Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 85)

Я послав у льох по пляшку шампанського і своєю власною рукою дав хворому добрих півсклянки випити. Обидва лікарі мовчки взяли свої капелюхи й пішли...

— Ви взяли на себе велику відповідальність, — зауважив я. — Коли б я був на вашому місці, боюсь, що спробував би уникнути її.

— Коли б ви були на моєму місці, містере Блек, ви б згадали, що містер Кенді взяв вас до себе в дім за обставин, які зробили вас його боржником на все життя. На моєму місці ви, побачивши, що сили його падають і падають, наважилися б скоріше ризикувати всім, ніж дати померти на своїх очах єдиній людині на світі, яка підтримала вас. Не думайте, що я не усвідомлював жахливого становища, в яке поставив себе! Були хвилини, коли я відчував усю гіркоту своєї самотності й страшної відповідальності, яка лежала на мені. Коли б я був щасливою людиною, коли б я прожив квітуче життя, я певен, що звалився б під тягарем обов'язку, який взяв на себе. Але в мене не було щасливого минулого, на яке я міг би оглянутися, не було в минулому спокою, якому я міг би протиставити теперішні мої турботи й тяжку невідомість, — і я мужньо дотримувався свого рішення. Я вибирав повний час у середині дня, коли моєму пацієнтові трохи кращало, для того, аби відпочити. Весь інший час доби я не відходив від його ліжка, поки життя його було в небезпеці. Перед заходом сонця, як завжди буває в таких випадках, починалося звичайне при лихоманці марення. Воно тривало з перервами майже всю ніч і стихало в небезпечні години ранку — від другої до п'ятої, коли життєві сили навіть найздоровіших найбільше знижуються. У такі години смерть пожинає найбагатші людські жнива. Тоді я ставав на герць із смертю, відвойовуючи у неї хворого, котрий лежав на смертному ложі. Я жодного разу не ухилився від лікування моїм методом, заради якого ризикував собою. Коли вино переставало діяти, я давав коньяк. А коли інші збуджуючі засоби втрачали свою дію, я подвоював дози. Після тривалої невідомості (яку, сподіваюсь, бог ніколи в житті більше не пошле мені) настав день, коли дуже частий пульс поступово ставав рідшим і ритмічнішим; і, ще краще, настала зміна в битті — безпомилкова зміна, що вказувала на видужання хворого. Тоді я зрозумів, що врятував його; і, чесно кажучи, мене зрадила рішучість. Я опустив худу руку бідолашного хворого на ліжко і заридав. Істеричний припадок, містере Блек, і нічого більше! Фізіологія говорить, — і правильно говорить, — що деякі чоловіки народилися з жіночою конституцією, — і я один з них!

Він сказав це таким же спокійним і природним голосом, яким говорив і перед цим. Голос і манера його від початку й до кінця свідчили про його особливу, майже хворобливу турботу про те, щоб ні в якому разі не викликати мого співчуття до себе.

— Ви можете запитати мене, нащо я докучаю вам цими деталями, — сказав він далі. — Це єдиний шлях, містере Блек, який, мені здається, придатний, аби підготувати вас до того, що я маю сказати далі. Тепер ви точно знаєте моє становище під час хвороби містера Кенді, тому ви легше зрозумієте, як гостро я потребував тоді чогось такого, що змогло б дати мені деяке душевне полегшення. Кілька років тому у вільні години я почав писати книгу, присвячену моїм побратимам по професії, — книгу про складну й важку проблему захворювання мозку й нервової системи. Моя книга далебі ніколи не буде закінчена і, цілком зрозуміло, ніколи не буде видана, і все ж вона була мені другом у довгі години самотності; вона ж допомогла мені скоротати час — час болісного чекання і нічого більше — біля ліжка містера Кенді. Я, здасться, говорив вам, що в нього було марення? Я назвав навіть час, коли воно починалося?

— Так.

— Так от я саме дійшов тоді у своїй книзі до розділу, присвяченого маренню такого роду. Не буду викладати вам детально свою теорію з цього питання; обмежусь лише тим, що являє для вас інтерес у даному разі. Я неодноразово сумнівався, практикуючи, а чи не можна зробити висновок, що під час марення втрата здатності зв'язно говорити доводить до втрати здатності послідовно мислити. Хвороба бідного містера Кенді давала мені можливість вияснити свої сумніви, перевірити їх. Я володію стенографією і легко міг записувати уривчасті фрази хворого точнісінько так, як він їх вимовляв. Тепер ви розумієте, містере Блек, до чого я все це веду нарешті?

Я добре бачив усе і ждав з нетерпінням, затамувавши подих, що він скаже далі.

