Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 8)
— Чуєш, я навіть не знала, що вони п’ють.
— Ну й дурна, — сварливо буркнув режисер.
Кріс поглянула на нього. Чи він уже справді набрався до краю? Чи, може, вона зачепила який затамований нерв?
— А вони ходять на сповідь? — запитала вона.
— Хто?
— Священики.
— Звідки мені знати! — вибухнув Деннінґз.
— Ну, але ж хіба ти не казав мені колись, що готувався бути…
Деннінґз ляснув відкритою долонею по стійці, уриваючи її на півслові, і загорланив:
— То ти даси мені нарешті випити, чорт забирай?!
— А може, зварити тобі кави?
— Не видурнюйся, кохана! Я хочу випити!
— Вип’єш кави.
— Ну чого ти так, золотце, — почав підлабузнюватися Деннінґз, раптово заговоривши лагідним тоном. — Лише одну скляночку на коня.
— Ти ж за кермом?
— Це вже удар під дих, кохана. Справді. На тебе не схоже. — Нахмуривши чоло, Деннінґз простягнув їй склянку. — «До милості такої присилувать не можна, — почав він наспівно цитувати Шекспіра, — вона на землю тихо пада з небесних хмар»[3], наче рясний сухий джин «Ґордонз», тому налий лише одненьку скляночку, і я піду — обіцяю.
— Справді обіцяєш?
— Слово честі й надія на смерть!
Кріс оцінно глянула на нього, а тоді, похитавши головою, узяла в руку пляшку джину.
— Отож ті священики, — неуважливо мовила вона, наливаючи джин у Деннінґзову склянку, — можливо, варто запросити сюди одного-двох.
— Їх потім не виженеш, — прогарчав Деннінґз, очі якого налилися кров’ю й раптом стали зовсім маленькі, обернувшись кожне на своє окреме пекло, — це ж йобані мародери! — Кріс хотіла була долити йому з пляшки тоніку, але Деннінґз роздратовано відмахнувся. — Ні, заради Бога, чистий, ти що, забула? За третім разом я завжди п’ю нерозбавлений! — Кріс дивилася, як він бере джин, осушує його до дна, відставляє склянку вбік і, зазираючи в неї з похиленою головою, бурмоче: — Недбала сучка!
Кріс тривожно глянула на нього. Так, він зараз почне вибухати. Вона змінила тему зі священиків на отриману пропозицію випробувати себе як режисер.
— О, дуже добре, — прохрипів Деннінґз, і далі дивлячись у склянку. — Браво!
— Але, чесно кажучи, мені трохи страшно.
Деннінґз одразу подивився на неї, і вираз його обличчя став лагідний і батьківський.
— Фігня! — вигукнув він. — Розумієш, дитинко, найскладніше в режисурі вдавати, що це все дуже складно. Коли починав, я не мав зеленого уявлення, але ж тепер бачиш — ось я. Немає тут ніяких чарів, кохана, лише важка клята праця й постійне усвідомлення з першого дня фільмування, що ти тримаєш за хвоста сибірського тигра.
— Так, Берку, я це знаю, але тепер, коли це все насправді, коли мені запропонували нагоду бути відповідальною за режисуру, я не певна, що можу бути відповідальною навіть за те, щоб перевести через дорогу власну бабусю. Я маю на увазі всі ці технічні речі!
— Ой, тільки не треба істерики! Залиш ці всі дурниці редакторові, операторові й супервізорові сценарію. Найми професіоналів, і я обіцяю, що тобі й пучкою не доведеться кивнути. Найважливіше, як ти керуватимеш акторами, їхньою грою, а в цьому ти будеш чудова, моя красунечко, ти зможеш їм не тільки сказати, що ти від них хочеш, але й показати це.
Кріс і далі сумнівалася.
— Ну, так, але… — мовила вона.
— Що але?
— Ну, та технічні речі. Тобто я мушу це зрозуміти.
— Приміром. Дай приклад твоєму гуру.
Упродовж майже години Кріс зондувала знаменитого режисера стосовно найменших дрібниць, що могли стати їй на заваді. Про всі тонкощі режисерського ремесла можна було довідатися з численних книжок, але Кріс завжди бракувало терпіння їх читати. Натомість вона «читала» людей. Цікава від природи, вона завжди витискали з них усі соки. А от із книжок не можна було витиснути нічого. Книжки постійно квапилися. Вони стверджували «а отже» і «зрозуміло», коли нічого не було зрозуміло, і їхні просторікування ніколи не можна було заперечити, їх не можна було зупинити й обеззброїти простодушним: «Гей, чекайте-но. Я щось не второпала. Чи можна ще раз пояснити?» Книжки ніколи не можна було приперти до стінки або впіймати на гарячому чи препарувати, докопуючись до суті.
Книжки були як Карл.
— Дорогенька, усе, що тобі треба — це знайти геніального монтажера, — реготнув наприкінці Деннінґз. — Тобто монтажера, що знає свою справу.
Він став милим і бадьорим, тож небезпечна й загрозлива стадія, здається, проминула. Принаймні поки не пролунав голос Карла:
— Перепрошую. Бажати чогось, мадам?
Він стояв, очікуючи розпоряджень, у дверях кабінету.
— О, привіт, Торндайку! — захихотів Деннінґз. — Чи ти Гайнріх? — перепитав він. — Ніяк не можу запам’ятати це ім’я.
— Я Карл, сер.
— Так, звичайно. Я забув. А скажи-но, мені, Карле, ти займався в гестапо зв’язками з громадськістю чи з громадою? Здається, є якась різниця.
Карл ввічливо відповів:
— Нічим, сер. Я швейцарець.
Режисер реготнув.
— Ну, так, звісно, Карле! Справді! Ти ж швейцарець! І ти, я припускаю, ніколи не грав у кеглі з Ґеббельсом?
— Припини, Берку! — вигукнула Кріс.
— І не літав із Рудольфом Гессом? — додав Деннінґз.
Стримано й незворушно Карл перевів погляд на Кріс і ввічливо запитав:
— Мадам щось бажати?
— Берку, може, вип’єш кави, га? Що скажеш?
— А, до сраки! — войовниче вигукнув режисер, раптово зриваючись на ноги, і стрімко вийшов із кімнати, нахиливши голову й стиснувши руки в кулаки. За пару секунд було чутно, як гучно грюкнули й зачинилися вхідні двері. Без жодного виразу на обличчі Кріс повернулася до Карла й сказала безбарвним голосом: — Відімкни всі телефони.
— Так, мадам. Ще щось?
— А, ну, може, трохи кави без кофеїну.
— Зараз несу.
— А де Реґ?
— Унизу в дитячій. Я її кличу?
— Так, час уже лягати. Ой, ні, зачекай секундочку, Карле. Хоча ні, не зважай. Я зійду вниз сама. — Вона згадала про пташку й рушила до сходів у підвал. — Зробиш мені каву, коли я піднімуся назад.
— Так, мадам. Як бажаєте.
— І вже, мабуть, не знати вкотре перепрошую за містера Деннінґза.
— Я не звертати уваги.
Кріс зупинилася на півдорозі й озирнулася.
— Так, я знаю. Саме це його й бісить.
Кріс відвернулася знову, рушила до передпокою будинку, тоді відчинила двері до підвалу й почала спускатися сходами.
— Гей, жабко! Що ти там робиш? Моя пташка вже готова?