Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 11)

— Мадам, може, краще кота.

— Кота для чого?

— Ловити щурів.

Не чекаючи відповіді, Карл відвернувся й почав спускатися сходами вниз, аж поки зник з очей. Якийсь час Кріс дивилася на порожні двері, роздумуючи, чи не була поведінка Карла приховано зухвалою. Була не певна. Знову роззирнулася, шукаючи бодай якихось пояснень тим стукам. Перевела погляд на похилий дах. Вулицю затіняли величезні дерева, більшість із яких були вузлуваті й обплутані виноградними лозами, а гілки однієї масивної липи легенько торкалися мало не третини фасаду будинку. «Може, то й справді були білки? — подумала Кріс. — Найпевніше. Або навіть просто гілки. Ночі останнім часом були вітряні».

«Може, краще кота».

Кріс повернулася й знову глянула на двері. «Ой, які ми хитросракі, Карле, так?» — подумала вона. А тоді раптом на її обличчі з’явився дуже пустотливий вираз. Вона спустилася в спальню Реґани, знайшла там щось, занесла це на горище, а тоді за якусь хвилину повернулась у свою спальню. Реґана вже спала. Кріс занесла доньку в її кімнату, вклала на ліжечко й знову повернулася у свою спальню, де вимкнула телевізор і лягла спати.

Тієї ночі в будинку було особливо тихо.

Снідаючи наступного ранку, Кріс ніби ненароком сказала Карлові, що вночі їй здалося, ніби заклацнулася одна з пасток на щурів.

— Може, підеш подивишся? — запропонувала Кріс, попиваючи каву й удаючи, що уважно читає «Вашинґтон пост», тоді як Карл, нічого не кажучи, пішов на горище з’ясувати, що сталося. Коли він за кілька хвилин повернувся, Кріс перестріла його в коридорі на другому поверсі. Дивлячись прямо перед собою, він флегматично й без жодного виразу ішов, тримаючи в руках великого іграшкового Міккі-Мауса, мордочку якого він щойно визволив з однієї пастки. Коли вони проминули одне одного, Кріс почула, як він пробурмотів:

— Комусь дуже смішно.

Кріс зайшла в спальню, скинула халат і, вбираючись на роботу, тихенько мовила собі під ніс:

— Ага, може, краще кота… набагато краще.

Вона всміхнулася, а її обличчя вкрилося зморшечками.

Того дня фільмування пройшло без ускладнень. Зранку на знімальний майданчик прийшла Шерон і в перервах між дублями у вагончику-вбиральні Кріс разом із нею залагодила ділові справи: лист агентові (Кріс подумає про сценарій); згода щодо Білого дому; телеграма Говардові з нагадуванням подзвонити на день народження Реґани; зателефонувати її бізнес-менеджерові із запитанням, чи не могла б вона взяти відпустку на рік; а тоді ще планування званої вечері двадцять третього квітня.

Рано ввечері Кріс повела Реґану в кіно, а наступного дня вони поїхали оглянути цікаві місця її червоним «ягуаром». Капітолій. Меморіал Лінкольна. Розквітлі сакури. Легка закуска. Тоді через річку до Арлінгтонського кладовища й могили Невідомого солдата, де Реґана посерйознішала, а потім, біля могили Джона Кеннеді, стала якоюсь відчуженою й сумною. Якийсь час вона дивилася на Вічний вогонь, а тоді мовчки взяла Кріс за руку й запитала невиразним голосом:

— Мамо, чому люди вмирають?

Її слова гостро вкололи материне серце. О Реґ, і ти також? Також? Ой, ні! А проте що вона могла на це відповісти? Збрехати? Ні. Вона подивилася на обличчя доньки, у її очі, зволожені сльозами. Невже Реґана відчула її власні думки? Раніше це траплялося дуже часто.

— Дитинко, люди стомлюються, — лагідно відповіла вона.

— А чому їм це дозволяє Бог?

Дивлячись на доньку, Кріс не знаходила слів. Була спантеличена. Збентежена. Ніколи не говорила з Реґаною про релігію, бо й сама була атеїстка. Думала, що це було б нечесно.

— А хто тобі сказав про Бога? — запитала вона.

— Шерон.

— О.

Треба буде поговорити з нею.

— Мамо, чому Бог дозволяє нам стомлюватися?

Дивлячись на біль у цих чутливих оченятах, Кріс не витримала; просто не могла сказати їй те, у що насправді вірила. Бо це була порожнеча.

— Ну, після якогось часу Богові стає самотньо без нас. Він хоче, щоб ми повернулися.

Реґана поринула в мовчанку. Вона нічого не говорила дорогою додому й залишалася в такому настрої решту дня і, що найтривожніше, цілісінький понеділок.

У вівторок, на день народження Реґани, ці чари химерної мовчазності й суму, здається, розвіялися. Кріс взяла її із собою на знімання, а коли вони закінчилися, туди принесли величезний торт із дванадцятьма запаленими свічками, і вся знімальна група й акторський склад заспівали їй «Многая літа». Завжди милий і приємний у тверезому стані, Деннінґз звелів знов увімкнути софіти і, голосно проголосивши, що робить «кінопробу», відзняв Реґану, коли та задувала свічки й різала торт, а тоді пообіцяв зробити з неї кінозірку. Реґана виглядала бадьорою, навіть веселою. Але після вечері й розпаковування подарунків її настрій почав псуватися. Жодного слова від Говарда. Кріс подзвонила йому в Рим, але готельний клерк повідомив, що Говарда вже не було декілька днів і що він не залишив якогось іншого свого телефона. Поплив кудись на яхті.

