Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 7)

Звідки вона тут узялася?

Кріс спробувала пригадати. Того дня, коли купувала сукенку, вона придбала ще дві чи три речі для себе.

«Мабуть, поклала все це разом», — вирішила вона.

Кріс віднесла сукенку в доччину спальню й повісила на плічка в шафі. Узявши руки в боки, роздивилася гардероб Реґани. Гарно. Гарні сукеночки. Атож, Реґ, краще думай про це, а не про татка, що ніколи не пише й не дзвонить.

Відходячи від шафи, вона вдарилася великим пальцем ноги об ніжку письмового столу. О Господи, як боляче! Піднявши ногу й розтираючи пальця, вона помітила, що стіл майже на метр зрушений зі свого місця.

Не дивно, що вона на нього наштовхнулася. То, певно, Віллі посунула стола, чистячи тут пилотягом.

Вона спустилася в кабінет зі сценарієм від свого агента.

На відміну від просторої вітальні з її великими вікнами-еркерами й видом на міст Кі-бридж, що дугою нависав над Потомаком аж до берега Вірджинії, кабінет створював враження якогось загуслого шепотіння багатих дядечок, що ділилися секретами: високий цегляний камін, панелі з вишневого дерева й перехрещені балки з міцної деревини, немовби витесані з якогось давнього розвідного мосту. Єдиними натяками на сучасність у цій кімнаті був модерний бар, довкола якого стояли хромовані стільці із замшевими сидіннями, і кілька барвистих подушок «Марімекко» на м’якому диванчику, де й умостилася Кріс зі сценарієм. Між сторінками був лист від її агента. Вона витягла його й знову перечитала. «Віра, Надія й Милосердя»: фільм із трьох окремих частин, кожна з яких мала інакший акторський склад і режисера. Її частиною була б «Надія». Їй подобалася ця назва. «Дещо нуднувата, — подумала вона, — але вишукана». Мабуть, її змінять на якусь іншу, на кшталт «Року довкола цноти».

Пролунав дзвінок у двері. Берк Деннінґз. Він був самотній і нерідко заскакував до неї. Кріс сумовито всміхнулася й похитала головою, почувши, як він непристойно вилаяв Карла, якого явно зневажав і над яким постійно глумився.

— Ага, привіт, є щось випити? — сердито гаркнув він, заходячи в кімнату, і відразу попрямував до бару, відводячи погляд і не виймаючи рук із кишень пожмаканого дощовика.

Берк сів на стільця біля бару з верткими очима й роздратованим виглядом.

— Знову шукаєш пригод? — запитала Кріс.

— Що ти в біса маєш на увазі? — хмикнув Деннінґз.

— Маєш такий вигляд. — Вона вже його бачила таким, коли вони були разом на зніманні в Лозанні. Першої ночі там Кріс ніяк не могла заснути у фешенебельному готелі з видом на Женевське озеро. Десь після п’ятої ранку вона встала з ліжка, одяглася й вирішила спуститися в хол готелю, сподіваючись знайти там якусь каву або компанію. Чекаючи в коридорі на ліфт, вона визирнула у вікно й побачила там режисера, що прямував берегом озера, запхавши руки в кишені пальта й щулячись від крижаного лютневого вітру. Коли вона спустилася в хол, він якраз заходив до готелю. «Жодної курви довкола!» — буркнув сердито він, а тоді квапливо проминув Кріс, навіть не глянувши на неї, зайшов у ліфт і поїхав до свого номера й ліжка поверхом вище. Коли Кріс пізніше глузливо нагадала йому про цей випадок, режисер розлютився й звинуватив її в поширенні «гидких галюцинацій», у які люди «схильні вірити лише тому, що ти кінозірка». Він також обізвав її «божевільною ідіоткою», але тоді заспокійливо зазначив, щоб не доводити її до сліз, що «можливо» вона й бачила когось, помилково прийнявши його за Деннінґза. «Цілком вірогідно, — недбало припустив він, — адже моя прапрабабуся була швейцаркою».

Кріс підійшла до бару й нагадала йому про той інцидент.

— Ага, саме такий вигляд, Берку. Скільки ти вже взяв нині на душу джину з тоніком?

— Ой, та не мели дурниць! — огризнувся Деннінґз. — Якщо хочеш знати, я цілий вечір брав на душу чай, той клятий факультетський чай.

Кріс склала на грудях руки й сперлася на бар.

— Ти був там? — скептично перепитала вона.

— Ну так, починай — шкірся!

— То ти так набрався за чайочком з єзуїтами?

— Ні, єзуїти були тверезі.

— Вони не п’ють?

— Ти що, здуріла? Вони нарізаються! Я ще в житті такого не бачив!

