Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 9)

— Так, мамо! Іди подивися! Швидше! Я вже закінчила!

Дитяча кімната була обшита панелями й барвисто оздоблена. Мольберти. Малюнки. Фонограф. Столи для ігор і для ліплення. Червоні й білі прапорці, залишені з вечірки на честь сина-підлітка колишнього орендаря.

— Ой, золотце, як гарно! — вигукнула Кріс, коли Реґана врочисто вручила їй фігурку. Та ще не зовсім висохла й скидалася на якусь химерну птаху, що була вся розфарбована в помаранчевий колір за винятком дзьобика з біло-зеленими смужками. До її голівки був приклеєний чубчик із пір’я.

— Тобі справді подобається? — спитала усміхнена Реґана.

— Ой, золотце, дуже, слово честі! Ти вже придумала їй ім’я?

Реґана похитала головою.

— Ні, ще ні.

— Що б такого гарного придумати?

— Не знаю, — відповіла Реґана, розвівши руки й знизавши плечима.

Легенько постукуючи по зубах кінчиками пальців, Кріс наморщила чоло, вдаючи важкі роздуми.

— Чекай-но, чекай-но, — пробурмотіла вона, розмірковуючи, а тоді раптом засяяла й сказала: — Слухай, а як тобі ім’я Дуроспівка? Га? Що думаєш? Звичайна собі Дуроспівочка?

За звичкою затуляючи рота, щоб приховати брекети на зубах, Реґана захихотіла й енергійно почала кивати головою.

— Гаразд, більшістю голосів перемогла Дуроспівка! — переможно виголосила Кріс, піднявши вгору фігурку. Коли ж опустила її знову, додала: — Нехай вона тут остаточно висохне, а тоді я заберу її у свою кімнату.

Коли Кріс ставила пташку назад, то помітила поруч на столі для ігор «Дошку Віджа». Вона вже й забула про неї. Цікавлячись собою не менше, ніж іншими людьми, Кріс якось купила ту гру, сподіваючись знайти ключі до своєї підсвідомості. Нічого з цього не вийшло. Вона двічі пробувала грати з Шерон і одного разу з Берком Деннінґзом, який уміло спрямовував пластмасову планшетку («Це не ти її рухаєш, кицю? Га?») так, що всі «спіритичні послання» виходили непристойними, а потім звинувачував у цьому «пиздуватих злих духів».

— Реґ, золотце, ти граєшся з «Дошкою Віджа»?

— Ага.

— І знаєш як?

— Звісно. Дивись, я тобі покажу. — Реґана сіла за стіл біля дошки.

— Ну, мені здається, що мають грати двоє, сонечку.

— Та ні, мамо, я весь час бавлюся сама.

Кріс присунула стільця.

— Ану пограймо разом, добре?

Дівчинка завагалася.

— Ну, гаразд, — мовила зрештою й поклала пальці на планшетку, а коли Кріс збиралась і собі зробити те саме, вказівник планшетки несподівано швидко перемістився по дошці до позначки «Ні».

Кріс лукаво всміхнулася.

— «Мамо, може, краще я сама?» Ти це хотіла сказати? Не хочеш, щоб я з тобою гралася?

— Та ні, я хочу! Це капітан Говді сказав: «Ні».

— Який капітан?

— Капітан Говді.

— Рибонько, а хто такий капітан Говді?

— Ой, знаєш, я про щось запитую, а він відповідає.

— Он як?

— Так, він дуже приємний.

Кріс намагалася не хмуритися, раптом відчувши невиразне занепокоєння. Реґана дуже любила свого батька, але зовні на розлучення батьків ніяк досі не реагувала. Можливо, вона й плакала на самоті у своїй кімнаті — хтозна? Але Кріс боялася, що донька стримує свій сум та озлоблення й що одного дня цю дамбу може прорвати і її емоції вихлюпнуться назовні в якійсь несподіваній і небезпечній формі. Кріс стисла губи. Вигаданий партнер у грі. Це звучало якось хворобливо. І чому його звати «Говді»? Це від «Говарда»? Її батька? Дуже схоже.

— Як же це — ти не можеш вигадати ім’я навіть для дурненької пташки й раптом дивуєш мене якимось «капітаном Говді»? Чому ти назвала його так, Реґ?

— Бо це його ім’я, — хихотнула Реґана.

— Хто тобі сказав?

— Ну, він сам.

— Ах, так, звісно.

— Звісно.

— І що він тобі ще каже?

— Та всяке.

— Яке таке всяке?

Реґана знизала плечима й відвернулася.

— Не знаю. Різні речі.

— Ну, а наприклад?

Реґана знову обернулася й сказала:

— Ну добре, я тобі покажу. Зараз запитаю в нього що-небудь.

— Гарна думка.

Поклавши кінчики пальців обох рук на бежеву пластмасову планшетку у вигляді серця, Реґана міцно заплющила очі й зосередилася.

— Капітане Говді, правда ж, моя мама гарна? — запитала вона.

Минуло п’ять секунд. Десять.

— Капітане Говді!

Жодного руху. Кріс була здивована. Вона сподівалася, що донька пересуне планшетку до позначки «Так». «О Господи, що ж це таке? — стривожилася вона. — Неусвідомлена ворожість? Вона звинувачує мене за те, що втратила батька? Що це може бути?»

Реґана розплющила очі з невдоволеним виглядом.

— Капітане Говді, це не дуже ввічливо, — дорікнула вона.

— Рибонько, може, він спить? — мовила Кріс.

— Ти думаєш?

— Я думаю, що й тобі пора спати.

— А-а-а, мамо!

Кріс підвелася.

— Так, пташко, ходімо. Спатки-спатки! Скажи капітанові Говді «на добраніч».

— Ні, не буду. Він какулька, — буркнула насуплена Реґана.

Вона встала й рушила вгору сходами слідом за Кріс.

Кріс поклала її в ліжечко, а тоді присіла збоку.