Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 98)
— Безперечно! — відповів я.
Містер Брефф потиснув мені руку й вийшов з кімнати. Беттередж пішов за ним.
Я підійшов до дивана подивитись на містера Блека. Він не поворухнувся відтоді, як я постелив ліжко й поклав його; лежав і спокійно, солодко спав.
Поки я дивився на нього, двері спальні тихо прочинились. На порозі знову з'явилася міс Веріндер у своєму нарядному літньому платті.
— Зробіть мені останню послугу, — тихенько сказала вона. — Дозвольте побути біля нього разом з вами.
Я трохи вагався, маючи на увазі не порушення пристойності, а її нічний відпочинок. Вона підійшла до мене і взяла мене за руку.
— Я не можу спати; я навіть не можу сидіти спокійно у себе в кімнаті, — сказала вона. — О містере Дженнінгс! Коли б ви були на моєму місці, то як би вам хотілося сидіти й дивитись на нього! Адже ж так! Правда ж!
Чи треба говорити про те, що я поступився? Звичайно, ні!
Вона підсунула стілець до дивана біля його ніг і дивилась на нього в щасливому забутті, аж поки на очах її не виступили сльози. Вона втерла їх і сказала, що піде по роботу. Вишивання вона принесла, та не зробила жодного стібка. Робота лежала у неї на колінах, а вона не мала сили відвести від нього, погляду, хоч на мить, аби встромити нитку в голку. Я згадав свою молодість, згадав лагідні очі, які колись із любов'ю дивились на
Так мовчки сиділи ми разом: я зайнятий писанням, а вона захоплена своєю любов'ю.
Перед шостою годиною я відчув попередження, що мій біль знову повертається до мене. Я змушений був залишити їх одних на деякий час. Я сказав, що піду нагору і принесу ще одну подушку для нього з його кімнати. На цей раз приступ мій не був затяжним. Незабаром зміг повернутися й знову показатись їй.
Я застав її біля узголів'я дивана. Саме цієї миті вона доторкнулась губами до лоба Френкліна. Я з усією серйозністю похитав головою й показав їй на стілець. Вона подивилась на мене з ясною усмішкою і чарівним рум'янцем на обличчі.
— І ви зробили б це на моєму місці! — прошепотіла вона.
Міс Веріндер стоїть на колінах біля дивана. Вона вибрала таке місце, щоб очі його, як тільки він розплющить їх, побачили її.
Залишити їх самих?
Ну, звичайно!
Не смію записати тут ніжні слова, сказані мені — особливо міс Веріндер і містером Блеком. До того ж усе це не так потрібно. Слова ці завжди пригадуватимуться мені в хвилини самотності й допоможуть мені перенести те, що я мушу витерпіти перед кінцем свого життя. Містер Блек обіцяв написати й повідомити про все, що станеться в Лондоні. Міс Веріндер повернеться в Йоркшір восени (на своє весілля, безперечно); а я візьму відпустку і буду гостем у їхньому домі. Боже мій! Як радісно було відчувати, як іскрилося щастя в її очах, і теплий потиск її руки говорив мені: «Це ви зробили!»
Мої бідні пацієнти чекають мене. Отже, вранці — знову назад до старої рутини! А ввечері — до жахливого вибору між опіумом і болем.
Хвала богові за його милосердя! Я побачив трохи сонячного сяйва, — я був щасливий.
Розповідь п'ята, написана Френкліном Блеком
Додам зі свого боку декілька слів, щоб доповнити розповідь, яка міститься в щоденнику Езри Дженнінгса.
Про себе я можу тільки сказати, що прокинувся вранці двадцять шостого, нічого не підозрюючи про те, що я говорив або робив під впливом опіуму, з тієї хвилини, коли діяння його оволоділо мною, і до того часу, коли розплющив очі у вітальні Речел.
Про те, що сталося після мого пробудження, не вважаю себе вправі давати докладний звіт. Обмежуючись тільки результатами, повинен сказати, що Речел і я зрозуміли одне одного перше, ніж ми обмінялись кількома словами. І я, і Речел відмовляємось пояснити, чому примирення наше було таким швидким. Добродії й добродійки, пригадайте той час, коли ви гаряче любили, і ви взнаєте, що трапилось після того, як Езра Дженнінгс зачинив двері вітальні, — взнаєте так само, як і я.
Але я не від того, щоб додати, що нас, напевне, застукала б місіс Меррідью, якби не цілковите самовладання Речел. Вона почула шелест плаття поважної дами в коридорі й вибігла їй назустріч. Я чув, як місіс Меррідью сказала: «Що трапилось?», і відповідь Речел: «Вибух!» Місіс Меррідью відразу ж дозволила взяти себе за руку й повести в сад, подалі від потрясіння, яке мало відбутись. Повертаючись у дім, вона зустріла мене в холі і сказала, що надзвичайно здивована величезними успіхами науки з того часу, як вона вчилася в школі.
— Вибухи, містере Блек, тепер порівняно тихші, ніж вони були раніше. Запевняю вас, я в саду майже не чула вибуху, зробленого містером Дженнінгсом. І запаху нема, принаймні зараз, коли ми повернулися в будинок. Я далебі повинна вибачитись перед нашим другом-медиком. Справедливість вимагає сказати, що він влаштував це чудово.
