Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 86)

— Мені сюди, — сказав він. — Я далебі щиро засмучений, містере Блек, що не можу бути вам корисним.

Голос його переконав мене в щирості. Лагідні карі очі зупинились на мені з глибоким співчуттям. Він уклонився і пішов дорогою до села, не промовивши більше ні слова.

Хвилину чи більше я стояв непорушно і спостерігав, як він віддалявся, несучи з собою те, що я вважав можливою розгадкою, якої я так шукав. Пройшовши деяку відстань, він оглянувся. Побачивши мене все ще на тому ж місці, де ми розлучились, він зупинився, ніби запитуючи себе, чи не бажаю я поговорити з ним ще. У мене часу не було думати про своє власне становище і про те, що я втрачаю нагоду, яка може зробити важливий поворот у моєму житті, — і все тільки з тієї причини, що не можу поступитися своїм самолюбством! Я встиг спочатку покликати його назад, а потім уже почав думати. Сильно підозрюю, що на світі нема людини, необачнішої за мене. Я покликав його назад, а потім сказав собі: «Тепер уже нікуди подітись. Я мушу розповісти йому всю правду».

Він відразу ж повернувся назад. Я пішов йому назустріч.

— Містере Дженнінгс, — почав я, — я з вами був не зовсім відвертий. Інтерес до втраченої згадки містера Кенді у мене не зв'язаний з розшуками Місячного каменя. Причиною мого приїзду в Йоркшір є важливе особисте питання. Щоб виправдати неповну відвертість з вами у цій справі, можу сказати тільки одне. Важко, вельми важко пояснити будь-кому моє становище.

Езра Дженнінгс глянув на мене, знітившись уперше відтоді, як ми почали з ним говорити.

— Я не маю права, містере Блек, і бажання, — промовив він, — втручатися у ваші приватні справи. Дозвольте мені, зі свого боку, вибачитись у тому, що я, абсолютно не підозрюючи цього, піддав вас неприємному випробуванню.

— Ви маєте повне право ставити умови, на яких вважаєте можливим розповісти мені те, що почули біля ліжка містера Кенді, — заперечив я. — Я розумію й ціную благородство, яке вами керує. Як я можу сподіватись від вас довір'я, якщо я сам відмовлятиму вам у ньому? Ви повинні знати, і ви знатимете, чому мені так важливо встановити, що саме хотів мені казати містер Кенді. Коли виявиться, що я помилився у своїх сподіваннях і ви не зможете допомогти мені, довідавшись про справжню причину моїх розшуків, я покладусь на вашу чесність, щоб ви зберегли мою таємницю; щось говорить мені, що довір'я моє не буде обманутим.

— Зупиніться, містере Блек! Я повинен сказати кілька слів, перш ніж дозволю вам продовжувати.

Я здивовано подивився на нього. Мабуть, жорстоке душевне страждання раптом оволоділо ним і потрясло його до глибини душі. Циганський колір його обличчя змінився смертельно-сіруватою блідістю; його очі раптом заблищали диким блиском; голос понизився і зазвучав суворою рішучістю, яку я почув від нього вперше. Приховані в цій людині сили (важко було сказати в ту хвилину, на що вони були спрямовані — на добро чи на зло) виявились переді мною несподівано як спалах блискавки.

— Перш ніж ви мені виявите будь-яке довір'я, — казав він далі, — вам треба знати, і ви знатимете, за яких обставин найняли мене в дім містера Кенді. Це не займе багато часу. Я не збираюся, сер, розповідати «історію свого життя», як кажуть, будь-кому. Вона помре разом зі мною. Все, що я прошу, це дозволити розповісти вам те, про що я повідомив містера Кенді. Якщо, вислухавши мене, ви не передумаєте з приводу того, що хотіли мені сказати, тоді я весь у вашому розпорядженні. Чи не пройти нам трохи далі?

Вираз невимовного болю на його обличчі примусив мене замовкнути. Я жестом відповів на його запитання, і ми пішли далі.

Пройшовши кілька сот ярдів, Езра Дженнінгс зупинився біля отвору в стіні з необтесаного каменю, яка відділяла в цьому місці болото від дороги.

— Чи не хочете трохи відпочити, містере Блек? — запитав він.—  Я вже не той, ким був раніше, і є речі, котрі глибоко вражають мене.

Я, звичайно, погодився. Він пішов уперед через отвір у стіні на порослий вереском лужок, який облямовували з боку дороги кущі й хирляві дерева; з другого боку звідси відкривалась велична картина розлогого й пустинного простору бурих степів. За останні півгодини небо захмарилося. Світло стало похмуре, обрій огорнули тумани. Прекрасне лице природи зустріло нас лагідно, тихо, з погаслими барвами — і без найменшої усмішки.

Ми мовчки сіли. Езра Дженнінгс, поклавши біля себе капелюх, провів рукою по лобі з очевидною втомою, провів і по незвичайному своєму волоссю, чорному й сивому впереміж. Він відкинув від себе свій маленький букет польових квітів таким рухом, ніби зв'язані з ним спогади зараз завдавали йому страждання.