— У різний час уривками, — вів далі Езра Дженнінгс, — я розшифровував свої стенографічні записи, звичайним порядком, залишаючи великі прогалини між уривчастими фразами та окремими словами в тій же послідовності, в якій їх незв'язно говорив містер Кенді. Фактично я робив усе майже так, як роблять, розгадуючи дитячі головоломки. Спочатку у вас суцільне безладдя, та все це може набрати відповідної форми і мати певний порядок, якщо тільки вам пощастить натрапити на правильний шлях. Дотримуючись цього плану, я заповнював прогалини між двома фразами, стараючись угадати думку хворого; так я переставляв і змінював по кілька разів, аж поки мої вставки ставали на місце після слів, сказаних до них, і так само природно примикали до слів, сказаних слідом за ними. Результат підтвердив, що я недаремно трудився в ці довгі важкі години і досяг того, що мені здавалось підтвердженням моєї теорії. Простіше кажучи, коли я зв'язав уривчасті фрази, я переконався, що вища здатність — здатність зв'язного мислення — продовжувала свою діяльність у пацієнта більш або менш нормально, тим часом як нижча здатність — словесного викладу думок — була майже зовсім розладнана.

— Стривайте! — нетерпляче втрутився я. — Чи не згадував він під час марення моє ім'я?

— Ви почуєте про це, містере Блек. Серед моїх письмових доказів згаданого твердження — або, вірніше, в письмових дослідах, які можуть підтвердити моє становище, — є аркуш, де зустрічається ваше ім'я. Майже цілу ніч думки містера Кенді були зайняті чимось спільним між вами і ним. Я записав його безладні слова в такому вигляді, в якому їх сказав хворий, на одному аркуші паперу. Свої ж власні міркування, які зв'язують ці слова, я записав на іншому аркуші паперу. Похідним від цього, як кажуть в арифметиці, був чіткий звіт: по-перше, про щось зроблене в минулому; по-друге, про щось таке, що містер Кенді мав намір зробити в майбутньому, коли б йому не перешкодила хвороба. Питання полягає в тому, чи це той втрачений спогад, який він марно намагався вловити, коли ви сьогодні відвідали його, чи ні?

— В цьому не може бути сумніву! — відповів я. — Відразу ж ходімте назад і подивимось папери.

— Зовсім неможливо, містере Блек.

— Чому?

— Поставте себе для певного часу на моє місце, — сказав Езра Дженнінгс. — Чи відкрили б ви іншій людині те, що сказав у непритомному стані під час хвороби ваш пацієнт і беззахисний друг, не пересвідчившись спочатку, що подібний ваш вчинок виправдується необхідністю.

Я зрозумів, що важко заперечувати йому, і спробував підійти до питання з іншого боку.

— Моя поведінка в такій делікатній справі, — відповів я, — залежала б, головним чином, від того, зможу я чи ні пошкодити моєму другові своєю відвертістю.

— Я давно вже геть відкинув усяку необхідність обговорювати цей бік справи, — сказав Езра Дженнінгс. — Коли б мої записки включали в себе щось таке, що містер Кенді хотів би зберегти в таємниці, записки ці давно були б знищені. Мої записки-експерименти, зроблені біля ліжка мого друга, не мають в собі зараз нічого такого, що він не наважився б повідомити іншим, коли б до нього вернулась пам'ять. А щодо вас, я маю всі підстави бути певним, що мої записки містять саме те, що він так сильно хоче сказати вам.

— І все-таки ви вагаєтесь?

— І все-таки я вагаюсь. Згадайте обставини, при яких я дістав цю інформацію. Хоч вона й невинна, я не можу наважитись розповісти вам про неї, поки ви не викладете мені причин, які підтвердять необхідність зробити це. Він був такий страшенно хворий, містере Блек! Він був такий безпорадний і повністю в моїй владі! Хіба це дуже багато, якщо я попрошу вас тільки натякнути мені, чому вас цікавить утрачений спогад? Як ви гадаєте, що це за спогад?

Відповісти йому з відвертістю, яку викликала в мене його манера тримати себе й говорити, означало б відкрито поставити себе в становище людини, котру підозрюють у викраденні алмаза. І хоч як зросла симпатія, викликана в мені Езрою Дженнінгсом із самого початку, я все-таки не міг перебороти свого небажання розповісти йому про ганебне становище, в яке я потрапив. Я знову вдався до тих пояснювальних фраз, які мав напоготові для задоволення цікавості сторонніх людей.

На цей раз я не мав причин скаржитися на брак уваги з боку свого слухача. Езра Дженнінгс слухав мене терпляче, навіть тривожно, поки я не закінчив своєї розповіді.

— Мені дуже шкода, містере Блек, що я збудив у вас надії тільки для того, аби розчарувати їх, — сказаз він. — За весь період своєї хвороби від початку й до кінця містер Кенді жодним словом не згадав про зникнення алмаза. Справа, з якою він зв'язував ваше ім'я, не має, запевняю вас, ніякого відношення до втрати чи повернення коштовного каменя міс Веріндер.

Коли він сказав ці слова, ми наблизились до місця, де велика дорога, якою ми йшли, розгалужується на дві менші. Одна вела до садиби містера Еблуайта, а друга — в село, що лежало в долині, на відстані двох чи трьох миль. Езра Дженнінгс зупинився біля дороги, що вела в село.