Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 84)

Неможливо було заперечувати думку Беттереджа, що зовнішність Езри Дженнінгса — з загальноприйнятої точки зору — говорила проти нього. Його циганський вигляд, його запалі очі з опуклими вилицями, замріяні очі й надзвичайно різнобарвне волосся, дивна суперечність між його обличчям і поставою, які робили його і старим, і молодим водночас, — усе це було більш або менш розраховано на те, аби створити несприятливе уявлення про нього у незнайомої людини. І проте, почуваючи все це, як я почував, не можна було не визнати, що Езра Дженнінгс якимись недоступними шляхами збуджував у мене симпатію, якій я не міг протистояти.

У той час, як мій життєвий досвід радив мені відповісти про сумну зміну в містері Кенді, а потім іти далі своєю дорогою, —інтерес до Езри Дженнінгса ніби прикував мене до місця і дав йому можливість, якої він, мабуть, сам шукав, поговорити зі мною наодинці про свого хазяїна.

— Чи не по дорозі нам, містере Дженнінгс? — спитав я, помітивши у нього в руках капелюх. — Я саме йду провідати свою тітку, місіс Еблуайт.

Езра Дженнінгс відповів, що йде в той же бік, до хворого.

Ми вийшли разом. Я помітив, що гарненька молода служниця, яка так посміхалась і була люб'язною, коли я побажав їй усього найкращого, виходячи з цього дому, — слухала вказівку Езри Дженнінгса про те, коли треба чекати його повернення, із стиснутими губами; її очі дивились куди завгодно, тільки не йому в обличчя. Бідолаху, очевидно, не любили в цьому домі. Вийшовши, я згадав слова Беттереджа, що його скрізь не люблять. «Що за життя!» — подумав я сам собі, як тільки ми спустилися з лікаревого ґанку.

Зачепивши розмову про хворобу містера Кенді, Езра Дженнінгс, либонь, надав можливість продовжувати цю розмову мені. Його мовчання говорило само за себе: «Тепер черга за вами». Я також мав свої причини повернутись до розмови про хворобу лікаря і заговорив першим.

— Судячи із зміни, яку я побачив у ньому, — почав я, — хвороба містера Кенді була значно небезпечніша, ніж я гадав.

— Це майже чудо, що він витримав її,— сказав Езра Дженнінгс.

— Чи бувають у нього поліпшення пам'яті порівняно з тим, що я застав сьогодні? Він усе намагався сказати мені щось...

— Що сталось перед його хворобою? — докінчив помічник лікаря, помітивши, що я зупинився.

— Так.

— Його пам'ять про події того часу послабла безнадійно, — сказав Езра Дженнінгс. — Навіть прикро, що бідолаха зберіг ще деякі жалюгідні її рештки. Тьмяно пригадуючи наміри, які він мав перед хворобою, і справи, які він збирався зробити чи про які мав говорити, він зовсім неспроможний згадати, в чому ці наміри полягали і що він повинен був сказати чи зробити. Він болісно усвідомлює, що втрачає пам'ять, і мучиться, стараючись, — як ви, мабуть, помітили, — приховати це від інших. Коли б він одужав, зовсім забувши про минуле, він був би щасливішим. Ми всі, можливо, почували б себе щасливішими, — додав він із сумною посмішкою, — якби про це могли цілком забути!

— Але ж, безперечно, в житті кожної людини є такі події, — заперечив я, — із спогадами про які вона не хоче розлучитись.

— Це можна сказати, думаю, про більшу частину людства, містере Блек. Боюсь, що цього не можна сказати про всіх. Чи є у вас будь-які підстави думати, що спогади, які містер Кенді намагався воскресити в своїй пам'яті під час вашої розмови з ним, мають для вас серйозне значення?

Говорячи це, він зачепив із власної ініціативи саме те, про що я хотів з ним порадитись. Інтерес до цієї дивної людини примусив мене під впливом минулого враження дати йому можливість поговорити зі мною; приховуючи поки що все те, що я міг, із свого боку, сказати про його патрона, я хотів насамперед переконатися, чи зможу довіритись його скромності й делікатності. Але й того, що він сказав, було годі, аби переконати мене, що я маю справу із джентльменом. У ньому було те, що я наважусь назвати невимушеним самовладанням, яке не тільки в Англії, але і в усіх цивілізованих країнах є вірною ознакою хорошого виховання. Яку б мету він не ставив собі останнім запитанням, з яким звернувся до мене, я без сумніву відчув, що поки що немає підстав не відповісти йому відверто.

— Думаю, що я дуже зацікавлений, — сказав я, — у відновленні обставин, які містер Кенді не спроможний пригадати сам. Чи не можете ви підказати мені який-небудь спосіб, аби допомогти його пам'яті?

Езра Дженнінгс глянув на мене з деяким проблиском співчуття у своїх замріяних карих очах.

— Пам'яті містера Кенді вже нічим не зарадиш, — відповів він. — Я стільки разів пробував їй допомогти, відколи він видужав, що можу говорити про це цілком певно.

