Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 87)
Сам не розумію, як я розповів усе це вам. Не думаю, що я був такою ганебною істотою і намагався викликати у вас жаль до себе. Либонь, ви скоріше повірите мені, коли довідаєтесь, що, заговоривши з вами, я твердо був переконаний: скоро помру. Не буду приховувати, містере Блек. Ви мене зацікавили. Втрата пам'яті мого бідного друга була мені засобом для спроби зблизитися з вами. Я покладав надію на побіжний інтерес з вашого боку, інтерес, котрий міг бути викликаний бажанням довідатись, що він хотів вам сказати, і на можливість, з мого боку, задовольнити його. Хіба нема для мене пробачення, що я нав'язався вам таким способом? Либонь, можна пробачити мені. Людина, яка живе так, як я прожив своє життя, має свої гіркі хвилини, коли думає про людську долю. У вас — молодість, здоров'я, багатство, становище в суспільстві, надії на майбутнє. Ви і люди, подібні до вас, показують мені сонячну сторону життя і мирять мене з цим світом перед тим, як я розлучуся з ним назавжди. Як би не закінчилась розмова ця між нами, я не забуду, що ви були люб'язні погодитись на неї. Тепер від вас залежить, сер, сказати мені те, що ви мали намір сказати, або попрощатись зі мною.
На цей заклик у мене могла бути єдина відповідь. Не вагаючись ні хвилини, я розповів йому все так само відверто, як написав на цих сторінках.
Езра Дженнінгс раптом схопив мене за руку.
— Стривайте! — вигукнув він. — Ви мені сказали більше, ніж думаєте. Чи не траплялось коли-небудь
— Ніколи в житті.
— Чи в порядку були ваші нерви минулого року в цей час? Чи не відчували ви особливого роздратування і неспокою?
— Справді, відчував.
— Ви погано спали?
— Вельми погано. Багато ночей я не міг навіть заплющити очі.
— Чи не була ніч після дня народження винятком? Постарайтесь пригадати, чи спокійно ви тоді спали?
— Я добре пам'ятаю! Спав я тоді міцно.
Він випустив мою руку так само несподівано, як і взяв її, і подивився на мене з виглядом людини, в якої зник останній сумнів, що мучив її.
— Сьогодні чудовий день у вашому житті і в моєму, — сказав він серйозно. — В одному я абсолютно впевнений, містере Блек, — я тепер знаю, що містер Кенді хотів сказати вам сьогодні; це занотовано в моїх записках. Стривайте, це ще не все. Я твердо переконаний, що зможу довести, як підсвідомо ви діяли, коли зайшли в кімнату і взяли алмаз. Дозвольте мені тільки подумати і дайте час розпитати вас. Здається, докази вашої невинності в моїх руках!
— Поясніть же, благаю вас! Що ви хочете цим сказати?
Захоплені нашою розмовою, ми пройшли кілька кроків, лишивши за собою групу карликових дерев, за якими нас не видно було. Перш ніж Езра Дженнінгс устиг відповісти мені, його покликала з шляху людина, дуже схвильована; як видно, вона давно вже ждала його.
— Я йду! — крикнув він у відповідь. — Йду в цю ж мить!
Він повернувся до мене.
— Там у селі мене чекає невідкладна справа; я мусив бути у хворого вже півгодини тому; я повинен іти туди негайно. Дайте мені дві години з цього моменту і приходьте знову до містера Кенді; я буду повністю у вашому розпорядженні.
— Як я можу чекати! — вигукнув я з нетерпінням. — Хіба ви не можете заспокоїти мене хоч би словом перед тим, як ми розстанемося?
— Надто вже важлива це справа, щоб її так похапцем можна було пояснити, містере Блек. Не з власної примхи я випробовую ваше терпіння: я зробив би чекання ще важчим для вас, коли б здумав полегшити його зараз. До зустрічі у Фрізінголлі, сер, через дві години!
Людина, яка стояла на широкій дорозі, знову покликала його. Він поспішив до неї, залишивши мене самого.
Розділ X
Як період невідомості, на який я був приречений, вплинув би на іншого на моєму місці, не берусь судити. Двогодинне випробування далось мені взнаки: я відчував себе нездатним залишатись на одному місці й морально нездатним говорити з жодною живою істотою, поки не знатиму всього, що Езра Дженнінгс мав сказати мені.
В такому настрої я не тільки відмовився відвідати місіс Еблуайт, але ухилився навіть від зустрічі з Габріелем Беттереджем.
Повернувшись у Фрізінголл, я залишив записку для Беттереджа, в якій повідомив, що я несподівано відкликаний, але повернуся обов'язково до третьої години. Я попросив його замовити собі обід у звичайний свій час і чимсь зайняти себе до мого повернення. Він мав, як я добре знав, у місті силу-силенну друзів, і йому неважко було заповнити чимось цей час до мого приїзду в готель.
Виконавши це, я знову вийшов з міста й почав самотньо блукати по болотистій місцевості, яка оточувала Фрізінголл, поки мій годинник не показав, що настав нарешті час повернутися в дім містера Кенді.