— Чуєш, Берку, не так голосно! Тебе може почути Реґана!

— Ага, Реґана, — заговорив майже пошепки Деннінґз. — Звісно! То ти можеш заради Бога щось мені налити?

Легенько й несхвально похитуючи головою, Кріс випросталась і сягнула рукою по пляшку й склянку.

— То можеш мені сказати, що ти робив на тому факультетському чаюванні?

— Кляті зв’язки з громадськістю; те, чим ти мала б займатися. Тобто, Боже мій, ми ж так їм усе тут споганили, — святенницьки видав режисер. — Ну так, давай, регочи! Ага, це все, на що ти здатна, ну, ще хіба показати кавалок дупи!

— Я просто стою й невинно всміхаюся.

— Але хтось таки мусив справити на них гарне враження.

Кріс простягнула руку й провела легенько пальцем по шраму над лівою Деннінґзовою повікою, що з’явився внаслідок потужного удару, якого завдав в останній день фільмування Чак Даррен, кремезний і м’язистий актор, що був зіркою останнього пригодницького бойовика Деннінґза.

— Його вже майже не видно, — турботливо сказала Кріс.

Деннінґз похмуро насупив брови.

— Я подбаю, щоб жодна велика студія не брала його на роботу. Я вже сказав про це, кому треба.

— Ой Берку, перестань. Лише за це?

— Той тип божевільний, кохана! Скажений, чорти б його забрали, і небезпечний! Господи, та він наче той старий пес, що завжди мирно дрімає собі під сонечком, а тоді одного дня ні сіло ні впало стрибає на тебе й кусає за ногу!

— Ну і, звісно, те, що він тебе нокаутував, не має нічого спільного з твоїми словами перед усією знімальною групою, що його акторська гра — це «маразм на рівні пиздуватого борця сумо»?

— Кохана, як це грубо, — святенницьки дорікнув їй Деннінґз, приймаючи від неї склянку з джином і тоніком. — Люба моя, це мені можна казати такі слова, як «пиздуватий», але ж не улюблениці цілої Америки. А тепер скажи мені, як твої справи, моя танцюриста й співуча суперзірочко?

Кріс відповіла похмурим поглядом, знизала плечима, а тоді сперлася складеними на грудях руками на стійку бару.

— Ну ж бо, дитинко, скажи, чому ти сумна?

— Сама не знаю.

— Скажи дядечкові.

— Чорт, я також, мабуть, щось вип’ю. — Кріс раптово випросталася й потяглася по пляшку горілки й склянку.

— О, так, чудово! Прекрасна думка! Ну, а тепер кажи, золотце, у чому річ? Що сталося?

— Ти колись думаєш про помирання? — запитала Кріс.

Деннінґз насупив брови.

— Про помирання?

— Так, помирання. Так по-справжньому, серйозно думаєш колись про це, Берку? Що це означає? Що означає насправді?

Вона налила в склянку горілки.

Дещо роздратовано Деннінґз прохрипів:

— Ні, кохана, не думаю! Я про це не думаю, я це роблю. Але якого біса взагалі зачіпати цю тему?!

Кріс знизала плечима й кинула в склянку кубик льоду.

— Не знаю. Я думала про це вранці. Ну, не те щоб думала; мені це ніби наснилося, коли я прокидалася, і мені аж мороз поза шкурою пройшов, Берку, мене всю пронизало; що це означає. Тобто кінець, Берку, справжній паскудний кінець, немовби я ніколи навіть не чула про смерть! — Вона відвернулася й похитала головою. — О Боже, як це мене налякало! Мені здалося, ніби я падаю з цієї довбаної планети зі швидкістю сто п’ятдесят мільйонів миль за годину. — Кріс піднесла склянку до губ. — Вип’ю, мабуть, не розбавляючи, — пробурмотіла вона, а тоді зробила ковток.

— Ой, це все дурниці, — хмикнув Деннінґз. — Смерть — це розрада.

Кріс поставила склянку.

— Не для мене.

— Слухай, ти живеш у тому, що залишаєш після себе — своїх творах, своїх дітях.

— Ой, яка фігня! Діти — це не я!

— Так, дякувати небесам. Однієї такої цілком досить.

Кріс нахилилася вперед, тримаючи в руці склянку, а її гарненьке личко викривилося стурбованою гримасою.

— Але ж подумай про це, Берку! Не існувати більше! Не існувати ніколи, ніколи, ніко…

— Ой, та припини вже! Перестань рюмси розводити й подумай ліпше про те, як виставити напоказ свої розкішні змащені кремом довгі ніжки на факультетському чаюванні наступного тижня! Можливо, ті священики зможуть тебе розрадити!

Деннінґз із грюкотом поставив на стійку бару склянку.

— Ще налий!