Отож, перемігши Беттереджа й містера Бреффа, Езра Дженнінгс покорив і саму місіс Меррідью. А взагалі, скільки ще невисловлених великодушних почуттів є на світі!
За сніданком містер Брефф не крився, чому він хоче, щоб я поїхав з ним у Лондон вранішнім поїздом. Стеження біля банку й результат, якого можна було сподіватись, викликали таку нездоланну цікавість у Речел, що вона негайно вирішила — якщо місіс Меррідью не заперечуватиме, — їхати з нами в Лондон, щоб одержати перші ж новини про події.
Місіс Меррідью, як виявилось, була зговірливою і поблажливою після справді делікатного способу, яким було зроблено вибух, і Беттереджа повідомили, що ми всі четверо повертаємось назад вранішнім поїздом. Я сподівався, що він проситиме дозволу їхати разом з нами. Але Речел розсудливо дала вірному старому слузі цікаве заняття. Йому доручили закінчити умеблювання будинку, і він був занадто захоплений своїми службовими обов'язками, щоб ним оволоділа «розшукна лихоманка», яка могла б оволодіти ним за інших обставин.
Єдине, про що ми жалкували, від'їжджаючи в Лондон, — це про необхідність розстатися швидше, ніж хотілося б нам, з Езрою Дженнінгсом. Його неможливо було умовити їхати з нами. Я міг тільки обіцяти йому писати, а Речел могла наполягати, щоб він заходив до неї, коли вона повернеться в Йоркшір. Ми твердо сподівались побачитися з ним через кілька місяців, — і все ж було щось глибоко сумне для нас у тому, як наш найкращий і найдорожчий друг залишився самотньо стояти на платформі станції, коли поїзд рушив.
Не встигли ми приїхати в Лондон, як до містера Бреффа підійшов на вокзалі хлопчик у курточці і стареньких штанях з чорного сукна, який звертав на себе увагу надзвичайною балухатістю. Очі далеко виступали і так вільно оберталися, що ви мимоволі дивувались, як вони ще тримаються в своїх орбітах. Вислухавши хлопчика, містер Брефф попросив вибачення у дам за те, що ми не зможемо супроводити їх до Портлендської площі. Я ледве встиг пообіцяти Речел повернутися й розповісти про все, що трапилось, як містер Брефф схопив мене за руку й поквапливо потягнув у кеб. Хлопчик з балухатими очима сів на козли біля візника, і ми поїхали на Ломбард-стріт.
— Новини з банку? — спитав я, коли ми рушили.
— Звістка про містера Люкера, — відповів містер Брефф. — Годину тому бачили, як він виїхав зі свого будинку в Лембеті, в кебі у супроводі двох чоловіків, в яких мої люди впізнали переодягнених полісменів. Якщо страх перед індусами змусив містера Люкера вжити запобіжних заходів, то висновок досить ясний. Він їде забирати з банку алмаз.
— А ми їдемо в банк подивитися, що з цього вийде?
— Так, або почути, що вийшло, якщо до нашого приїзду вже все буде скінчено. Ви звернули увагу на хлопчика — того, що сидить на козлах?
— Я звернув увагу на його очі.
Містер Брефф засміявся.
— У мене в конторі називають цього неборака «Гусберрі» (аґрус). Він служить у мене розсильним, і я хотів би, щоб на моїх клерків, які дали йому це прізвисько, можна було покластися так само, як на нього. Гусберрі один з найхитріших хлопчиків у Лондоні, містере Блек, незважаючи на його очі.
Була без двадцяти хвилин п'ята година, коли ми під'їхали до банку на Ломбард-стріт. Відчиняючи двері кеба, Гусберрі допитливо подивився на свого хазяїна.
— Ти теж хочеш увійти? — лагідно спитав містер Брефф. — Ну, йди і не відходь від мене до дальших розпоряджень. Він спритний, мов блискавка, — шепнув мені містер Брефф. — Двох слів досить для Гусберрі там, де для іншого хлопчика потрібно було б двадцять.
Ми ввійшли в банк. У зовнішній конторі, з довгим прилавком, за яким сиділи касири, було людно: всі чекали своєї черги одержати або заплатити гроші до закриття банку о п'ятій годині.
Два чоловіки з натовпу підійшли до містера Бреффа, як тільки він увійшов.
— Ну? — спитав стряпчий. — Бачили його?
— Він пройшов тут повз нас півгодини тому, сер, у внутрішню контору.
— Він ще не виходив звідти?
— Ні, сер.
Містер Брефф обернувся до мене.
— Почекаймо, — сказав він.
Я почав розглядати людей, шукаючи поглядом індусів. Але їх ніде не було видно. Єдиний, хто скидався на індуса, був високий чоловік у лоцманському одязі і круглому капелюсі. Невже це один з них, переодягнений в морський одяг? Не може бути! Чоловік цей був вищий за індусів, а його обличчя, — там, де воно не було закрите кудлатою чорною бородою, — було принаймні вдвоє ширше за обличчя будь-кого з них.