Сказане засмутило мене, і я не приховував цього.

— Признаюсь, ви мені подали надію на більш задовільну відповідь, ніж ця, — сказав я.

Езра Дженнінгс посміхнувся.

— Можливо, ця відповідь ще не остаточна, містере Блек. Можливо, ще знайдеться спосіб воскресити обставини, забуті містером Кенді, не звертаючись до нього самого.

— Справді? Чи не буде з мого боку нескромно, коли я запитаю — як?

— Анітрохи. Єдина трудність відповіді на ваше запитання полягає для мене в самому поясненні. Чи можу я розраховувати на ваше терпіння, якщо повернуся ще раз до хвороби містера Кенді і, говорячи про неї, цього разу не звільню вас від ознайомлення з деякими професіональними деталями?

— Будь ласка, говоріть! Ви вже зацікавили мене цими деталями.

Моя цікавість, здавалось, тішила його, можна сказати, була йому приємною. Він знову посміхнувся. В цей час ми вже минули останні будинки міста. Езра Дженнінгс на хвилинку зупинився, аби зірвати кілька придорожних польових квітів.

— Які вони гарні! — промовив він просто, показуючи мені свій букетик, — і як мало людей в Англії, здатних милуватися ними так, як вони того заслуговують!

— Ви не завжди жили в Англії? — запитав я.

— Ні. Я народився й частково був вихований в одній з наших колоній. Батько мій був англійцем, але моя мати... Ми відійшли від нашої теми, містере Блек, і це моя провина. Правду кажучи, в мене багато асоціацій з цими маленькими придорожними квітами... Але це не так важливо. Ми говорили про містера Кенді. Давайте повернемось до містера Кенді.

Зіставляючи кілька слів, які мимоволі вирвались у нього про самого себе, з меланхолійним поглядом на життя, коли він вважав умовою щастя для людства повне забуття минулого, — я цілком зрозумів, що історія, яку я прочитав у нього на обличчі, збігалася — в усякому разі, у двох деталях — з його розповіддю. Він страждав, як мало хто з людей страждає; і в його англійській крові була домішка чужоземної раси.

— Ви, либонь, чули, дозволю собі сказати, про початкову причину хвороби містера Кенді? — заговорив він знову. — Цілу ніч після званого обіду леді Веріндер лив дощ. Мій патрон їхав додому у відкритому кабріолеті і промок до кісток. А вдома його чекав посланець від хворого, який прохав негайно приїхати; і, на своє нещастя, лікар одразу ж поїхав до пацієнта, навіть не переодягнувшись. Я сам затримався цієї ночі біля хворого, на певній відстані від Фрізінголла. Коли я повернувся на другий ранок, мене вже чекав біля дверей переляканий конюх містера Кенді й відразу ж повів мене в кімнату свого хазяїна. За цей час біда вже сталася; хвороба вступила в свої права.

— Хворобу мені описали в загальних словах як лихоманку, — сказав я.

— Я не можу нічого додати, аби визначити її точніше, — відповів Езра Дженнінгс. — Від початку й до кінця лихоманка не набирала будь-якої певної форми. Я послав за двома медиками, приятелями містера Кенді, щоб узнати їхню думку про хворобу. Вони погодилися зі мною, що вона серйозна, але щодо лікування наші погляди різко розійшлися. Ми робили зовсім різні висновки на підставі пульсу хворого. Прискорений пульс змушував обох лікарів наполягати на лікуванні жарознижуючим, як єдиним, що було потрібне. Я ж із свого боку, визнаючи, що пульс прискорений, вказував на страшенну слабкість хворого як на ознаку виснаженого організму, а значить, і на необхідність вдатись до збуджуючих засобів. Обидва лікарі були такої думки, що треба посадити хворого на кашу, лимонад, ячмінний відвар і так далі. А я був за те, аби дати йому шампанського чи коньяку, аміаку і хініну. Серйозні розходження в поглядах, як бачите, розходження між двома медиками, які здобули загальну повагу в окрузі, і незнайомим, який був тільки помічником лікаря! В перші дні мені нічого не лишалось робити, як підкорятися волі людей, котрі стояли вище за мене; а здоров'я хворого тим часом ставало дедалі гіршим. Я вирішив удруге спробувати вказати на чітке, безсумнівно чітке свідчення пульсу. Швидкість його не зменшувалась, а слабкість зростала. Лікарі образились за мою настирливість. Вони сказали:

— Містере Дженнінгс, або ми лікуємо хворого, або ви. Вибирайте.

— Джентльмени, — відповів я. — Дайте мені п'ять хвилин подумати, і ви на своє чітке запитання дістанете чітку відповідь.

Коли призначений час настав, я прийняв рішення.

— Ви категорично відмовляєтесь спробувати лікування збуджуючими засобами? — запитав я.

Вони відмовились у кількох словах.

— Тоді, джентльмени, я маю намір негайно приступити до цього.

— Приступайте, містере Дженнінгс, а ми відразу ж відмовляємось від дальшого лікування.