Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 94)

Учора містер Блек також одержав відповідь від свого стряпчого. Містер Брефф приймає запрошення, хоча і з застереженням. На його думку, вкрай необхідно, аби коло міс Веріндер під час, як він безцеремонно висловлюється, наміченого спектаклю був мужчина із здоровим глуздом. Оскільки нікого іншого нема, то таким мужчиною буде сам містер Брефф. Отже, бідна міс Веріндер перебуватиме під подвійним наглядом. Приємно вважати, що думка світу повинна бути справді задоволена цим!

Від детектива Каффа поки що нічого не чути. Він, без сумніву, все ще в Ірландії. Ми не можемо сподіватися, що побачимо його сьогодні.

Щойно зайшов Беттередж і сказав, що мене запрошує містер Блек. Я повинен на деякий час відкласти перо.

Сьома година. Ми знову обійшли заново вмебльовані кімнати й сходи; і зробили також приємну прогулянку в лісочок, де містер Блек любив гуляти, коли гостював тут торік. У такий спосіб я сподіваюсь відновити в його пам'яті колишні враження від обстановки й місцевості, наскільки це можливо.

Зараз ми збираємось обідати саме в той час, коли було подано обід у день народження торік. У даному разі моя мета суто медична. Лауданум повинен мати процес травлення якнайближчий до того, який він мав минулого року.

Через деякий час після обіду я збираюсь почати розмову цілком звичайним тоном про алмаз і про змову індусів, що мають на меті викрасти його. А коли спрямую думки містера Блека на цей предмет, я зроблю все, що від мене залежить, перед тим, як настане час дати йому потрібну дозу опіуму.

Пів на дев'яту. Тільки зараз я дістав можливість для одного надзвичайно важливого обов'язку, а саме — обов'язку відшукати в домашній аптечці лауданум, яким скористався містер Кенді минулого року.

Хвилин десять тому я вибрав момент, коли Беттередж не був зайнятий, і сказав йому, що я хотів зробити. Без найменшого заперечення, навіть не думаючи діставати свою записну книжку, він повів мене (на кожному кроці звільняючи мені дорогу) в нижню кімнату, де зберігалась аптечка.

Я знайшов пляшку, старанно закупорену скляним корком і зав'язану поверх шматком шкіри. В пляшці, як я й думав, був звичайний лауданум. Побачивши, що пляшка була повна, я вирішив використати цей препарат, а не ті дві дози опіуму, якими постарався запастись на всякий випадок.

Певну трудність являло питання, яку кількість ліків я мав дати. Я обміркував його й вирішив посилити дозу.

Записки мої підтверджують, що містер Кенді дав тільки двадцять п'ять гранів. Це невелика доза для наслідків, які викликає опіум, навіть для такої сприйнятливої натури, як містер Блек. На мою думку, цілком можливо, що містер Кенді дав більше, ніж збирався дати, знаючи, як він любить добре пообідати, і беручи до уваги, що лауданум він міряв після званого обіду. Як би там не було, я вирішив збільшити дозу до сорока гранів. До того ж містер Блек знає, що йому доведеться прийняти лауданум, а це, з погляду фізіології, рівнозначно певній протидії, котра (незалежно від його бажання) виробляється в ньому. Якщо я не помиляюсь, потреба в більшій дозі незаперечна для того, аби повторити наслідки, викликані минулого року меншим прийомом.

Десята година. Свідки, чи гості (не знаю, як краще їх називати) зібралися годину тому.

Коли було близько дев'ятої години, я умовив містера Блека піти зі мною в спальню, сказавши йому, що мені хотілося б, щоб він востаннє оглянув кімнату й остаточно переконався, що там відновлено попередню обстановку. Я заздалегідь домовився з Беттереджем, аби кімнату для містера Бреффа відвели поруч із спальнею містера Блека і щоб, коли він приїде, мені постукали в двері. Через п'ять хвилин після того, як годинник у передпокої пробив дев'ять, я почув стук у двері і, негайно вийшовши, зустрів у коридорі містера Бреффа.

Моя зовнішність, як і завжди, не справила хорошого враження. В очах містера Бреффа досить ясно було видно недовір'я до мене. Та я вже знав, яке враження справляю на незнайомих людей, і тому без вагань сказав йому те, що хотів сказати, перш ніж стряпчий зайшов до кімнати містера Блека.

— Ви приїхали сюди, гадаю, у товаристві місіс Меррідью і міс Веріндер? — запитав я.

— Так, — досить сухо відповів містер Брефф.

— Міс Веріндер, мабуть, повідомила вас про моє бажання, аби її присутність у домі, — звичайно, і присутність місіс Меррідью також, — залишалась у секреті для містера Блека, поки мій експеримент над ним не буде зроблено?

— Я знаю, що мені треба держати свій язик за зубами, сер! — з нетерпінням сказав містер Брефф. — Маючи звичку мовчати про безумство людського роду взагалі, я готовий не розкривати рота і в даному разі. Ви задоволені цим?

Я вклонився і дав можливість Беттереджу провести гостя у відведену для нього кімнату. Виходячи, Беттередж кинув на мене такий погляд, який зрозумілий був без слів: «Ви маєте непрошеного гостя, містере Дженнінгс, і ім'я йому — Брефф!»

