Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 30)

Психіатр замислився, а тоді спробував інший підхід.

— Тепер, коли я запитуватиму, ти відповідатимеш жестами: якщо «так» — киватимеш головою, якщо «ні» — хитатимеш. Ти мене зрозумів?

Реґана кивнула головою.

— У твоїх відповідях є сенс? — запитав він у неї. — Так.

— Ти хтось, кого знала Реґана? — Ні.

— Кого вона знає? — Ні.

— Вона тебе придумала? — Ні.

— Ти існуєш насправді? — Так.

— Частина Реґани? — Ні.

— Був колись частиною Реґани? — Ні.

— Вона тобі подобається? — Ні.

— Не подобається? — Так.

— Ти її ненавидиш? — Так.

— За те, що вона щось зробила? — Так.

— Ти вважаєш її винною в розлученні батьків? — Ні.

— Це має якийсь стосунок до її батьків? — Ні.

— До друзів? — Ні.

— Але ти її ненавидиш? — Так.

— Ти караєш Реґану? — Так.

— Хочеш завдати їй болю? — Так.

— Убити її? — Так.

— І ти тоді помреш разом із нею? — Ні.

Ця відповідь занепокоїла психіатра, він опустив голову й замислився. Коли він поворухнувся, рипнули пружини ліжка. У задушливій тиші хрипле дихання Реґани немовби виривалося з якихось прогнилих смердючих міхів. Тут, поруч. І водночас десь ніби здалеку. І лиховісно.

Психіатр знову глянув на потворне, викривлене обличчя дівчинки. Його очі гостро світилися від роздумів.

— Чи може вона зробити щось таке, що змусило б тебе її залишити? — Так.

— Можеш сказати, що саме? — Так.

— Ти мені скажеш? — Ні.

— Але ж…

Зненацька психіатр аж зойкнув від болю, з жахом відчувши, що Реґана схопила його за мошонку й стискає залізною рукою. Вирячивши очі, він силкувався вивільнитись, але не міг.

— Семе! Семе, допоможи! — розпачливо прохрипів він.

Суцільний бедлам.

Кріс кинулася до вимикача.

Підбіг Клайн.

Реґана, відкинувши назад голову, зайшлася демонічним реготом, а тоді завила по-вовчому.

Кріс дотяглася до вимикача. Клацнула. Перед її очима немовби мигтіли заповільнені чорно-білі кадри з фільму жахів: Реґана та лікарі звивалися на ліжку клубком сплетених рук та ніг, гримас, криків і прокльонів серед завивання, скиглення й того страхітливого реготу. Реґана рохкала, мов порося, іржала, наче кінь, а тоді плівка побігла швидше, ліжко почало нестямно хитатися й підстрибувати, а очі в Реґани закотилися, і з глибини її нутра вихопився немовби з кров’ю пронизливий крик жаху.

Реґана обм’якла й знепритомніла.

Щось невимовне залишило кімнату.

Якусь закляту мить ніхто не міг поворухнутися. Тоді поволі й обережно лікарі розплуталися. Вони підвелися й заціпеніло дивилися на Реґану, а потім Клайн із непроникним обличчям наблизився до ліжка, поміряв Реґані пульс і, вдоволений результатом, поволі й обережно накрив її ковдрою, після чого кивнув Кріс та психіатрові. Вони вийшли з кімнати й спустилися до кабінету, де впродовж якогось часу всі мовчали. Кріс сиділа на дивані, а Клайн і психіатр — на стільцях навпроти неї. Психіатр замислено щипав себе за губу, утупившись у кавовий столик.

Урешті-решт він зітхнув і глянув на Кріс, погляд якої був сповнений відчаю.

— Що то за чортівня? — прошепотіла вона виснажено й розпачливо.

— Чи ви розпізнали мову, якою вона говорила?

Кріс похитала головою.

— Ви сповідуєте якусь релігію?

— Ні, не сповідую.

— А ваша дочка?

— Ні.

Після цього психіатр іще довго розпитував про все, пов’язане з психічним станом Реґани в минулому, а коли закінчив, мав вельми стурбований вигляд.

— Що ж це таке? — запитала його Кріс, стискаючи й розтискаючи побілілими від напруги пальцями зіжмакану носову хустинку. — Лікарю, що з нею?

