Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 12)

Вона радісно його привітала. Зойк. Поцілунок. Кинулася зварити каву. Смаглявий колір обличчя. Короткі вузлуваті ноги. Він сидів на кухні й слухав, як вона говорить, а брудні стіни й немита підлога немовби просякали його аж до кісток. Квартира була злиденною халупою. Соцзабезпечення й пара доларів щомісяця від її брата.

Вона сіла за стіл. Місіс така-то. Дядько такий-то. Досі з іммігрантським акцентом. Він уникав тих очей, що були криницями журби, очей, що цілими днями визирали у вікно.

Я не повинен був її залишати.

Вона не вміла ні читати, ні писати по-англійськи, тому він написав за неї кілька листів, а тоді почав ремонтувати настроювач її хриплячого пластмасового радіоприймача. Її світ. Новини. Мер Ліндсі.

Він пішов у ванну кімнату. На кахлях підлоги розгорнута пожовкла газета. Іржаві плями у ванні й зливальниці. Старий корсет на підлозі. Це зерня, з якого проросло його покликання. Він шукав порятунку від цього в любові, але тепер любов охолола, і ночами він чув, як вона свистить у його серці, немовби лагідний плач заблукалого вітру.

За чверть одинадцята він поцілував її на прощання, пообіцявши якомога скоріше повернутися.

Пішов, налаштувавши радіо на канал із новинами.

Повернувшись у свою кімнату у Вайгел-холі, Каррас подумав, чи не написати йому листа голові єзуїтів Мерілендської єпархії. Йому вже доводилося звертатися до нього раніше з проханням перевести його до Нью-Йоркської єпархії, щоб бути ближче до матері, а ще з проханням дістати викладацьку посаду й позбутися обов’язків психолога-консультанта. Підставою для останнього прохання він назвав свою «непридатність» для цієї роботи.

Голова Мерілендської єпархії обговорив це з ним під час щорічного інспектування Джорджтаунського університету, що дуже скидалося на приїзд у військову частину армійського генерал-інспектора з метою конфіденційного вислуховування тих, хто має якісь нарікання або скарги. Коли йшлося про матір Деміена Карраса, єпископ кивав і висловлював спочуття, а от стосовно його так званої «непридатності» вважав, що вся попередня діяльність Карраса явно суперечить такому висновку. І все ж таки Каррас наполягав на своєму й добився зустрічі з ректором Джорджтаунського університету Томом Бермінґемом. «Ідеться про щось більше, ніж психіатрія, Томе. Ти сам це знаєш. Деякі їхні проблеми зводяться до покликання, до сенсу їхнього життя. Томе, це не завжди пояснюється сексуальними комплексами, ідеться про їхню віру, і я тут безсилий. Це завеликий тягар. Я мушу зробити паузу».

«І в чому ж проблема?»

«Томе, мені здається, що я втратив віру».

Бермінґем не почав допитуватися щодо причин його сумнівів. І Каррас був йому вдячний за це. Він знав, що його відповіді звучали б безумно. Потреба роздирати їжу зубами, а тоді випорожнюватися. Дев’ять набожних перших п’ятниць моєї матері. Смердячі шкарпетки. Талідомідні немовлята. Стаття в газеті про юного прислужника вівтаря, що стояв на автобусній зупинці. На нього напали незнайомці, облили керосином і підпалили. Ні. Ні, занадто емоційно. Нечітко. Ірраціонально. Якщо ж говорити про логіку, то поставало питання мовчазності Бога. У світі, де було стільки зла, що великою мірою породжувалося сумнівами, чистосердечною розгубленістю людей доброї волі. Невже розсудливий Бог відмовився б покласти цьому край? Не проявивши Себе врешті-решт? Не мовивши жодного слова?

«Господи, яви нам знак…»

Воскресіння Лазаря було вповите імлою в далекому минулому.

Ніхто з тих, що тепер живе, не чули його сміху.

Чому ж немає знаку?

Каррас нерідко прагнув жити в той час, що й Христос: щоб його побачити, доторкнутися, зазирнути в очі. О Господи, явися мені! Дай знати про Себе! Прийди в сни!

Його поглинала ця жага.

І ось він сидів за столом, тримаючи ручку над аркушем паперу. Можливо, єпископ не відповідав йому не через брак часу. «Можливо, — подумав Каррас, — він зрозумів, що віра, врешті-решт, залежить від любові».

Бермінґем пообіцяв розглянути його прохання, спробувати вплинути на єпископа, але досі так нічого й не зроблено. Каррас дописав листа й ліг спати.

Він неохоче прокинувся о п’ятій ранку, пішов до каплички у Вайгел-холі по гостію для меси, а тоді повернувся у свою кімнатку. «Et clamor meus ad te veniat, — скорботно шепотів він слова молитви. — І нехай моє волання дійде до Тебе…» Підняв угору гостію для висвячення й з болем пригадав, яку радість колись відчував у такі миті. Знову відчув, як і щоранку, гостру судому від раптового й ледь помітного проблиску далекої й давно втраченої любові. Розламав над потиром гостію. «Мир залишаю вам. Мій мир вам даю». Він поклав у рот гостію й проковтнув паперовий смак відчаю. Завершивши месу, акуратно витер потир і поклав його в сумку. Поквапився до поїзда, що відправлявся до Вашинґтона о сьомій десять, несучи в чорному саквояжі біль.

