Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 33)

Кріс подивилася на нього, знизавши плечима.

— Ой, та нічого, — зронила вона. Потяглася по сигарету. Кіндермен дав їй вогню. — Отже, тільки ваша донька знає, — запитав він, — коли звідси пішов Берк Деннінґз?

— Це справді був нещасний випадок?

— Ой, та звісно. Це все рутинне опитування, міс Макніл. Абсолютно. Вашого друга Деннінґза ніхто не пограбував, тож якою могла бути мотивація?

— Берк умів дратувати людей, — похмуро визнала Кріс. — Можливо, хтось там на сходах не витримав і вдарив його.

— У неї є ім’я, у цієї пташки? Нічого не спадає на думку. Нічого цікавого. — Детектив вертів у пальцях Реґанину фігурку. Помітивши пильний погляд Кріс, він забрав руку, дещо зніяковівши. — Вибачте, ви дуже зайняті. Ще тільки хвилиночку — і все. То ваша донька… вона, мабуть, знає, коли пішов містер Деннінґз?

— Ні, не знає. Їй дали велику дозу снодійного.

— Ой, як прикро, як прикро. — Детектив стурбовано опустив повіки. — У неї щось серйозне? — запитав він.

— Боюся, що так.

— Можу я запитати?.. — Він зробив делікатний жест рукою.

— Ми ще нічого не знаємо.

— Остерігайтеся протягів, — порадив із серйозним виглядом детектив. — Протяг узимку, коли будинок опалюється, це просто летючий килим для перенесення бактерій. Так завжди казала моя мати. Можливо, це просто забобон або міф. Можливо. Я не знаю. Хоча, чесно кажучи, для мене будь-який міф — це як меню в розкішному французькому ресторані: гламурне й хитромудре маскування чогось такого, що ви інакше навіть до рота не взяли б, ось як ту лімську квасолю, що її постійно додають, коли ви замовляєте гамбурзький стейк.

Кріс відчула, як спадає напруга. Цей химерний кулінарний відступ її заспокоїв. Перед нею знову був кудлатий і безпечний сенбернар.

— Там її спальня, міс Макніл? Вашої доньки? — Детектив показував на стелю. — З великим еркерним вікном, з якого видно сходи?

Кріс кивнула.

— Так, це спальня Реґани.

— Тримайте вікно зачиненим — і їй стане ліпше.

Кріс, що ще хвилю перед тим була напруженою, тепер ледве стрималася від сміху.

— Так, звісно, — погодилася вона, — хоча воно, до речі, і так завжди зачинене й затулене віконницями.

— Так, береженого Бог береже, — повчально зацитував прислів’я детектив. Він запхав пухкеньку руку до внутрішньої кишені пальта, а його погляд упав на пальці Кріс, якими вона знову почала барабанити по столі. — Ой, так, ви зайняті, — мовив він. — Ну, ми вже закінчили. Мушу ще тільки дещо записати… рутина, звіти… і все.

Він видобув із кишені пальта видруковану на мімеографі й пожмакану програмку шкільної постави «Сірано де Бержерака», понишпорив ув іншій кишені й витяг із неї короткий жовтий цурпалок звичайного олівця, що виглядав так, ніби його заточували ножем або ножицями, а тоді притиснув програмку до поверхні столу, розгладив на ній складки і, наготувавши жовтий цурпалок олівчика, прохрипів:

— Одне-два імені — і це все. Отже, Спенсер через літеру «с»?

— Так, через «с».

— Через «с», — повторив детектив, записуючи прізвище на берегах програмки. — А ваші помічники по господарству? Джозеф і Віллі?..

— Ні, Карл і Віллі Енґстроми.

— Карл. Так, правильно, Карл Енґстром. — Він нашкрябав ім’я, міцно притискаючи олівця до програмки. — Незабутні часи, — хрипливо видихнув він, обертаючи програмку в пошуках вільного місця. — Ой, ні, зачекайте! Зовсім забув! Так, ваші помічники. Ви казали, що вони прийшли додому о котрій годині?

— Я нічого не казала. Карле, коли ти повернувся додому вчора? — гукнула його Кріс.

Швейцарець повернув голову з непроникним виразом.

— Я приходжу рівно о дев’ятій тридцять.

— Ну, так, правильно. Ти ж забув свої ключі. — Вона знову подивилася на детектива. — Пригадую, що я ще подивилася на годинник у кухні, коли почула його дзвінок у двері.

— Бачили якийсь гарний фільм? — запитав у Карла детектив. — Я ніколи не читаю рецензій, — додав він, звертаючись до Кріс. — Мені цікаво, що кажуть люди, глядачі.

— «Лір» із Полом Скофілдом, — повідомив детектива Карл.

— Ага, я теж його бачив! Чудовий фільм!

