Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 99)
— Напевно, у них тут є свій шпигун, — сказав містер Брефф, глянувши на смуглого моряка, — і можливо, що він і є той самий шпигун.
Не встиг він продовжити розмову, як його потихеньку смикнув за фалду сюртука хлопчик з аґрусовими очима. Містер Брефф глянув туди, куди дивився хлопчик.
— Цить! — сказав він. — Ось містер Люкер!
Із внутрішніх відділень банку вийшов лихвар, а за ним ще два сищики з його охорони.
— Не спускайте з нього очей, — шепнув містер Брефф. — Якщо він передасть кому-небудь алмаз, то передасть його тут.
Не помічаючи нікого з нас, містер Люкер повільно пробирався до дверей то в густому, то в рідіючому натовпі. Я ясно бачив, як рука його ворухнулась, коли він пройшов повз низеньку огрядну людину в пристойному темно-сірому костюмі. Людина ця трохи здригнулась і подивилась йому вслід. Містер Люкер повільно пробирався крізь натовп. Біля дверей сищики стали поруч нього. За всіма трьома йшов тепер один з двох клерків містера Бреффа, і я вже більше не бачив їх.
Я озирнувся на стряпчого, а потім кинув багатозначний погляд на людину в темно-сірому костюмі.
— Так, — шепнув мені містер Брефф, — я теж помітив це!
Він обернувся, відшукуючи свого другого клерка. Але його ніде не було. Озирнувся, шукаючи хлопчика. Але Гусберрі теж зник.
— Хай йому чорт! Що це означає? — сердито сказав містер Брефф. — Обидва залишили нас у той час, коли найбільше потрібні нам.
Настала черга чоловікові в темно-сірому костюмі зайняти місце біля прилавка. Він сплатив чек, одержав розписку й повернувся, щоб іти.
— Що ж тепер робити? — спитав містер Брефф. — Ми не можемо принизити себе до того, щоб іти слідом за ним.
— А я можу! — вихопилось у мене. — За десять тисяч фунтів я не спущу з очей цієї людини!
— В такому разі, — відповів містер Брефф, — я не спущу з очей
Чоловік у темно-сірому костюмі сів в омнібус, що йшов у західну частину Лондона. Ми сіли слідом за ним. Містер Брефф зберіг ще сліди юнацтва. Я точно це підтверджую: коли він сів у омнібус, він почервонів.
Чоловік у темно-сірому костюмі спинив омнібус і вийшов на Оксфорд-стріт. Ми знову пішли за ним слідом. Він зайшов у аптеку.
Містер Брефф здригнувся:
— Мій аптекар! — вигукнув він. — Боюся, що ми помилилися!
Ми ввійшли в аптеку. Містер Брефф по секрету обмінявся з господарем кількома словами і з дуже засмученим обличчям знову підійшов до мене.
— Це робить нам велику честь, — сказав він, узявши мене за руку й виводячи з аптеки. — Хоч це розрадить нас!
— Що саме робить нам честь? — спитав я.
— А те, містере Блек, що ми обидва найгірші сищики-аматори, які будь-коли займалися цією справою. Чоловік у темно-сірому костюмі служить в аптекаря тридцять років. Цього службовця послали в банк заплатити гроші по рахунку хазяїна, і він не має найменшого уявлення про Місячний камінь.
Я спитав, що тепер робити.
— Ходімте до мене в контору, — сказав містер Брефф. — Гусберрі і другий мій клерк, очевидно, переслідували когось іншого. Будемо сподіватися, що хоч вони не схиблять.
Коли ми приїхали до контори містера Бреффа, його другий клерк був уже там. Він чекав нас близько чверті години.
— Ну, — спитав містер Брефф, — які у вас новини?
— На превеликий жаль, сер, я зробив помилку. Я готовий заприсягтись, що бачив, як містер Люкер передав щось літньому джентльменові у світлому пальті. А цей джентльмен, як виявилося, сер, вельми шановний торговець залізними виробами в Істчіпі.
— Де Гусберрі? — спитав містер Брефф, не ремствуючи.
Клерк витріщив очі.
— Не знаю, сер. Я не бачив його з того часу, як вийшов з банку.
Містер Брефф відпустив його.
— Одне з двох, — сказав він мені, — або Гусберрі втік, або він стежить за ким-небудь на свій страх і риск. Давайте пообідаємо тут, може, хлопчик і повернеться години через дві. У мене є в льоху добре вино, а в кафе ми візьмемо відбивних котлет.
Ми пообідали в конторі містера Бреффа. Не встигли прибрати зі столу, як нам доповіли, що якийсь чоловік хоче поговорити з стряпчим. Може, це Гусберрі? Ні, це був клерк, якому було доручено стежити за містером Люкером, коли той вийшов з банку.
Донесення й цього разу не являло ані найменшого інтересу. Містер Люкер повернувся додому і там відпустив свою охорону. Він більше не виходив. Присмерком віконниці його будинку були зачинені і двері замкнуті на засув. Вулицю перед будинком і алею за будинком пильно охороняли. Жодних слідів індусів ніде не було видко, ніхто не вештався поблизу садиби. Повідомивши ці факти, клерк спитав, які будуть розпорядження надалі. Містер Брефф відпустив його на ніч.