Кріс почала виправдовувати його.

Принишкла Реґана кивнула, але відмовилася від маминої пропозиції поїхати в «Гот шопп» на коктейль. Не кажучи ні слова, вона спустилася в дитячу кімнату в підвалі, де й пробула до пізнього вечора.

Наступного ранку, розплющивши очі, Кріс побачила в ліжку поруч себе напівсонну Реґану.

— О, що це… Реґано, що ти тут робиш? — усміхнулася Кріс.

— Ма, моє ліжко тряслося.

— Ой, та ти здуріла! — Кріс поцілувала її й поправила ковдру. — Спробуй заснути. Ще зовсім рано.

Те, що здавалося ранком, стало початком нескінченної ночі.

Розділ другий

Він стояв на краю безлюдної платформи метро, дослухаючись до гуркоту поїзда, що міг би вгамувати біль, який був із ним постійно. Неначе пульс. Чутний лише в тиші. Він переклав у другу руку сумку й задивився вглиб тунелю. Цятки світла. Вони простяглися в пітьму, немов орієнтири безнадії.

Кахикання. Він поглянув ліворуч. Зарослий сивою щетиною волоцюга, що заціпеніло лежав у калюжі власної сечі, намагався підвестися, а його пожовклі очі вп’ялися у священика з рябим і скорботним обличчям.

Священик відвернувся. Він підійде. Почне скиглити. Допомошіть стагому слушителю вівтагя, очче! Пгошу вас! Рука із засохлим блювотинням хапається за плече. Намацування в кишені чудотворного медальйона. Смердючий перегар тисячі сповідей упереміш із вином, часником і затхлістю смертних гріхів вибльовується одночасно й душить… душить…

Священик почув, як підводиться волоцюга.

Не підходь!

Почув кроки.

О Господи, дай мені спокій!

— Ві’аю, о’че.

Він здригнувся. Зіщулився. Не мав сили повернутися. Не годен був знову шукати Христа в смороді й порожніх очах, Христа гнійників і закривавлених екскрементів, Христа, якого не могло там бути. Він машинально торкнувся рукава пальта, немовби намацував невидиму траурну стрічку. Йому смутно пригадався інший Христос.

— Я ка’олик, о’че!

Далекий гуркіт поїзда, що наближався. Раптом здалося, ніби хтось заточується. Священик повернувся й глянув. Пияк хитався, немовби непритомніючи, і, підкоряючись раптовій і підсвідомій спонуці, священик підбіг до нього, підхопив і відволік до лавки біля стіни.

— Я ка’олик, — бурмотів волоцюга. — Я ка’олик.

Священик опустив його на лавку, поклав його там, побачив поїзд метро. Швидко витяг із гаманця долар і запхав його в кишеню куртки пияка. Ураз подумав, що той його загубить. Витяг купюру й засунув її глибоко в кишеню вологих від сечі штанів, тоді схопив сумку й сів у вагон, притулившись там у кутку і вдаючи, що спить, аж до останньої зупинки метро, де піднявся на вулицю й рушив пішки до Фордгемського університету, дорога до якого була неблизька. Той долар призначався для таксі.

Коли він дістався гуртожитку для гостей, вписав своє ім’я в реєстраційному журналі. Деміен Каррас — написав він там. Ще раз придивився. Чогось там бракувало. Утомлено пригадав і додав літери «Т. І.», тобто «Товариство Ісуса». Поселився в кімнатку у Вайгел-холі й за якусь годину нарешті міцно заснув.

Наступного дня він відвідав збори Американської психіатричної асоціації. Як головний доповідач виступив там із промовою під назвою «Психологічні аспекти духовного розвитку», а на завершення дня випив пару чарочок і перекусив з іншими колегами-психіатрами. Платили за все вони. Невдовзі він їх залишив. Мав іще побачитися з матір’ю.

Від зупинки метро він попростував до обшарпаного житлового будинку з коричневого піщаника на Східній двадцять третій вулиці Мангеттену. Зупинившись біля сходів до темних дубових дверей, він подивився на дітей на ґанку. Недоглянутих. Убого вбраних. Неприкаяних. Йому пригадалося, як виселяли їх, приниження, яке він пережив, вертаючись додому зі своєю дівчиною із сьомого класу, коли вони побачили на розі вулиці його матір, що завзято порпалася там у сміттєвому баці. Каррас поволі піднявся сходами. Відчув запах, немовби хтось куховарив. Тепла, волога, напівзогнила солодкавість. Він пригадав відвідини подруги його матері, місіс Чойреллі, у її крихітній квартирці з вісімнадцятьма котами. Ухопившись за поруччя, піднімався, відчувши раптом неймовірну втому, спричинену, як він знав, почуттям провини. Він не повинен був її залишати. Самотньою. На сходовому майданчику четвертого поверху він намацав у кишені ключі й запхав їх у замкову шпарину: квартира 4С, житло його матері. Обережно прочинив двері, немовби незагоєну рану.