— Я бачу його в кінотеатрі «Джеміні», — вів далі Карл. — Сеанс о шостій годині. Відразу після цього я сідаю в автобус перед кінотеатром і…

— Прошу вас, це вже цілком зайве, — запротестував детектив, піднявши вгору руку долонею до Карла. — Ні, цього досить, справді!

— Мені не важко.

— Якщо вже ви наполягаєте.

— Я виходжу на перехресті Вісконсин-авеню та М-стрит. Думаю, що о дев’ятій двадцять. А тоді йду додому.

— Слухайте, цього було й непотрібно розповідати, — сказав йому детектив, — та все одно дуже вам дякую, це було вельми люб’язно з вашого боку. До речі, а фільм вам сподобався?

— Був добрий.

— Так, і я так собі думав. Надзвичайний. Ну а тепер… — Він знову повернувся до Кріс і щось нашкрябав на програмці. — Я змарнував ваш час, але така в мене робота. Такі вже в неї печальні інь і ян. Для цілісності. Ну, ще секундочка — і ми закінчимо, — заспокійливо мовив він, а тоді додав: — Трагічно… трагічно… — ще щось дописуючи на берегах. — Такий талант, Берк Деннінґз. І цей чоловік розбирався в людях, я переконаний, і знав, як із ними поводитися. Бо ті, хто з ним працювали, могли виставити його як у гарному, так і в поганому світлі… Я маю на увазі операторів, звукорежисерів, композитора, не кажучи вже, вибачте мені, про акторів. Прошу виправити мене, якщо я помиляюся, але мені здається, що в наш час будь-який видатний кінорежисер повинен у роботі з акторським складом демонструвати неабиякі якості психолога. Я помиляюся?

— Зовсім ні, бо всі ми сумніваємося у власних силах.

— Навіть ви?

— Насамперед я. Але Берк чудово вмів підтримати моральний дух. — Кріс невпевнено знизала плечима. — Але, з другого боку, його характер був, звісно, не найприємніший.

Детектив обернув програмку.

— Ну, з видатними особистостями таке, мабуть, трапляється. З людьми його рівня. — Він знову почав щось записувати. — Але багато чого залежить і від звичайних маленьких людей, які відповідають за всілякі дрібнички, бо ці дрібнички, якщо їх не виконати належним чином, перетворюються вже на великі проблеми. Ви так не гадаєте?

Кріс похитала головою, розглядаючи свої нігті.

— Коли Берк розлючувався, — сказала вона, — йому було байдуже, якого рангу людину він атакує. Але це з ним траплялося, лише коли він напивався.

— Гаразд, ми закінчили. Це вже все. — Кіндермен поставив останню крапку, але раптово ще щось пригадав. — Ой, ні, зачекайте. Подружжя Енґстромів. Вони пішли й повернулися разом?

— Ні, Віллі пішла на фільм про бітлів, — відповіла Кріс, випередивши Карла, що вже повертав голову. — Вона прийшла через кілька хвилин після мене.

— Ой, та навіщо я все це розпитую? — понарікав Кіндермен. — Це ж не має жодного стосунку до справи. — Він склав програмку й запхав її разом з олівцем до внутрішньої кишені пальта. — Ну ось і все, — задоволено мовив він. — Коли я повернуся до свого кабінету, звісно ж, пригадаю ще якісь запитання до вас, про які забув. Зі мною це постійно трапляється. Але то таке, — додав він, — я ж завжди зможу вам подзвонити. — Він звівся на ноги, і Кріс також підвелася.

— Але мене не буде пару тижнів у місті, — сказала вона.

— Не страшно, — запевнив він її. — Це не горить. — Він із добродушною усмішкою подивився на фігурку. — Ой, як це гарно, справді чудово. — Він нахилився, узяв її до рук і потер великим пальцем дзьобик виліпленої пташки, а тоді поставив її назад на стіл і рушив до виходу. — У вас є добрий лікар? — поцікавився детектив, коли Кріс відпроваджувала його до вхідних дверей. — Для вашої дочки, звісно.

— Ну, цього добра в мене вистачає, — похмуро буркнула Кріс. — У будь-якому разі я кладу її до клініки, де працюють не гірші за вас професіонали, тільки вони мають справу з вірусами.

— Будемо сподіватися, міс Макніл, що вони набагато кращі за мене. Ця клініка десь поза містом?

— Так. Вона в Огайо.

— Добра клініка?

— Побачимо.

— Бережіть її від протягів.

Вони підійшли до вхідних дверей.

— Ну, я волів би сказати, що мені було дуже приємно, — мовив із серйозним виглядом детектив, тримаючи за криси свого капелюха, — але, враховуючи ситуацію… — Він легенько вклонився, похитав головою, а тоді знову звів очі. — Мені страшенно прикро.

Склавши на грудях руки й опустивши голову, Кріс неголосно сказала:

— Дякую вам. Дуже вам дякую.

Детектив прочинив двері, вийшов на вулицю, надів капелюха й знову подивився на Кріс.

— Ну, бажаю дочці одужати, — мовив він.