— Як ви гадаєте, містер Люкер забрав Місячний камінь з собою додому? — спитав я.
— Ні, — сказав містер Брефф. — Якби він ризикнув залишити алмаз у себе вдома, то нізащо не відпустив би полісменів.
Ми почекали хлопчика ще півгодини, але марно. Містерові Бреффу час було вже їхати в Гемпстед, а мені повернутись до Речел на Портлендську площу. Я залишив свою картку в конторського швейцара, написавши на ній, що буду в себе на квартирі о пів на одинадцяту вечора. Цю картку мали передати Гусберрі, якщо хлопчик повернеться.
Є люди, в яких виробилась звичка ніколи не спізнюватись, а в інших — завжди спізнюватись. Я належу до числа останніх. Додайте до цього, що я провів вечір, сидячи на дивані поруч із Речел, у кімнаті завдовжки сорок футів, на дальньому кінці якої сиділа місіс Меррідью. Чи здивує кого-небудь, що я повернувся додому о пів на першу замість того, щоб прийти о пів на одинадцяту? Якщо так, то в такої людини немає серця! І я гаряче сподіваюся, що мені ніколи не доведеться зустрітися з такою людиною.
Коли я дістався додому, слуга подав мені записку.
Я прочитав слова, написані чітким почерком юриста: «З вашого дозволу, сер, мені дуже хочеться спати. Я прийду знову завтра вранці між дев'ятою й десятою годинами». Як виявилось, приходив хлопчик з незвичайними очима, він показав мою картку з написом, почекав з годинку, раз у раз засинаючи і прокидаючись, потім написав мені кілька слів і пішов додому, з важким виглядом повідомивши слузі, що він нікуди не годиться, якщо не виспиться вночі.
Наступного ранку о дев'ятій годині готовий був прийняти свого відвідувача. О пів на десяту за дверима почулися кроки.
— Заходьте, Гусберрі! — вигукнув я.
— Дякую вам, сер, — відповів серйозний і меланхолійний голос.
Відчинилися двері. Я зірвався на рівні ноги й опинився віч-на-віч із сержантом Каффом!
— Я надумав заглянути сюди, містере Блек, на випадок, якщо ви в Лондоні, перш ніж написати вам у Йоркшір, — сказав сержант.
Він був, як завжди, худий і похмурий. Очі його не втратили свого давнього виразу, про який так влучно сказано в розповіді Беттереджа, — «вони наче сподівались від вас більшого, ніж було відомо вам самим». Але по зовнішньому вигляду він був просто невпізнанний — так сильно змінило його нове вбрання. На ньому був крислатий білий капелюх, легенька мисливська куртка, білі штани і тьмяно-коричневі гетри. Він тримав міцну дубову палицю. Весь вигляд сержанта Каффа говорив, що він наче все своє життя провів на селі. Але коли я привітав його з цією метаморфозою, він сприйняв це як жарт. Сержант почав скаржитися — причому цілком серйозно — на шум і сморід у Лондоні. Ну, знаєте, й розмови — як у звичайнісінького провінціала!
Я запропонував йому поснідати — він відмовився. Сержант Кафф снідав о пів на сьому, а лягав спати з курми!
— Я тільки вчора увечері повернувся з Ірландії, — сказав сержант, пояснюючи мету свого візиту із звичною спокійною манерою. — І, перш ніж лягти спати, прочитав ваш лист, який розповів мені про все, що було після того, як моє слідство з приводу алмаза припинилось минулого року. Мені залишається сказати тільки одне. Я зовсім не зрозумів справи. Не беруся судити, чи зміг би хто інший встановити істину. Але це не міняє суті справи. Признаюсь, я наплутав. І це була не перша плутанина в моїй службовій практиці! Тільки в книгах сищики ніколи не помиляються.
— Ви приїхали саме вчасно, щоб виправити свою репутацію, — сказав я.
— Пробачте, містере Блек, — заперечив сержант, — тепер, коли я вийшов у відставку, мене аж ніскільки не цікавить моя репутація. Дякувати богові, я покінчив зі своєю репутацією! Я приїхав сюди, сер, шануючи пам'ять леді Веріндер, яка була вельми щедра до мене. Виключно через це я повернувся до своєї попередньої професії — звичайно, якщо я потрібний вам і якщо ви мені довіряєте. Мені не треба від вас ні гроша. Це питання честі для мене. Тепер скажіть, містере Блек, як ішли справи після того, як ви писали мені.
Я розповів йому про експеримент з опіумом і про те, що трапилося в банку на Ломбард-стріт. Він був надзвичайно вражений експериментом, в його практиці це було щось зовсім нове. Особливо зацікавився він припущенням Езри Дженнінгса про те, що я зробив з алмазом після того, як вийшов з вітальні Речел.
— Я не поділяю думки містера Дженнінгса, що ви сховали Місячний камінь, — сказав сержант Кафф. — Але згоден з ним, що ви мали віднести його до себе в кімнату.
— Он як! А що ж трапилось потім? — спитав я.