Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 31)

Кріс напружено й зосереджено слухала, намагаючись усе це збагнути.

— Ну, тут багато спільного зі станом Реґани, — мовила вона. — Ви так не вважаєте? Хіба що за винятком почуття провини. Тобто в чому вона могла почуватися винною?

— Ну, найбанальнішою відповіддю могло б бути ваше розлучення. Діти нерідко відчувають, що це ними знехтували, тож інколи покладають на себе всю відповідальність за відхід одного з батьків, і це могло стосуватися й випадку з вашою донькою. І ще я думаю про симптоми танатофобії — понурої й невротичної депресії, пов’язаної з думками про людську смертність. — Кріс дуже пильно на нього подивилася. — У дітей, — вів далі психіатр, — це буває пов’язане з почуттям провини, викликаним якимись родинними стресами, скажімо, зі страхом утратити когось із батьків. Це стається доволі часто, породжуючи лють і роздратування. Крім того, почуття провини, спричинене цим типом істерії, не обов’язково усвідомлюється розумом. Це може бути навіть те, що ми називаємо «вільним плаванням», тобто провиною, не пов’язаною ні з чим конкретним.

— Отже, цей страх смерті…

— Танатофобія.

— Так, те, що ви сказали. Чи це щось спадкове?

Дивлячись трохи вбік, щоб не показати, як його самого зацікавило це запитання, психіатр відповів:

— Ні. Ні, я так не думаю.

Кріс похилила голову й похитала нею.

— Я вже нічого не розумію, — зронила вона, — цілком збаламучена. — Вона звела на нього очі, довкола яких виднілися ледь помітні зморшки. — Тобто як саме вона з’являється, ця нова особистість?

Психіатр іще раз подивився на неї.

— Знову ж таки, це тільки припущення, — сказав він, — але якщо вважати, що це конверсійна істерія, породжена почуттям провини, то друга особистість — це просто посередник, який виконує покарання. Якби Реґана сама це робила, це означало б, що вона визнає свою провину. Але вона хоче уникнути цього визнання. Тому й з’являється друга особистість.

— І це все? Гадаєте, що в неї саме це?

— Я вже казав вам, що не знаю. — Було видно, що психіатр дуже ретельно добирає слова, немовби підшуковує пласкі округлі камінчики, які б ковзали й відбивалися від поверхні ставу. — Дуже незвично, щоб дитина її віку мала здатність зібрати докупи й скласти компоненти нової особистості. А дещо… ну, є ще деякі загадкові речі. Скажімо, її гра з «Дошкою Віджа» мала б свідчити про надзвичайну схильність до навіювання, а в той же час мені так і не вдалося її цілком загіпнотизувати. — Він знизав плечима. — Можливо, вона чинила опір. Але по-справжньому разючим, — зазначив він, — виявився рівень розвитку цієї нової особистості. Це явно не була дванадцятирічна дитина. А хтось набагато старший. А тоді ще та мова, якою вона розмовляла… — Він замовк, замислено споглядаючи камін. — Існує, звісно, подібний стан, — сказав психіатр, — але ми про нього мало що знаємо.

— Який це стан?

Він повернувся до неї.

— Ну, це така форма сомнамбулізму, коли суб’єкт раптово демонструє знання або вміння, яких ніколи не навчався, а та друга особистість має намір… — Він знову замовк на півслові. — Ну, але це все страшенно складні речі, — вимовив він зрештою, — а я їх надміру спрощую. — А ще він не договорив своє речення, бо побоявся надмірно засмутити Кріс, адже хотів був уже сказати, що та друга особистість має намір знищити першу.

— То який із цього всього висновок?

— Не зовсім зрозумілий. Потрібно, щоб її ретельно обстежила ціла команда спеціалістів: два-три тижні серйозних тестів у стаціонарних умовах, скажімо, у клініці Беррінджера в Дейтоні.

Кріс відвернулася, схиливши голову.

— Є з цим якісь проблеми? — запитав психіатр.

Вона похитала головою й похмуро відповіла:

— Та ні, просто я щойно втратила «Надію», ось і все.

— Не розумію вас.

— Довго пояснювати.

Психіатр подзвонив у клініку Беррінджера. Там погодилися прийняти Реґану наступного дня. Лікарі пішли.

Кріс намагалася затамувати біль від згадки про Деннінґза. Знову подумала про смерть, хробаків, пустку й невимовну самотність, тишу, застиглість і темряву внизу під землею: жодного поруху, жодного видиху, нічого. Цього занадто… цього занадто. Кріс опустила голову й заплакала. А тоді спробувала викинути це все з голови.

Готуючись до подорожі, Кріс якраз стояла в спальні, вибираючи маскувальну перуку для Дейтона, коли на порозі прочинених дверей з’явився Карл. Він повідомив, що хтось хоче її бачити.

— Хто саме?

— Детектив.

— Детектив? І він хоче бачити мене?

— Так, мадам.