Тепер мені лишалось витримати зустріч із двома дамами. Я спустився східцями — трохи схвильований, признаюсь, — і пішов до вітальні міс Веріндер.

Дружина садівника (їй доручили подбав, аби дамам було зручно) зустріла мене в коридорі першого поверху. Ця чудова жінка виявляє мені надмірну люб'язність, яка, очевидно, є наслідком непереборного страху. Тільки-но до неї заговорю, вона витріщує очі, тремтить і присідає. У відповідь на моє запитання, де міс Веріндер, вона вирячила очі, затремтіла і, без сумніву, присіла б, якби міс Веріндер сама не перервала цієї церемонії, несподівано відчинивши двері своєї вітальні.

— Ви містер Дженнінгс? — запитала вона.

Перш ніж я встиг відповісти, вона, нетерпляче бажаючи поговорити зі мною, вийшла в коридор. Ми зустрілись біля підставки гасової лампи, світло якої падало на нас. Глянувши на мене, міс Веріндер зупинилась у нерішучості, але відразу опанувала себе, трохи почервоніла, а потім з чарівною відвертістю простягнула мені руку.

— Я не можу вважати вас сторонньою людиною, містере Дженнінгс, — сказала вона. — О, коли б ви тільки знали, яке щастя приносили мені ваші листи!

Вона глянула на моє некрасиве, зморшкувате обличчя із щирою вдячністю, такою новою для мене в моїх стосунках з ближніми, що я розгубився, не знайшовши, що відповісти. Я зовсім не був підготовлений до її доброти й чарівності. Страждання багатьох років, хвалити бога, не зробили мого серця черствим. Я був таким незграбним і сором'язливим з нею, як безвусий юнак.

— Де він зараз? — запитала вона, відверто виявивши свою головну зацікавленість — зацікавленість долею містера Блека. — Що він робить? Чи говорив про мене? Чи в хорошому він настрої? Як він сприймає обстановку цього будинку після того, що сталося в минулому році? Коли ви збираєтесь дати йому лауданум? Можу я подивитись, як ви будете його наливати? Я так цікавлюся всім цим, я так схвильована, — я маю сказати вам десять тисяч різних речей, і всі вони крутяться у мене в голові, так що не знаю, з чого почати. Ви не дивуєтесь моїй цікавості?

— Ні, — сказав я. — Насмілюсь думати, що я її цілком розумію.

Вона була далека від того, щоб грати в ніяковість, і відповіла мені, як могла б відповісти братові чи батькові:

— Ви звільнили мене від невимовного страждання, ви дали мені нове життя. Хіба можу я бути невдячною і приховувати будь-що від вас? Я люблю його, — сказала вона просто, — я любила його від початку до кінця, навіть тоді, коли була в своїх думках несправедлива до нього, навіть тоді, коли говорила йому найжорстокіші й найсуворіші слова. Чи може він у цьому пробачити мені? Сподіваюся, що так, — боюся, що це єдине пробачення, яке я маю. Коли завтра він довідається, що я в домі, як ви гадаєте...

Вона не договорила і дуже серйозно подивилась на мене.

— Думаю, — відповів я, — що завтра вам лишиться повторити йому те, що ви тільки що сказали мені.

Обличчя її запроменилося; вона підійшла на крок ближче до мене. Пальці її почали нервово перебирати пелюстки квітки, яку я зірвав у саду і вставив собі в петельку сюртука.

— Останнім часом ви часто бачилися з ним? — запитала вона. — Чи справді ви в ньому побачили це?

— Справді побачив, — відповів я. — Я цілком упевнений в тому, що відбудеться завтра. І я хотів би мати таку саму упевненість у подіях, які стануться сьогодні вночі.

На цьому місці наша розмова була перервана появою Беттереджа з чайною тацею. Він подарував мені другий багатозначний погляд, коли проходив до вітальні. «Так, так, мовляв. Куй залізо, поки гаряче. Непрошений гість нагорі, містере Дженнінгс, непрошений гість нагорі!»

Ми слідом за ним пішли в кімнату. В кутку сиділа маленька літня леді, із смаком одягнута, повністю захоплена витонченим вишиванням; вона випустила роботу з рук і злегка скрикнула, побачивши мій циганський колір обличчя і шпакуватий чуб.

— Місіс Меррідью, — сказала міс Веріндер, — це містер Дженнінгс.

— Прошу пробачення у містера Дженнінгса, — сказала леді мені, дивлячись на міс Веріндер. — Поїздка залізницею завжди виснажує нерви. Я стараюся заспокоїти їх, займаючись своєю звичайною роботою. Не знаю, чи доречне моє вишивання за таких надзвичайних обставин. Якщо це заважає медичним дослідам містера Дженнінгса, то я, звичайно, з задоволенням відкладу свою роботу.

Я поспішив дати дозвіл вишивати так само, як я погодився на відсутність опудала і зламаного крила Купідона. Місіс Меррідью спробувала — на знак вдячності — глянути на мій чуб. Та не змогла і знову перевела погляд на міс Веріндер.