замислена, помітивши мене не раніше, як я її, витерла рукою сльози на очах і хотіла йти. Можливо, це була послушниця.

Я затримав її і попросив пояснити мені значення скульптури, сказавши своєю ламаною німецькою мовою, що я один з чужоземних отців Собору. Вона дуже просто розповіла мені, що група зображує королеву чи герцогиню, засновницю монастиря, яка дала обітницю прийти до постригу з оповитою тернами головою і з хрестом на плечі.

— Кажуть, — нерішуче говорила далі дівчина, — вона була велика грішниця, бо отруїла свого чоловіка, але була така всесильна, що світське правосуддя не могло її скарати. Але Бог пробудив її сумління, і вона вдалась у велику тугу й розпач, бо зрозуміла, що занапастила свою душу. Після довгого і тяжкого каяття вона, прагнучи переконатися, що Бог її простив, звеліла спорудити цей важкий хрест, якого ледве міг підняти в ті часи навіть найдужчий мужчина. Вона впала б під його тягарем, якби Матір Божа в своєму милосерді не допомогла їй, підставивши своє небесне рамено поруч з її земним.

Не такими словами, а далеко простішими, грубими, незугарними — варварською говіркою — розповіла мені ця русява германка, але це не можна передати нашою літературною тосканською мовою.

— Пригода ймовірна, — зауважив я сам до себе, бо такий вчинок варварської королеви здавався мені можливим за часів і звичаїв наприкінці першого тисячоліття. — Це могло бути!

— Це правда! — підтвердила вона коротко і пристрасно, кинувши похмурий і переконаний погляд на кам'яну скульптуру, і знову хотіла піти, та я ще раз затримав її, спитавши, чи не Гертруда вона, про яку мені розповідав мій сьогоднішній провідник Анселіно з Сп'юги? Вона сміливо ствердила це, анітрохи не зніяковівши.