Уильям Блэтти – Екзорцист (страница 29)
Реґана вирячила очі й урочисто кивнула.
— Так ось, я гіпнотизер, Реґано. Так, так, справді! Я весь час гіпнотизую людей. Це правда! Звісно, якщо вони дають згоду. І ось, якщо я зараз тебе загіпнотизую, Реґано, мені здається, це допоможе тобі вилікуватися. Так, та людина, що сидить у тобі, відразу ж вийде геть. Ти хочеш бути загіпнотизованою? Дивись, ось твоя мама поруч із тобою.
Реґана запитливо глянула на Кріс.
— Не бійся, сонечку, це не страшно, — підбадьорила її мати. — Спробуй.
Реґана повернулася до психіатра й кивнула головою.
— Добре, — тихенько мовила вона. — Але тільки трішки.
Психіатр усміхнувся й раптом обернувся, почувши, як позаду щось розбилося. Зі столу, на який спирався Клайн, упала на підлогу крихка ваза. Клайн спантеличено подивився на свій лікоть, потім — на скалки й нахилився, щоб позбирати їх.
— Не турбуйтеся, докторе, Віллі це прибере, — сказала йому Кріс.
— Семе, зачини, будь ласка, віконниці, — попросив Клайна психіатр. — І спусти штори.
Коли в кімнаті стало темно, психіатр узявся пальцями за ланцюжок і почав легенько розгойдувати кульку. Присвітив на неї лампочкою з авторучки. Кулька засяяла.
Він почав співуче приказувати гіпнотичне замовляння:
— Дивися сюди, Реґано, дивись уважно, і скоро ти відчуєш, як твої повіки важчають…
Невдовзі Реґана опинилася немовби в трансі.
— Надзвичайно піддатлива, — пробурмотів психіатр. Тоді запитав: — Тобі добре, Реґано?
— Так. — Голос у неї був м’який і притишений.
— Скільки тобі років, Реґано?
— Дванадцять.
— У тобі хтось сидить?
— Іноді.
— Коли?
— У різні часи.
— Це людина?
— Так.
— Хто це?
— Я не знаю.
— Капітан Говді?
— Не знаю.
— Це чоловік?
— Не знаю.
— Але він там?
— Так, інколи.
— А зараз?
— Не знаю.
— Якщо я його про щось запитаю, ти дозволиш йому відповісти?
— Ні!
— Чому?
— Я боюся!
— Чого саме?
— Я не знаю!
— Якщо він зі мною поговорить, Реґано, я думаю, він тебе залишить. Ти хочеш, щоб він тебе залишив?
— Так.
— Тоді дозволь йому говорити. Дозволяєш?
Довга пауза. А тоді нарешті:
— Так.
— Я зараз говорю до того, хто сидить усередині Реґани, — рішуче сказав психіатр. — Якщо ти там є, тебе також загіпнотизовано, і ти повинен відповідати на всі мої запитання. — Він витримав паузу, щоб навіювання проникло в Реґанину підсвідомість. Потім знову повторив: — Якщо ти там є, тебе також загіпнотизовано, і ти повинен відповідати на всі мої запитання. Отже, відповідай: ти там є?
Тиша. А тоді сталося щось дивне. Дихання Реґани зробилося раптом важким і смердючим. Психіатр відчув його за півметра. Він присвітив на обличчя Реґани, і приголомшена Кріс ледве затамувала зойк, затуливши рукою рота й вирячивши очі. Риси її доньки перекривились у лиховісну маску: вуста розтяглися в боки, а набряклий язик по-вовчому хижо вистромився з рота.
— Ти той, хто ховається в Реґані? — запитав психіатр.
Дівчинка кивнула.
— Хто ти?
— Отхінєя, — відповіла вона гортанним голосом.
— Це твоє ім’я?
Вона знову кивнула.
— Ти чоловік?
Вона сказала:
— Кат.
— Це твоя відповідь?
— Кат.
— Якщо це означає «так», кивни головою.
Реґана кивнула.
— Ти говориш якоюсь чужинською мовою?
— Кат.
— Звідки ти?
— Агобдів.
— Це така місцевість?
— Агобдівяін, — відповіла Реґана.