Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 32)

— Щойно виповнилося дванадцять.

— А, тоді ще можете не хвилюватися. Ще ні. А от пізніше треба вже бути пильною. — Він похитав головою. — Оце коли щодня бачиш ту всю гидоту. Неймовірно! Жахіття! Божевілля! Знаєте, я оце поглянув на свою дружину пару днів тому… або пару тижнів, не пам’ятаю вже… і сказав їй: «Мері, цей світ… увесь цей світ… — Він підняв угору руки й обвів ними довкола. — …страждає від шаленого нервового зриву».

Вона зайшли до кухні, де Карл начищав пічку. Він не озирнувся й жодним іншим чином не засвідчив своєї присутності.

— Мені справді страшенно незручно, — прохрипів детектив, поки Кріс відчиняла холодильник, але він не зводив очей із Карла, швидко й допитливо обвівши потилицю слуги своїм гострим поглядом, подібним на якусь маленьку темну пташку, що ковзає понад озером, мало не торкаючись поверхні. — Я приходжу до знаменитої кінозірки, — вів далі він, — і прошу в неї мінералку «Кальсо». Це просто смішно.

Кріс дістала пляшечку й почала шукати, чим її відіткнути.

— Льоду? — запитала вона.

— Ой ні, не треба. Просто водичку.

Кріс відіткнула пляшку, знайшла склянку й налила в неї шипучу мінеральну воду.

— Пригадуєте той ваш фільм під назвою «Ангел»? — запитав детектив, поринувши в приємні спогади. — Я шість разів його дивився, — зізнався він.

— Якщо ви шукаєте вбивцю, заарештуйте режисера.

— Ой, ні-ні, то було таке чудо… справді… я був у захваті! За винятком одного маленького…

— Ходімо сюди, — урвала його Кріс. Вона показала на вощений сосновий столик для сніданків біля вікна, з квітчастими подушечками на сидіннях.

— Так, звісно, — погодився детектив.

Вони присіли, і Кріс подала йому мінеральну воду.

— О так, дякую, — зрадів він.

— Пусте. То що ви казали?

— Ага, про фільм… він справді був чудовий. Такий зворушливий. За винятком, можливо, одного маленького моментика, — наважився сказати детектив, — однієї крихітної, практично непомітної вади. І прошу вибачити мені, бо я в цих речах цілковитий профан. Вірите мені? Я просто звичайний глядач. Що я можу знати? Мені тільки здалося, що музичний супровід заважав деяким сценам. Був занадто нав’язливий. — Кріс намагалася стримати роздратування, а детектив тим часом зі щирим запалом почав викладати свої аргументи: — Це мені постійно нагадувало, що я дивлюся кіно. Розумієте, про що я? І ще ті всі надумані ракурси камери. Це так відволікало. До речі, стосовно музики… чи композитор не вкрав її, здається, у Мендельсона?

Кріс, яка вже якийсь час легенько барабанила пальцями по столику, раптово зупинилася. «Дивний якийсь детектив, — думала вона. — І чому це він постійно позирає на Карла?»

— Ми називаємо це не крадіжкою, а запозиченням, — сказала Кріс, ледь усміхнувшись, — але я тішуся, що вам сподобалася картина. Та ви пийте, — показала вона кивком на склянку з водою «Кальсо». — Бо вона видихається.

— Так, звісно. Я надто розбалакався. Вибачте мені.

Піднявши вгору склянку, немовби готуючись проголосити тост, огрядний детектив осушив її до дна, делікатно виставивши вбік мізинця.

— Ой, як добре, — видихнув він. Ставлячи на стіл порожню склянку, він зауважив Реґанину фігурку пташки. Вона тепер стояла посеред столу, а її довгий дзьобик кумедно нависав над сільничкою й перчанкою. — Як оригінально, — усміхнувся він. — І дотепно. — Він подивився на Кріс. — І хто ж це виліпив?

— Моя донька.

— Дуже гарно.

— Послухайте, мені б не хотілося…

— Так, так, я розумію. Ви маєте купу справ. Чуєте, ще одне-два запитання — і все. Фактично навіть тільки одне запитання — і я забираюся звідси. — Він зиркнув на годинника, немовби боявся запізнитися на якусь важливу зустріч. — Відколи бідолашний містер Деннінґз, — почав він, — завершив знімати в цій місцевості, чи не збирався він когось відвідати того вечора, коли трапилася біда? І чи мав він, крім вас, звісно, тут якихось приятелів?

— Він був тут того вечора, — сказала йому Кріс.

— О, справді? — детектив вигнув брови. — Приблизно коли стався нещасний випадок? — поцікавився він.

— А коли це сталося?

— О сьомій нуль п’ять вечора.

— Так, гадаю, що десь у той час.

— Ну, тоді все стає на свої місця. — Детектив кивнув і зачовгався на стільці, немовби збирався вставати. — Він був п’яний, вийшов звідси й упав на сходах. Так, цим усе й пояснюється. Безсумнівно. Але просто так, заради формальності, чи не могли б ви сказати, о котрій приблизно годині він вийшов із будинку?

Схиливши голову вбік, Кріс здивовано придивилася до нього. Він обмацував усе, що стосувалося правди, немовби той прискіпливий безженець, що перебирає на базарі овочі та фрукти.

— Не знаю, — відповіла вона. — Я його не бачила.

Детектива це спантеличило.

— Я щось не розумію.

— Ну, просто він прийшов і пішов, коли мене не було вдома. Я була тоді в лікаря в Росслині.

Детектив кивнув.

— Ага, тепер ясно. Ну так, звісно. Але як ви тоді довідалися, що він тут був?

— О, ну це мені сказала Шерон…

— Шерон? — не дав він їй договорити.

— Шерон Спенсер. Моя секретарка.

— Ага.

— Вона була тут, коли сюди заскочив Берк. Вона…

— Він прийшов до неї?

— Ні, до мене.

— Ясно, прошу продовжувати. Вибачте, що я вас перебиваю.

— Моя донька була хвора, і Шерон залишила його з нею, щоб забрати в аптеці ліки, а коли я прийшла додому, Берка вже тут не було.

— І коли саме це було, ви пам’ятаєте?

Кріс знизала плечима й підібгала губи.

— Десь приблизно о сьомій п’ятнадцять або сьомій тридцять.

— А коли ви вийшли з дому?

— Приблизно о шостій п’ятнадцять.

— А коли пішла міс Спенсер?

— Я не знаю.

— А в той проміжок часу, коли міс Спенсер уже пішла, а ви ще не повернулися, хто ще був у будинку з містером Деннінґзом, окрім вашої доньки?

— Нікого.

— Нікого? І він залишив хвору дитину саму?

Кріс кивнула з непроникним виразом обличчя.

— І прислуги не було?

— Ні, Віллі й Карл були…

— Хто це такі?

Кріс раптово відчула, як земля втікає в неї з-під ніг, коли збагнула, що ця нудна розмова перетворилася на справжнісінький допит.

— Ну, Карл якраз отут. — Кріс показала на нього кивком голови, дивлячись Карлові в спину, поки той і далі чистив пічку. — А Віллі — це його дружина, — пояснила Кріс. — Вони займаються моїм господарством. — «Чистить. Чистить до блиску. Навіщо? Адже пічку ретельно почистили ще вчора». — Вони відпросилися на вечір, — додала Кріс, — і коли я прийшла додому, їх іще не було. Але тоді Віллі… — Кріс замовкла, не відводячи погляду від Карлової спини.

— Що Віллі? — нагадав їй детектив.