Езра Дженнінгс був уже готовий і чекав мене.
Він сидів один у невеличкій кімнаті, яка була з'єднана скляними дверима з аптекою. На стінах, пофарбованих жовтою фарбою, висіли кольорові малюнки, які зображали жахливе спустошення, що його завдають різні страшні хвороби. Книжкова шафа вся заповнена медичними творами у потемнілих оправах, а над шафою, замість звичайної статуетки — череп; великий сосновий стіл, увесь в чорнильних плямах; дерев'яні стільці, які можна бачити на кухнях і в котеджах; протертий невеликий килим посеред кімнати; водогінний кран з раковиною й водостічною трубою, грубо вмурованою в стіну, — все це мимоволі викликає думку про страшні хірургічні операції, — ось як була вмебльована кімната. Між кількох горщиків з квітами дзижчали бджоли; в саду співали пташки; в одному з сусідніх будинків час від часу долітало до вуха слабке уривчасте бринькання розладнаного піаніно. В усякому іншому місці такі звичайні звуки приємно говорили б про звичайний світ за стінами; але сюди вони вривались як порушники тиші, яку ніщо, крім людського страждання, не могло порушити. Я глянув на скриньку з червоного дерева з хірургічними інструментами і на величезний згорток корпії, котрі займали відведені їм місця на поличках книжкової шафи, і внутрішньо здригнувся від думки про звуки, такі звичайні й підхожі для кімнати Езри Дженнінгса.
— Я не прошу пробачення у вас, містере Блек, що приймаю вас у цій кімнаті, — сказав він. — Це єдина кімната в усьому будинку, де в такі години дня ми можемо бути певні, що ніхто не заважатиме нам. Ось лежать мої папери, приготовлені для вас; а тут дві книги, до яких ми матимемо нагоду звернутися, перш ніж закінчимо нашу розмову. Підсувайтесь ближче до столу, і ми матимемо можливість подивитися все це удвох.
Я присунувся ближче до столу, і Езра Дженнінгс вручив мені свої записки. Вони складалися з двох цілих аркушів паперу. На першому були записані слова через великі інтервали. Другий знизу доверху був списаний чорним і червоним чорнилом. У тому неспокійному стані зацікавленості, в якому я перебував тієї хвилини, я з відчаєм відклав убік другий аркуш паперу.
— Згляньтеся на мене! — вигукнув я. — Скажіть, чого мені чекати, перш ніж я візьмусь за читання?
— Охоче, містере Блек! Чи не дозволите ви мені задати вам два-три запитання?
— Запитуйте, про що тільки хочете.
Він глянув на мене з сумовитою посмішкою на губах і лагідною симпатією в своїх ніжних карих очах.
— Ви вже мені казали, — почав він, — що, наскільки вам відомо, ніколи опіуму і в рот не брали.
— Наскільки це мені відомо? — повторив я.
— Ви скоро зрозумієте, чому я говорю про це застереження. Підемо далі. Ви не пам'ятаєте, щоб коли-небудь вживали опіум? Саме в цей час минулого року у вас було нервове збудження, і ви погано спали вночі. Проте в ніч після дня народження — це був виняток з правила — ви спали міцно. Чи правий я до цього часу?
— Цілком праві.
— Чи можете ви сказати мені причину вашого нервового виснаження та безсоння?
— Я не можу назвати причину. Старий Беттередж підозрював її. Але про це не варт згадувати.
— Вибачте. Нема нічого такого, про що не варт було б згадувати в подібній справі. Беттередж, кажете, чимось пояснював ваше безсоння. Чим саме?
— Тим, що я кинув курити.
— А ви курили?
— Так.
— І ви враз кинули цю звичку?
— Так.
— Беттередж цілком мав рацію, містере Блек. Коли куріння входить у звичку, людина, коли кине курити, повинна бути незвичайної конституції, аби не відчувати деякого розладу нервової системи. Ваше безсоння, на мою думку, цим і пояснюється. Друге моє запитання стосується містера Кенді. Чи не пригадуєте ви: не було у вас із ним чогось подібного до суперечки про його професію в той день народження за обідом або пізніше?
Запитання це викликало в мене туманні спогади, зв'язані із званим обідом в день народження. Моя безглузда суперечка з містером Кенді описана набагато детальніше, ніж того вона заслуговує, в десятому розділі розповіді Беттереджа. Деталі цієї суперечки — оскільки я мало про неї думав згодом — зовсім вилетіли з моєї пам'яті. Все, що я міг пригадати, і все, що я міг розповісти Езрі Дженнінгсу, полягало в тому, що я за столом нападав на медицину так гостро й настирливо, що навіть у містера Кенді увірвався терпець. Я згадав також, що леді Веріндер втрутилась, аби припинити нашу суперечку, а ми з маленьким лікарем «помирились», як- кажуть маленькі діти, і лишились, як завжди, найкращими друзями, перш ніж потисли один одному руки на прощання.
— Є ще одна річ, яку мені дуже важливо було б знати, — сказав Езра Дженнінгс. — Чи не мали ви приводу для того, щоб турбуватись за Місячний камінь у цей самий час минулого року?