Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 100)

— Ви особисто не маєте ніякої підозри про те, що трапилося, сер?

— Абсолютно ніякої.

— І містер Брефф не підозрює?

— Не більше, ніж я.

Сержант Кафф устав і підійшов до письмового столу. Він повернувся з запечатаним листом. На ньому стояло: «Особисто». І він був адресований мені, а в кутку красувався підпис сержанта.

— Я підозрював у минулому році не ту особу, — сказав він, — можливо, і зараз мої підозри хибні. Підождіть розпечатувати конверт, містере Блек, поки не взнаєте правди, а тоді порівняєте ім'я винуватця з тим іменем, яке я написав у цьому запечатаному листі.

Я поклав лист у кишеню, а потім спитав сержанта, якої він думки про заходи, вжиті нами в банку.

— Прекрасні заходи, сер, — відповів він, — це саме те, що слід було робити. Але, крім Люкера, треба було стежити й за іншою людиною.

— Про яку ви згадуєте в щойно переданому мені листі?

— Так, містере Блек, за людиною, названою в цьому листі. Тепер уже нічого не вдієш. Коли настане час, я дещо запропоную вам і містерові Бреффу. А зараз почекаймо хлопчика і подивімось, чи не розповість він нам що-небудь цікаве.

Було близько десятої години, а хлопчик все ще не з'являвся. Сержант Кафф заговорив про інші справи. Він спитав про свого старого друга Беттереджа і про свого давнього ворога — садівника. Через хвилину перейшов би від них до своїх улюблених троянд, якби слуга не доповів нам, що прийшов хлопчик.

Коли Гусберрі ввели в кімнату, він спинився на порозі і недовірливо глянув на незнайому людину, що була зі мною. Я покликав хлопчика до себе.

— Ти можеш говорити при цьому добродії, — сказав я. — Він тут саме для того, щоб допомогти мені, і йому відомо все, що сталося. Сержант Кафф, — додав я, — це хлопчик з контори містера Бреффа.

В сучасному цивілізованому світі знаменитість (не має значення, яка саме) — це важіль, який рухає всім. Слава великого Каффа досягла навіть ушей маленького Гусберрі. Банькаті очі хлопчика до того вирячилися, коли я назвав славнозвісне ім'я, що я подумав: а чи не впадуть вони на килим?

— Ходи-но сюди, хлопчику, — сказав детектив, — і послухаємо, що ти нам розповіси.

Увага великої людини — героя численних історій, що набрали широкого розголосу в кожній лондонській конторі, — немов зачарувала хлопчика. Він виструнчився перед сержантом Каффом і заклав руки за спину, наче неофіт, якому задають запитання з катехізису.

— Як тебе звати? — спитав сищик, починаючи допит за всіма правилами.

— Октавіус Гай, — відповів хлопчик. — У конторі мене називають Гусберрі через мої очі.

— Октавіус Гай, або інакше Гусберрі, — продовжував сищик із надзвичайно серйозним виглядом, — тебе шукали вчора в банку. Де ти був?

— З вашого дозволу, сер, я стежив за однією людиною.

— За ким саме?

— За високим чоловіком, сер, з великою чорною бородою, в морському одязі.

— Я пам'ятаю цього чоловіка! — перебив я. — Ми з містером Бреффом вважали його за шпигуна, підісланого індусами.

На сищика Каффа, напевно, не справили великого враження наші припущення. Він продовжував допитувати Гусберрі.

— Ну, а чого ти стежив за моряком? — спитав він.

— З вашого дозволу, сер, містер Брефф хотів знати, чи не передасть що-небудь містер Люкер кому-небудь, виходячи з банку. А я бачив, як містер Люкер передав щось моряку з чорною бородою.

— Чому ти не сказав про це містерові Бреффу?

— Я не встиг нікому сказати про це, сер, бо моряк дуже поквапливо вийшов.

— А ти побіг за ним?

— Так, сер.

— Гусберрі, — сказав сищик, гладячи його по голові, — у тебе є дещо в цій маленькій голівці — і це не вата. Я дуже радий.

Хлопчик почервонів від задоволення. Сержант Кафф вів далі:

— Ну, що ж зробив моряк, коли він вийшов на вулицю?

— Взяв кеб, сер.

— А ти що зробив?

— Учепився за кеб і біг за ним.

Не встиг сищик задати ще запитання, як увійшов новий відвідувач — головний клерк із контори містера Бреффа.

Розуміючи, як важливо не переривати допиту сищика Каффа, я прийняв клерка в іншій кімнаті. Він прийшов з поганою звісткою про свого хазяїна. Хвилювання й метушня останніх двох днів виявилися не під силу містеру Бреффу. Сьогодні вранці він прокинувся з приступом подагри і не міг вийти зі своєї кімнати в Гемпстеді, а при даному критичному стані наших справ дуже турбувався, що залишив мене без поради й допомоги досвідченої людини. Головний клерк одержав наказ лишатися в моєму розпорядженні і готовий був докласти всіх сил, щоб замінити містера Бреффа.

Я відразу, щоб заспокоїти старого, написав йому про приїзд сержанта Каффа, додавши, що Гусберрі цієї хвилини розпитують, і обіцяючи повідомити містера Бреффа особисто або листовно — про те, що може трапитися вдень. Відправивши клерка в Гемпстед з моїм листом, я повернувся в кімнату й побачив, що сержант Кафф стоїть біля каміна і збирається дзвонити.

— Пробачте мені, містере Блек, — сказав сищик. — Я щойно хотів послати до вас слугу повідомити, що волію говорити з вами. У мене не лишилось ані найменшого сумніву, що цей хлопчина, — цей дуже славний хлопчина, — додав він, гладячи Гусберрі по голові, — стежив саме за тим, за ким треба. Дорогоцінний час було втрачено, сер, через те, що вас, на превеликий жаль, не було вчора вдома о пів на одинадцяту вечора.