— Містере Блек, — сказав він раптом, — ви в поганому товаристві нині. Тягар жахливого звинувачення лежав на мені багато років. Я скажу вам найгірше. Перед вами людина, життя якої поламане, а добре ім'я безслідно зникло.

Я хотів було перервати його. Та він зупинив мене.

— Ні, — вигукнув. — Вибачте, ще рано це робити. Не висловлюйте мені співчуття, в якому згодом можете розкаятись. Я згадав про те звинувачення, котре багато років тяжіє наді мною. Деякі обставини, зв'язані з ним, говорять проти мене. Я не можу примусити себе признатися, в чому це звинувачення полягає. І я не зможу, зовсім не зможу довести свою невинність. Я тільки можу заявити про неї. Клянусь у цьому як християнин. Даремно було б для мене клястися своєю честю.

Він знову зупинився. Я глянув на нього, а він не подивився на мене. Все його єство, здавалось, було пройняте болісними спогадами і зусиллям говорити.

— Багато чого міг би я розповісти, — продовжував він, — про безбожне поводження зі мною моїх рідних і нещадну ворожнечу, жертвою якої я став. Та зло скоєне; його вже не поправиш. Я не хочу ні перевтомлювати вас, сер, ні засмучувати. З самого початку моєї кар'єри в цій країні брудний наклеп, про який я згадував, убив мене раз і назавжди. Я відмовився від будь-якого успіху в своїй професії, — єдиною надією на щастя залишилась мені тепер невідомість. Я розлучився з дівчиною, котру любив, — хіба міг я приректи її на те, аби вона розділяла мою ганьбу? В одному з найдальших куточків Англії відкрилось місце помічника лікаря. Я дістав це місце. Воно обіцяло мені спокій, обіцяло невідомість; так думав я. І — помилився. Погана слава повільно шириться, але за допомогою часу й випадку заходить вельми далеко. Обвинувачення, від якого я втік, переслідувало мене. Попередили мене вчасно. Мені пощастило піти добровільно з цього місця, з атестатом, який я заслужив. З його допомогою я дістав інше місце, в іншому віддаленому куточку. Знову минув деякий час, і знову наклеп, убивчий для моєї честі, відшукав мою схованку. Цього разу не попередили мене. Мій господар сказав мені:

— Містере Дженнінгс, я нічого не маю проти вас, та ви повинні виправдатись або залишити мене.

Вибору не було — я мусив піти. Нічого говорити про те, що я пережив після цього. Мені тепер всього сорок років. Але гляньте на моє обличчя, воно розкаже вам за мене про пережиті мученицькі роки. Закінчилось це тим, що доля закинула мене в ці краї: я зустрівся з містером Кенді. Йому потрібний був помічник. Я послався щодо моїх здібностей на відзив мого останнього хазяїна. Що ж до моєї репутації — я розповів йому те саме, що сказав вам, навіть більше того. Я попередив його про труднощі, котрі можуть виникнути в даному випадку, якщо навіть він повірить мені.

— Тут, як і скрізь, — сказав я йому, — я зневажаю ганебний виверт жити під чужим іменем: у Фрізінголлі я буду не в більшій безпеці, ніж в інших місцях, від хмари, яка переслідує мене, куди б я не заховався.

— Я нічого не роблю наполовину, — відповів він мені. — Я вірю вам і жалію вас. Якщо ви готові піти на будь-який ризик, який би не трапився, я також готовий ризикувати.

Хай благословить його всемогутній бог! Він дав мені притулок, він дав мені роботу, він дав мені спокій душі, і я маю цілковите переконання (вже кілька місяців, як я його маю), що тепер не станеться нічого, що змусило б його каятися в цьому.

— Наклеп вже перестав переслідувати вас? — запитав я.

— Наклеп діє, як і завжди. Та коли він добереться сюди, буде вже пізно.

— Ви заздалегідь залишите цю посаду?

— Ні, містере Блек, — мене не буде в живих. Протягом десяти років я слабую на внутрішню хворобу, яку не можу вилікувати. Не буду приховувати від вас, я давно дав би їй можливість убити мене, коли б один, останній зв'язок з життям, не надавав життю ще деякої ціни в моїх очах. Я хочу забезпечити особу... вельми дорогу мені... якої я ніколи не побачу більше. Та незначна спадщина, що залишилась мені від рідних, навряд чи дасть їй незалежність. Отож надія прожити стільки часу, аби ця сума досягла певного розміру, спонукала мене боротися проти хвороби. Ефективним у даному разі виявився опіум. Цим всесильним лікам для вгамування всякого болю я зобов'язаний відстроченням на багато років мого смертного вироку. Але й сила опіуму має свої межі. Хвороба посилювалась, і я непомітно почав зловживати опіумом. Тепер я розплачуюся за це. Вся моя нервова система розладналась; мої ночі сповнені жорстоких мук. Тепер уже кінець недалекий. Нехай він приходить — я жив і трудився недаремно. Невелика сума майже зібрана, і я маю можливість її поповнити, якщо останній запас життєвих сил не виснажиться раніше, ніж я думаю.