Карл увійшов і подав Кріс візитівку: «ВІЛЬЯМ Ф. КІНДЕРМЕН, ЛЕЙТЕНАНТ СЛУЖБИ РОЗШУКУ». Слова були надруковані вишуканим рельєфним шрифтом, що пасував би якомусь торгівцеві антикваріатом. А в самому куточку притулився, мов бідний родич, маленький напис: «Відділ розслідування вбивств».

Кріс глянула на Карла, підозріло примруживши очі.

— А він часом не приніс із собою щось подібне до сценарію? Знаєш, у такому великому жовтому конверті абощо?

Кріс уже давно виявила, що у світі немає жодної людини, що не мала б роману, сценарію або задумів того чи іншого, захованих десь у ящику стола або в уявній шкарпетці. Вона мала здатність притягувати таких людей так само, як священики притягують до себе пияків і волоцюг.

Карл похитав головою.

— Ні, мадам.

Детектив. Чи це не пов’язано якимось чином із Берком?

Кріс знайшла його в передпокої, де він незграбно стояв, стискаючи криси м’якого пожмаканого капелюха своїми опецькуватими пальцями з лискучими від недавнього манікюру нігтями. Пухкенький, років шістдесяти з гаком, рожеві від мила щоки. З-під старомодного сірого твідового пальта, що було задовге й зашироке, визирали зім’яті й мішкуваті штани з манжетами. Побачивши Кріс, детектив зронив хрипливим голосом емфізематика:

— Хоч би скільки людей поставили в ряд, я б відразу розпізнав серед інших ваше обличчя, міс Макніл.

— Мене вже треба ставити в ряд для розпізнавання? — запитала Кріс.

— Та що ви, Бога ради! Ой, ні! Ні, звісно, ні! Ні, це суто рутинна процедура, — запевнив він її. — Ви, може, зайняті? Тоді краще завтра. Так, я прийду знову завтра.

Він почав був повертатися до виходу, коли Кріс стурбовано спитала:

— З чим це пов’язано? З Берком? Берком Деннінґзом?

Безтурботна й недбала легкість, з якою поводився детектив, ще більше її напружила, немовби стиснувши невидну пружину. Він обернувся й рушив до неї, скорботно дивлячись зволоженими карими очима, кутики яких обвисли і які, складалося враження, постійно зазирають кудись у давно минулі часи.

— Яка жахлива прикрість, — мовив він. — Яка прикрість.

— Його вбили? — спитала напрямки Кріс. — Бо ж ви розслідуєте вбивства. Це тому ви сюди прийшли? Берка вбили?

— Ні, я ж казав вам, що це звичайна рутина, — повторив детектив. — Ви ж розумієте, що це відомий чоловік, тож ми не могли це все так просто залишити. Не могли, — повторив він, безпомічно знизуючи плечима. — Принаймні одне-два запитання. Він просто впав? Його хтось підштовхнув? — Запитуючи це, він похитував головою, а також піднятою рукою з виставленою вперед долонею. Тоді стенув плечима й хрипло прошепотів: — Хто його зна?

— Його пограбували?

— Ні, міс Макніл, ніхто його не грабував, ніхто, але кому, зрештою, потрібні бодай якісь мотиви в такі оце часи? — Руки детектива постійно ворушилися, немовби то були пухкенькі рукавички, що їх смикали пальці знудженого ляльковика. — Та що там казати, для сучасного вбивці будь-який мотив стає обтяжливим, ба навіть стримувальним фактором. — Він похитав головою. — Це все наркотики, — зітхнув він. — Усі ті наркотики. — Він постукав кінчиками пальців по грудях. — Повірте мені, я сам батько, і коли бачу, що діється навколо, у мене аж серце розривається. Справді. У вас є діти?

— Так, одна дитина.

— Син чи дочка?

— Дочка?

— Бережи її Господь.

— Чуєте, ходімо в кабінет, — запропонувала йому Кріс і повела за собою, палко бажаючи почути, що ще він скаже про Деннінґза.

— Міс Макніл, чи не міг би я попросити вас про послугу?

Кріс зупинилася й повернулася до нього обличчям, очікуючи зі звичною втомою, що він попросить автографа для дітей. Ніколи не просять автографа для себе. Завжди для своїх дітей.

— Так, звісно, — люб’язно мовила вона, намагаючись приховати роздратування.

Детектив скривився й змахнув рукою.

— Мій шлунок, — пояснив він. — Чи у вас часом немає мінералки «Кальсо»? Як немає, то не турбуйтеся.

— Які там турботи, — відповіла Кріс із вимученою усмішкою. — Сідайте там, у кабінеті, — показала Кріс на стілець, а тоді повернулася й рушила до кухні. — Здається, є пляшчинка в холодильнику, — додала вона.

— Ні, я піду на кухню, — мовив детектив, шкандибаючи за нею вслід. — Я так не люблю завдавати зайвого клопоту.

— Жодного клопоту.

— Ні, справді, я й так вас відволікаю. У вас є діти? — знову запитав детектив, але відразу виправився: — Ой, зовсім вилетіло з голови. Ви ж казали мені. Дочка. Правильно. Лише одна. Скільки їй років?