Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 95)
— Якщо містер Дженнінгс дозволить мені, — казала далі ця поважна леді, — я попросила б його зробити мені невелику послугу. Містер Дженнінгс має намір провести свій науковий дослід сьогодні вночі. Я брала участь у подібних експериментах, коли вчилася в пансіоні. Вони неминуче закінчувались вибухом. Чи не буде містер Дженнінгс такий ласкавий попередити мене, коли на цей раз станеться вибух? Я хотіла б переждати це, якщо це можливо, до того, як піду спочивати.
Я спробував запевнити місіс Меррідью в тому, що під час даного досліду вибуху за програмою не передбачається.
— Не передбачається? — перепитала поважна леді. — Я вельми вдячна містерові Дженнінгсу, хоч цілком зрозуміло, що він обманює мене заради мого ж спокою. Та я віддаю перевагу відвертості. Я цілком примирилася з вибухом, але
Саме в цю хвилину відчинилися двері, і місіс Меррідью знову впівголоса скрикнула. Від того, що стався вибух? Ні, тільки від появи Беттереджа.
— Прошу пробачення, містере Дженнінгс, — сказав Беттередж із вишуканою конфіденціальністю. — Містер Френклін хоче знати, де ви. Приховуючи від нього, за вашим наказом, присутність у домі нашої молодої леді, я сказав йому, що не знаю, де ви. Це, якщо ви будете ласкаві звернути увагу, звичайнісінька брехня. Зважте на те, що я вже стою однією ногою в могилі, сер, і чим менше ви будете вимагати від мене говорити неправду, тим більше я буду зобов'язаний вам, коли прийде моя остання година і я відчую докори сумління.
Момент для роздумів про совість Беттереджа був не підхожий. Кожної миті до кімнати міг зайти містер Блек, розшукуючи мене, а тому я негайно пішов до нього в його власну кімнату. Міс Веріндер вийшла за мною в коридор.
— Вони далебі змовились мучити вас, — сказала вона. — Що все це значить?
— Тільки протест світу, міс Веріндер, хоч і в маленькому масштабі, проти всього нового.
— Що ж нам робити з місіс Меррідью?
— Скажіть їй, що вибух станеться завтра о дев'ятій годині ранку.
— Щоб послати її спати?
— Так, щоб послати її спати.
Міс Веріндер повернулась у вітальню, а я пішов нагору до містера Блека.
На мій подив, я застав його одного; він неспокійно сновигав по кімнаті і був трохи роздратований тим, що залишився один.
— А де містер Брефф? — запитав я.
Він кивнув на зачинені двері суміжної кімнати, яку займав стряпчий. А ось і містер Брефф зайшов на хвилинку; він спробував був знову заперечувати проти наших намірів і знову зазнав невдачі в своїх намаганнях хоч трохи вплинути на містера Блека. Після цього стряпчий зайнявся чорною шкіряною сумкою, доверху напханою діловими паперами.
— Серйозні справи, — заявив стряпчий, — зовсім недоречні в даному разі. Але вони, незважаючи ні на що, повинні йти своїм порядком. Містер Блек далебі пробачить діловій людині її старомодні звички. Час — це гроші; і містер Дженнінгс може розраховувати на присутність містера Бреффа, як тільки він буде йому потрібний.
Зробивши таке застереження, стряпчий повернувся до себе в кімнату і діловито став порпатися в своїй чорній сумці.
Я згадав місіс Меррідью з її вишиванням і містера Беттереджа з його совістю. Надзвичайна схожість лежить в основі англійського характеру — так само як надзвичайна схожість лежить в основі виразу обличчя англійця.
— Коли ж ви збираєтесь дати мені лауданум? — нетерпляче запитав містер Блек.
— Почекайте ще трохи, — відповів я. — А доки цей час настане, я побуду з вами.
Ще не було й десятої години. Після розпитів у різний час Беттереджа й містера Блека я зробив висновок, що лауданум, даний містером Кенді, був прийнятий не раніше як об одинадцятій годині. Виходячи з цього, вирішив не давати вдруге лаудануму раніше цього часу.
Ми трохи поговорили, але думки наші були зайняті наступним важким випробуванням. Розмова не клеїлась, а потім припинилася зовсім. Містер Блек ліниво перегортав книжки, що лежали на його нічному столику. Я передбачливо проглянув їх усі, коли ми зайшли в кімнату: «Опікун», «Плетун», «Помела» Річардсона, «Чутлива людина» Мекензі, «Лоренцо Медічі» Роско і «Карл П'ятий» Робертсона — всі твори класичні, всі, певна річ, значно кращі за ті, котрі були написані пізніше, і всі (з моєї теперішньої точки зору) мають одну важливу особливість: не приковують нічиєї уваги і не хвилюють нічийого розуму. Я дав можливість містерові Блеку відчути вплив класичної літератури, а сам зайнявся записами у своєму щоденнику.
Мій годинник підказує мені, що вже скоро одинадцята. Я знову повинен закрити свій журнал.