Через п'ять хвилин сищик Кафф і я (Гусберрі сів на козли, щоб показувати кучеру дорогу) їхали в східну частину міста, у Сіті.

— Коли-небудь, — сказав сержант, показуючи крізь переднє віконце кеба, — цей хлопчик досягне великих успіхів у моїй колишній професії. Давно я не зустрічав такого спритного й розумного малого. Передам вам суть того, містере Блек, про що він розповів мені, коли вас не було в кімнаті. Здається, при вас він згадав, що продовжував стежити й бігти слідом за кебом?

— Так.

— Так от, сер, кеб поїхав з Ломбард-стріт до Тауерської пристані. Чорнобородий моряк вийшов з кеба і заговорив з офіціантом роттердамського пароплава, який мав відійти наступного ранку. Він спитав, чи можна зараз піти на пароплав і переночувати в каюті? Офіціант сказав: «Ні. Цього вечора чиститимуть всі каюти і койки, мінятимуть постільну білизну, а тому пасажирам до ранку не можна займати місця на пароплаві». Моряк повернувся й пішов з пристані. Йдучи вулицею, хлопчик уперше помітив на протилежному боці людину в одязі ремісника, яка, здавалось, не упускала з очей моряка. Моряк зупинився біля сусіднього ресторану і ввійшов до нього. Хлопчик не знав, що робити, і разом з іншими хлопчаками стояв і дивився на закуски, виставлені у вікні ресторану. Він помітив, що ремісник теж чекає, але все ще на протилежному боці вулиці. Через хвилину поволі під'їхав кеб і спинився біля ремісника. Хлопчик міг розгледіти в кебі тільки одну людину, яка вистромилась із вікна, щоб поговорити з ремісником. Гусберрі сказав мені, містере Блек, без будь-яких навідних запитань з мого боку, що в цієї людини було смугле, мов у індуса, обличчя.

Було ясно, що і на цей раз ми з містером Бреффом помилилися. Чорнобородий моряк явно не був шпигуном індусів. Так невже алмаз був у нього?

— Через деякий час, — вів далі сищик, — кеб помалу від'їхав. Ремісник перейшов через вулицю і зник у ресторані. Хлопчак чекав, поки його не зморили втома і голод, а потім і сам увійшов у ресторан. У Гусберрі в кишені був шилінг, і він каже, що чудово пообідав: з'їв кров'яної ковбаси, пиріг із вугрем і випив пляшку імбирного пива. Чого тільки не перетравить шлунок хлопчака? Все, що тільки можна з'їсти.

— Ну, і що ж він побачив у ресторані? — спитав я.

— І він побачив, містере Блек, моряка, який читав газету за одним столиком, і ремісника, який читав газету, — за другим. Вже сутеніло, коли моряк підвівся й вийшов. На вулиці він підозріливо оглянувся навкруги. На хлопчика — адже це був тільки хлопчик — він не звернув уваги. Ремісник все ще не виходив. Моряк ішов, озираючись на всі боки і, напевно, ще не знаючи, куди йому піти. Ремісник знову з'явився на протилежному боці вулиці. Моряк усе йшов, поки не дістався до Берегового провулка, що веде на вулицю Нижньої Темзи. Та він зупинився перед таверною «Колесо Фортуни» і, уважно оглянувшись навкруги, увійшов. Гусберрі теж увійшов. Коло буфету скупчилось багато народу, здебільшого цілком порядного. «Колесо Фортуни» — таверна, досить пристойна, містере Блек, славнозвісна своїм портером і пирогами зі свининою.

Відступи сищика дратували мене. Він це помітив і в своїй дальшій розповіді почав строго дотримуватися свідчень Гусберрі.

— Моряк спитав, чи можна одержати ліжко. Хазяїн таверни відповів: «Ні, всі місця зайняті». Буфетниця ж сказала, що десятий номер вільний. Послали по слугу, щоб провести моряка в десятий номер. Саме перед цим Гусберрі й помітив ремісника між людьми, що стояли біля буфету.

Він зник, перш ніж з'явився слуга. Не знаючи, що йому робити далі, Гусберрі вирішив почекати й подивитись, чи не трапиться ще що-небудь. І не помилився. Покликали хазяїна. Зверху пролунали сердиті голоси. Раптом знову з'явився ремісник: його тягнув за комір хазяїн таверни і, на превеликий подив Гусберрі, він здавався дуже п'яним. Хазяїн виштовхнув його за двері, погрожуючи покликати поліцію, якщо він повернеться. Як з'ясувалося з їхньої суперечки, цю людину застали в десятому номері: з упертістю п'яного, вона заявила, що зайняла цю кімнату. Гусберрі був так вражений раптовим сп'янінням ще недавно тверезого ремісника, що не витримав і побіг слідом за ним на вулицю. Поки ремісник був на очах у відвідувачів таверни, він хитався, як справжнісінький п'яниця. Але як тільки він завернув за ріг вулиці, до нього відразу повернулась рівновага, і він став зовсім тверезим. Надзвичайно здивований Гусберрі повернувся до «Колеса Фортуни». Він знову чекав, чи не станеться що-не-будь. Нічого більше не сталось, а про моряка — ні слуху ні духу. Гусберрі вирішив повернутися в контору. Але як тільки він прийшов до цього висновку, на протилежному боці вулиці знову з'явився той самий ремісник! Він подивився на одне з вікон таверни, єдине, в якому було світло. Це світло наче заспокоїло його. Він відразу ж пішов. Хлопчик повернувся в контору, одержав вашу записку, заходив до вас, але вас не було вдома. Ось у якому тепер стані ця справа, містере Блек.