Психіатр відповів ухильно:

— Ну, важко ще однозначно сказати, — мовив він. — І, якщо чесно, з мого боку було б украй безвідповідально ставити діагноз після такого короткого обстеження.

— Але ж якісь припущення у вас повинні бути, — наполягала Кріс.

Психіатр поторкав брову, дивлячись у підлогу, зітхнув, а тоді нарешті глянув на неї й сказав:

— Гаразд. Я розумію вашу стурбованість, тому поділюся деякими враженнями. Але не сприймайте це за остаточні висновки, добре?

Кріс нахилилася до нього й кивнула з напруженим виразом.

— Так, звісно. І що ж це за враження? — Вона знову почала обмацувати пальцями носову хустинку на своїх колінах, перебираючи стібки на облямівці, наче вервицю.

— Почну з того, — сказав їй психіатр, — що симуляція з її боку малоймовірна. Правда, Семе? — Клайн кивнув на знак згоди. — Ми це припускаємо з цілого ряду причин, — вів далі психіатр. — Скажімо, про це свідчать абсолютно неприродні й болючі тілесні деформації, а найголовніше, на мою думку, ці драматичні зміни рис її обличчя, коли ми розмовляли з так званою особою, що перебуває, як їй здається, у неї всередині. Такого психічного ефекту неможливо було б досягти, якби вона не вірила в цю особу. Ви стежите за ходом моєї думки?

— Гадаю, що так, — відповіла Кріс, — я тільки одного не розумію: звідки взялася та інша особа? Тобто я чула різні розмови про «роздвоєння особистості», але досі не знаю, як це пояснити.

— Бо цього ніхто й не може по-справжньому пояснити. Ми вживаємо такі поняття, як «свідомість», «розум», «особистість», але насправді й самі ще не знаємо, що за цим стоїть. Тож коли я починаю говорити про множинну або роздвоєну особистість, можу лише послуговуватися деякими теоріями, що ставлять більше запитань, ніж дають відповідей. Фройд, скажімо, вважав, що свідомий розум пригнічує певні думки й почуття, які, однак, залишаються в підсвідомості особи, при цьому доволі потужними, і постійно шукають нагоди проявити себе у вигляді всіляких психіатричних симптомів. І ось коли цей непроявлений матеріал… чи, точніше, дисоційований, бо слово «дисоціація» означає відсторонення від основного потоку свідомості… Вам усе зрозуміло?

— Так, продовжуйте.

— Гаразд. Так ось, коли цей матеріал достатньо потужний або коли особистість суб’єкта слабка й дезорганізована, результатом може стати шизофренічний психоз. Але це не те ж саме, — застеріг він, — що й роздвоєння особистості. Шизофренія свідчить про руйнування й розпад особистості. А от коли дисоційований матеріал виявляється достатньо міцним, щоб витворити певну цілісність, організуватись якимось чином у підсвідомості індивідуума, ось тоді трапляються випадки, коли він починає функціонувати самостійно, як окрема особистість, перебираючи, іншими словами, на себе всі тілесні функції.

— І ви гадаєте, що саме це відбувається з Реґаною?

— Ну, це лише одна з теорій. Існують ще й інші, до того ж деякі з них використовують поняття так званої втечі в несвідоме, утечі від певних конфліктів або емоційних проблем. Історія хвороби вашої доньки не має жодного свідчення про шизофренію, та й енцефалограма не виявила мозкових хвиль, що зазвичай її супроводжують. Тому нам залишається зосередитися на загальних проявах істерії.

— Що й сталося зі мною минулого тижня, — пробурмотіла Кріс.

Психіатр стурбовано й криво посміхнувся.

— Істерія, — провадив він, — це форма неврозу, у якій емоційні відхилення перетворюються на тілесні розлади. І деякі її форми пов’язані з дисоціацією. Скажімо, психастенік перестає усвідомлювати власні дії й приписує їх комусь іншому. Проте його уявлення про іншу особистість доволі невиразне, на відміну від Реґани. Так ми підходимо до того, що Фройд назвав «конверсійною» формою істерії, породженою підсвідомим почуттям провини та потребою покарання. Невіддільна риса цього — дисоціація й навіть множинна особистість. А синдроми можуть проявлятися в епілептоїдних конвульсіях, галюцинаціях та аномальному моторному збудженні.