Об одинадцятій годині я подзвонив Беттереджу і сказав містерові Блеку, що йому пора нарешті приготуватися спати.
Я виглянув з вікна. Ніч була тепла й дощова, схожа щодо цього на ніч, яка була в день народження — двадцять першого червня минулого року. Хоч я й не вірив прикметам, однак був радий відсутності в атмосфері всякого прямого впливу на нервову систему, — всякого надмірного нагромадження електрики чи ознаки грози. Беттередж підійшов зі мною до вікна й таємниче всунув мені в руку невеличкий клаптик паперу. На ньому було написане таке:
«Місіс Меррідью пішла спати після категоричного мого запевнення, що вибух станеться завтра о дев'ятій годині ранку і що я не вийду з цієї частини будинку, поки вона сама не прийде й не звільнить мене. Вона не підозрює, що головне місце події — моя вітальня, інакше вона залишилася б тут на всю ніч! Я одна й дуже схвильована. Благаю вас, дозвольте мені бути присутньою, коли будете відміряти лауданум; я хочу якось взяти участь у цьому, ну хоч би в скромній ролі глядача. Р.В.»
Я вийшов з кімнати слідом за Беттереджем і попросив його принести скриньку з аптечкою у вітальню міс Веріндер.
Такий наказ, мабуть, вельми здивував його. Він подивився на мене так, ніби запідозрював мене в таємних намірах щодо міс Веріндер.
— Чи можу я насмілитися запитати, — сказав він, — що є спільного між аптечкою й моєю панночкою?
— Залиштесь у вітальні, і ви побачите.
Беттередж, здається, почав сумніватися в своїх власних здібностях успішно стежити за мною без сторонньої допомоги, коли в справу втрутилася скринька з аптечкою.
— Ви не заперечуватимете, сер, — запитав він, — проти того, аби містер Брефф був при тому, що ви збираєтесь робити?
— Зовсім навпаки! Я йду просити містера Бреффа спуститися зі мною вниз.
Беттередж пішов за аптечкою, не промовивши більше ні слова. А я повернувся в кімнату містера Блека і постукав у двері стряпчого. Містер Брефф відчинив їх, тримаючи в руках папери, заглиблений у справи закону, зовсім недоступний медицині.
— Мені вельми шкода, що змушений потурбувати вас, — сказав я, — але я йду готувати лауданум для містера Блека і прошу вас бути присутнім при цьому і стежити за тим, що я робитиму.
— Так! — промовив містер Брефф, зосередивши дев'ять десятих своєї уваги на паперах і неохоче приділивши мені одну десяту її. — І це все?
— Я мушу просити вас пройтися зі мною і бути присутнім під час прийому ліків.
— Оце й усе?
— Ще одне. Я змушений потурбувати вас проханням перебратися в кімнату містера Блека і простежити все, що після цього станеться.
— Дуже добре! — відповів містер Брефф. — Моя це кімната чи містера Блека — мені зовсім байдуже; я можу працювати над своїми паперами в будь-якому місці. Либонь, ви, містере Дженнінгс, будете заперечувати проти
Перш ніж я встиг відповісти, містер Блек крикнув стряпчому з постелі:
— Невже ви справді хочете сказати, що не почуваєте зацікавленості в нашому досліді? Містере Брефф, у вас фантазії не більше, ніж у корови.
— Корова — дуже корисна тварина, містере Блек, — відповів стряпчий. З цими словами він вийшов слідом за мною з кімнати, все ще тримаючи свої папери в руках.
Ми застали міс Веріндер у вітальні. Вона була бліда й схвильована, нервово ходила з кінця в кінець по кімнаті. Біля столу в кутку стояв Беттередж на чатах біля скриньки з аптечкою. Містер Брефф сів на перший же стілець, котрий потрапив йому на очі, і, змагаючися в корисності з коровою, знову заглибився в свої папери.
Міс Веріндер відвела мене вбік і відразу ж заговорила про те, що не давало їй спокою, — про стан містера Блека.
— Як він зараз? — запитала вона. — Нервується? Згоряє від нетерпіння? Як ви гадаєте, чи вдасться дослід? Чи впевнені ви, що це йому не пошкодить?
— Цілком упевнений. Ходімте і гляньте, як я буду відмірювати ліки.
— Одну хвилину! Зараз початок дванадцятої. Скільки ж доведеться чекати, поки щось станеться?
— Нелегко сказати. Либонь, годину.
— Я гадаю, що в кімнаті має бути темно, як і в минулому році.
— Звичайно.
— Я буду ждати в моїй спальні, так, як було й тоді. Я залишу двері прочиненими. Торік вони теж були прочинені. Я спостерігатиму за дверима вітальні, і як тільки вони відчиняться, погашу свічку. Саме так все й було в ніч після дня мого народження. І зараз усе повинно повторитися точнісінько так, правда?
— Чи впевнені ви, міс Веріндер, що зможете володіти собою?
— Задля
Глянувши на її обличчя, я переконався, що на неї можна покластись. І знову звернувся до містера Бреффа: