Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 96)
— Я змушений попросити вас відкласти ваші папери на хвилину, — сказав я.
— О, звичайно!
Він підскочив, ніби я перервав його роботу в найцікавішому місці, і підійшов зі мною до аптечки. Тут, позбавлений свого професіонального інтересу, він глянув на Беттереджа і стомлено позіхнув.
Міс Веріндер підійшла до мене з графином холодної води, який взяла зі столу.
— Дозвольте мені налити води, — шепнула вона. — Я
Я відміряв сорок гранів з пляшки і вилив лауданум у склянку.
— Наповніть її на три чверті водою, — сказав я, подаючи склянку міс Веріндер.
Потім я наказав Беттереджу замкнути скриньку з ліками, додавши, що вона більше не буде потрібна. Обличчя старого слуги засяяло від невимовного полегшення. Він, мабуть, підозрював мене в намірі зробити дослід і з його панночкою!
Наливши за моєю вказівкою воду, міс Веріндер вибрала хвилинку, коли Беттередж замикав скриньку, а містер Брефф зайнявся своїми паперами — і нишком поцілувала обідок склянки.
— Коли ви подасте йому склянку, — шепнула ця чарівна дівчина, — подайте ось цим боком!
Я вийняв з кишені кусочок кришталю, який мав замінити алмаз, і подав їй.
— Ви й до цього повинні також прикласти свою ручку, — сказав я. — Покладіть його там, де заховали минулого року Місячний камінь.
Вона пішла до індійської шафи й поклала кришталь, який мав замінити справжній алмаз, у шухляду, в якій колись лежав Місячний камінь. Містер Брефф дивився на все це так само, як і на все інше, без схвалення. Але драматизм цього моменту нашого досліду переміг (на мій превеликий подив) здатність Беттереджа бути стриманим. Його рука тремтіла, коли він тримав свічку, і він стривожено шепнув Речел:
— Чи впевнені ви, міс, що це та сама шухляда?
Я знову пішов до дверей з лауданумом і водою в руках. На порозі зупинився, аби дати останні вказівки міс Веріндер.
— Не забудьте вчасно погасити свічки, — сказав я.
— Я зараз же їх погашу, — відповіла вона. — І чекатиму в своїй спальні з однією свічкою.
Вона зачинила за нами двері вітальні. В супроводі містера Бреффа і Беттереджа я повернувся в кімнату містера Блека. Він неспокійно крутився в ліжку і роздратовано запитував, чи дадуть йому нарешті лауданум цієї ночі. В присутності двох свідків я дав йому лауданум, поправив подушку й порадив йому лежати спокійно й ждати.
Його ліжко зі світлими ситцьовими завісками було поставлене узголів'ям до стіни так, аби з обох боків був доступ свіжого повітря. Я зовсім опустив завіски з одного боку і в тій частині кімнати, яку не міг він бачити, розмістив містера Бреффа й Беттереджа, котрі мали ждати наслідків. У ногах ліжка я опустив завіску наполовину й поставив свій стілець так, аби Френклін міг бачити мене, або, якщо буде потрібно, я міг зникнути з його поля зору, дати чи не дати йому можливість поговорити зі мною, залежно від обставин. Знаючи, що він завжди спить при світлі свічки в кімнаті, я поставив одну свічку біля узголів'я ліжка на невеличкому столику, але так, аби світло не било йому в очі. Другу свічку я дав містерові Бреффу; її світло на такій відстані пом'якшувалось ситцьовими завісками. Верхня частина вікна була відчинена, щоб кімната провітрювалась. Ішов тихий дощ, у кімнаті панувала тиша. Мій годинник показував двадцять хвилин на дванадцяту, коли всі приготування були закінчені і я зайняв своє місце на стільці, в ногах ліжка.
Містер Брефф повернувся до своїх паперів і, здавалось, як і раніше, цілком заглибився в них. Та, глянувши на нього тепер, я побачив певні ознаки того, що юриспруденція нарешті почала втрачати над ним свою владу. Захоплюючий інтерес становища, в якому ми перебували, почав потроху впливати навіть на його тверезий розум. Що ж до Беттереджа, то його тверді правила й гідність у стосунках з іншими були в даному разі пустими словами. Він забув, що я робив «шарлатанський фокус» над містером Блеком; він забув, що я перевернув будинок догори дном; він забув, що я з дитячих років не читав «Робінзона Крузо».
— Благаю вас, сер, — шепнув він мені, — скажіть нам, коли ж воно почнеться?
— Не раніше півночі, — відповів я також пошепки. — Не розмовляйте й сидіть тихо.
Беттередж опустився на найнижчий ступінь фамільярності зі мною без боротьби за свою гідність. Він відповів мені, підморгнувши!
Перевівши погляд на містера Блека, я побачив, що він усе ще крутиться в ліжку, дивуючися, чому й досі лауданум не виявляє себе. Сказати йому в такому настрої, що чим більше він проявлятиме неспокій і нетерпіння, тим довше не настане бажана дія лаудануму, — було б марною справою. Найкраще було відвернути його думки від опіуму, непомітно спрямувавши їх на щось інше.