Розділ третій

Рано-вранці 11-го квітня Кріс зателефонувала до свого лікаря в Лос-Анджелес і попросила, щоб він домовився з місцевим психіатром про консультацію з приводу Реґани.

— О? А що сталося?

Кріс пояснила, що, починаючи від дня народження Реґани — коли Говард так і не подзвонив — вона помітила несподівану й драматичну зміну в поведінці та характері доньки. Безсоння. Сварливість. Напади гніву. Розкида`ла й трощила свої іграшки. Верещала. Не хотіла їсти. До того ж стала якоюсь надміру енергійною. Постійно рухалася, щось зачіпала, перевертала, бігала, вистрибувала. Погано справлялася зі шкільними завданнями. Вигадала собі уявного партнера в грі. Раз по раз утинає якісь химерні штуки, щоб привернути увагу.

— Які саме? — запитав лікар.

Кріс розповіла про стукіт у стелю. Після огляду горища вона чула його ще двічі. При цьому Реґана обидва рази була у своїй кімнаті, а як тільки Кріс заходила, стукіт припинявся. Крім того, сказала вона, Реґана почала «губити» свої речі: сукенку, зубну щітку, книжки, черевички. Скаржилася, ніби «хтось рухає» її меблі. Зрештою наступного ранку після вечері в Білому домі Кріс побачила в Реґаниній спальні Карла, який майже із середини кімнати тягнув, ставлячи на місце, комод. Коли Кріс запитала, що він робить, той знову повторив, що «комусь дуже смішно», але відмовився щось детальніше пояснювати. Та невдовзі Кріс знайшла в кухні Реґану, яка бідкалася, що вночі, коли вона спала, хтось пересунув усі меблі. Після цього випадку, пояснила Кріс, її підозри остаточно сформувалися. Було ясно, що все це робила її дочка.

— Маєш на увазі сомнамбулізм? Вона це робить уві сні?

— Ні, Марку, вона це робить, коли не спить. Щоб привернути до себе увагу.

Кріс згадала про те, як нібито тряслося ліжко; це траплялося ще двічі, після чого Реґана завжди приходила спати до матері.

— Ну, це можна пояснити її власними підсвідомими рухами, — мовив лікар.

— Ні, Марку, я ж не сказала, що ліжко справді тряслося. Я сказала: це Реґана твердить, ніби воно трясеться.

— А ти впевнена, що цього не було?

— Ні, не зовсім.

— Бо це могли бути клонічні спазми, — пробурмотів він.

— Які спазми?

— Клонічні. Температура була?

— Ні. Слухай, — запитала Кріс, — то брати мені її до психіатра чи як?

— Кріс, ти згадувала шкільні завдання. Як у неї з математикою?

— А що?

— Скажи мені як? — наполіг він.

— Паскудно. Тобто раптово стало паскудно.

— Ясно.

— А чому ти спитав? — здивувалася Кріс.

— Ну, це частина синдрому.

— Синдрому? Якого синдрому?

— Нічого серйозного. Я б волів не робити припущень телефоном. Маєш олівця?

Він хотів, щоб вона записала ім’я одного вашинґтонського терапевта.

— Марку, а чи не міг би ти прилетіти сюди й перевірити її сам? — Вона пригадала Джеймі з його затяжною інфекцією. Тодішній її лікар виписав для нього новий антибіотик широкого спектру дії. Коли вона прийшла в місцеву аптеку, щоб оновити рецепт, фармацевт обережно її попередив: «Не хочу вас тривожити, мадам, але це… ну, зовсім новий препарат на ринку, і виявилося, що в Джорджії він викликав у маленьких хлопчиків апластичну анемію». Джеймі. Не вижив. Помер. Відтоді Кріс перестала довіряти лікарям. За винятком Марка, і то не відразу, а після кількох років. — Марку, чи не міг би ти?

— Ні, я не можу, але не хвилюйся. Цей терапевт, якого я тобі рекомендую, чудовий фахівець. Найкращий. Бери олівця.

Хвилина вагання. Тоді:

— Уже взяла. Як його звати?

Вона записала ім’я й номер телефона.

— Нехай він її огляне, а потім зателефонує мені, — порадив лікар. — А про психіатра поки що забудь.

— Ти певен?

Він виголосив цілу тираду з приводу готовності широкого загалу визнавати психосоматичні хвороби, не визнаючи при цьому зворотного, а саме того, що причиною так званих духовних хвороб дуже часто виявляються тілесні недуги.

— Ось що б ти сказала, — навів він приклад, — якби була, Боже борони, моїм терапевтом, а я розповів би тобі, що страждаю від головного болю, нічних кошмарів, нудоти, безсоння й нечіткості бачення, а ще до того ж я постійно почуваюся розклеєним і до смерті боюся втратити роботу? Чи ти б не назвала мене невротиком?

— Мене краще про це не питати, Марку, я й так знаю, що ти невротик.

— Усі ці симптоми характерні для пухлини мозку, Кріс. Перевір тіло. Це насамперед. А тоді буде видно.

Кріс зателефонувала терапевтові й домовилася прийти того ж вечора до нього на прийняття. Вона тепер вільно могла розпоряджатися своїм часом. Фільмування закінчилося, принаймні для неї. Берк Деннінґз і далі спроквола наглядав за роботою так званого «другого підрозділу», або технічної спецгрупи, що займалася менш важливими сценами, здебільшого натурним зніманням із гелікоптера за містом, а також сценами з каскадерами або такими, де не брали участі провідні актори. Деннінґз стежив за тим, щоб кожен кадр був довершений.