З цією метою я заохотив його поговорити зі мною, намагаючись так спрямувати розмову, аби знову навести її на тему, яку ми обговорювали ввечері, — про алмаз. Я намагався повернути розмову на ту частину історії Місячного каменя, котра стосувалась доставки його з Лондона в Йоркшір, на небезпеку, якої зазнавав містер Блек, забравши його з банку в Фрізінголлі, і несподівану появу індусів біля будинку леді Веріндер увечері, в день народження її дочки. І я свідомо, згадуючи ці події, удавав, що плутаю багато що з того, про що розповідав мені містер Блек кілька годин тому. Таким чином, я примусив його заговорити саме про те, що було зараз украй необхідне, аби зайняти його думки, — не давши йому, звичайно, підозрювати, що це робиться свідомо. Поступово він так захопився виправленням моїх помилок у розмові, що зовсім перестав крутитися в ліжку. Він вже забув про опіум у такий відповідальний момент, коли я по його очах уперше побачив, що опіум починає впливати на його мозок.
Я глянув на годинник. Була без п'яти хвилин дванадцята, коли я вперше помітив симптоми дії лаудануму.
В цей час очі недосвідченої в цій справі людини ще не виявили б у ньому будь-яких змін. Та з кожною хвилиною нового ранку швидкі, хоч і ледь помітні, успіхи впливу лаудануму почали проявлятись досить активно. Сп'яніння опіумом заблищало в його очах, на обличчі виступили краплини поту. Через п'ять хвилин, все ще продовжуючи нашу розмову, він почав говорити безладно. Темою розмови залишався алмаз, та містер Блек уже не закінчував своїх фраз. Згодом запала тиша. Раптом він сів на ліжку. І, продовжуючи думати про алмаз, почав говорити знову, — але не зі мною, а сам із собою. Ця зміна дала зрозуміти мені, що перша стадія досліду досягнута. Збуджуюча дія опіуму оволоділа ним.
Було вже двадцять три хвилини на першу. Наступні півгодини були вирішальними для нас: чи встане він зі свого ліжка, чи ні, аби вийти з кімнати.
Затамувавши подих, я стежив за ним. З невимовною радістю бачив перші результати досліду, який збігався і суттю, і майже точно часом із тим, що я передбачав, — і я зовсім забув про двох товаришів — спільників мого нічного спостереження. Глянувши на них тепер, я побачив, що закон (який представляли папери містера Бреффа) валявся на підлозі. Сам же містер Брефф жадібно дивився крізь щілину між не до кінця затягнутими завісками на ліжко. А Беттередж, забувши про соціальну різницю, заглядав через плече містера Бреффа.
Помітивши, що я дивлюся на них, вони обидва відскочили, як хлопчики, застукані шкільним учителем на гарячому. Я знаком запросив їх зробити те ж саме, що і я, і тихенько скинув черевики. Якщо буде можливість пройти за містером Блеком, робити це треба без шуму.
Минуло ще десять хвилин — і нічого не сталося. Раптом він скинув із себе ковдру. Потім спустив одну ногу з ліжка. Ждав.
— Даремно я забрав його з банку, — заговорив він сам до себе. — Там він надійно зберігався.
Серце моє сильно забилось, почало стукотіти у скронях. Сумнів щодо безпеки алмаза знову опанував його думки! Навколо цього й зосереджувався весь успіх досліду. Надія, котра несподівано оволоділа мною, була доволі сильним потрясінням для моїх нервів. Я мусив відвести погляд від нього, — інакше б не стримався.
Знову запала тиша.
Коли я зміг дозволити собі знову глянути на нього, він уже встав з ліжка і стояв прямо біля нього. Зіниці його тепер звузились; очі блищали при світлі свічки, коли він повільно повертав голову туди й сюди. Він щось міркував, у чомусь сумнівався і знову заговорив.
— Звідки я знаю? — міркував він. — Либонь, індуси десь заховалися в будинку!
Він замовк і неквапно пішов в інший кінець кімнати. Потім повернувся, постояв трохи й пішов назад до ліжка.
— Він навіть не замкнутий, — бурмотів він до себе. — Він у шухляді її індійської шафи. А шухляда не замикається.
І сів на край ліжка.
— Хто завгодно може взяти його, — вів далі.
Він знову неспокійно встав і кілька разів повторив свої перші слова:
— Звідки я знаю? Либонь, індуси десь заховалися в будинку!
Він знову притих. Я заховався за завісками ліжка. Він обвів кімнату байдужим поглядом, хоч очі його й блищали. Це була напружена хвилина. Це була затримка особливого роду — затримка в дії опіуму чи затримка в діяльності мозку? Хто міг визначити це? Тепер усе залежало від того, що він робитиме далі.
Він знову ліг у ліжко!
Жахливий сумнів промайнув у мене в голові. Либонь, уже тепер починається заспокійлива дія опіуму? Це суперечило всьому моєму попередньому досвіду. Але що таке досвід, коли йдеться про опіум? Навряд чи знайдуться на світі дві людини, на яких він діяв би однаково. Чи не було часом в організмі містера Блека якоїсь особливості, через яку й дія опіуму на нього також має бути особливою? Невже ми зазнаємо невдачі в хвилину остаточного успіху?