Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 83)
На цей раз я прямо вирушив у Фрізінголл, місто, що тепер стало центральним пунктом моїх розшуків. Я приїхав увечері досить-таки пізно для того, щоб побачитися з Беттереджем. На другий ранок я послав до нього гінця з листом, запрошуючи його якнайшвидше приїхати до мене в готель.
Частково для того, аби скоротити час, а частково тому, що це було зручніше для Беттереджа, я послав свого гінця у найнятім екіпажі і міг сподіватись, якщо не виникне якихось перешкод, побачити старого раніш як через дві години. А в цей проміжок часу я вирішив поговорити з тими гістьми, що були на обіді в день народження і були особисто знайомі мені та проживали тут поблизу. Це були мої родичі Еблуайти і містер Кенді. Лікар висловлював особливе бажання бачити мене, а жив він на сусідній вулиці. Отже, я вирішив передусім вирушити до містера Кенді.
Після того, що розповів мені Беттередж, я, природно, сподівався побачити на обличчі лікаря сліди серйозної хвороби, яку він переніс. Та я не був готовий до зміни, котру побачив у ньому, коли він увійшов до кімнати й потиснув мені руку. Очі його були тьмяні, волосся зовсім посивіло, обличчя вкрилося зморшками, постать ізгорбилась. Я добре пам'ятав цього рухливого, балакучого, веселого, маленького на зріст лікаря, пам'ятав його невинні світські грішки й численні жарти, але, на моє здивування, нічого цього я не побачив, хіба що збереглася стара звичка вульгарно-чепуристо одягатися. Людина ця була уламком минулого, але її одяг і прикраси (ніби жорстоко глузуючи із зміни, що сталася в ньому) були такі ж яскраві й крикливі, як завжди.
— Я часто думав про вас, містере Блек, — сказав він, — і щиро радий нарешті знову бачити вас. Якщо я зможу зробити щось для вас, будь ласка, я цілком до ваших послуг, сер, — цілком до ваших послуг!
Він сказав ці прості, звичайні слова з непотрібною поспішністю й запалом, цікавлячись довідатися, що привело мене в Йоркшір; і цю цікавість він зовсім (я сказав би по-дитячому) не міг приховати.
Предмет моєї розмови, певна річ, передбачав необхідність уведення в курс справи особистим поясненням, перш ніж я зможу зацікавити людину, майже не знайому мені, аби вона зробила все можливе для допомоги в моїх розшуках. Ще їдучи у Фрізінголл, я вирішив, яким буде моє пояснення, — і зараз мав можливість випробувати на містерові Кенді.
— Я недавно був у Йоркшірі і тепер знову приїхав сюди у справі досить романтичній, — сказав я. — У цій справі, містере Кенді, беруть участь усі друзі покійної леді Веріндер. Ви пам'ятаєте пропажу індійського алмаза близько року тому? Недавно склались обставини, які подають надію, що цей алмаз можна відшукати, і я як член родини беру участь у розшуках. Серед труднощів, на які я натрапив, є й необхідність знову зібрати всі свідчення, котрі були зібрані раніше, причому зібрати якнайбільше їх, якщо можливо. Деякі особливості цієї справи вимагають відновлення моїх спогадів про все, що сталось у цьому домі ввечері в день народження міс Веріндер. І я насмілююсь звернутись до друзів її покійної матері, які були присутні при цьому, з проханням допомогти мені своїми спогадами...
Ледве я промовив цю фразу, як раптом зупинився, ясно побачивши на обличчі містера Кенді, що дослід мій не вдався.
Маленький лікар сидів, неспокійно покусуючи кінчики своїх пальців увесь час, як я говорив. Його тьмяні, водянисті очі дивились на моє обличчя з таким неуважним і сумним виглядом, який боляче було бачити. Неможливо було вгадати, про що він думає. Ясно було тільки одне, що мені не пощастило після перших двох-трьох слів привернути його увагу до самого питання. Єдина можливість скерувати його мислення на потрібний шлях полягала в зміні теми розмови. І я спробував негайно заговорити про інше.
— Ось що привело мене у Фрізінголл, — сказав я весело. — Тепер, містере Кенді, ваша черга. Ви доручали Габріелеві Беттереджу сказати мені...
Він перестав кусати пальці і раптом повеселішав.
— Так, так, так, — вигукнув нетерпляче. — Справді! Я доручав сказати вам!
— І Беттередж повідомив мене про це в листі, — продовжував я. — Ви хотіли щось сказати мені, як тільки я приїду в ці місця. Ну, містере Кенді, ось я й тут!
— Ось ви й тут! — повторив лікар. — І Беттередж абсолютно мав рацію. Я хотів вам щось сказати. Я дав йому це доручення. Чудова людина Беттередж. Яка пам'ять! В його роки — така пам'ять!
Він знову замовк і почав кусати пальці. Згадавши, що я чув від Беттереджа про наслідки лихоманки, що відбилась на його пам'яті, я продовжував розмову, сподіваючись, що, можливо, допоможу лікареві пригадати дещо.
— Як давно ми не зустрічались! — сказав я. — Ми бачились востаннє на обіді в день народження Речел, останньому званому обіді, який дала моя бідолашна тітонька.
— Саме так! — вигукнув містер Кенді. — На обіді в день народження!
Він схопився з місця і глянув на мене. По його блідому обличчю раптом розлився густий рум'янець, і він знову сів на стілець, ніби усвідомлюючи, що виявив слабкість, яку йому хотілося б приховати. Боляче, як боляче було бачити, що він усвідомлює ваду своєї пам'яті і хоче приховати її від своїх друзів.
До цього він викликав у мене тільки співчуття. Але слова, сказані лікарем зараз, — хоч їх було й небагато, — відразу ж збудили до краю мою цікавість. Обід у день народження уже став подією минулого, на яку я дивився з дивною сумішшю надії й недовіри. І раптом виявилося, що містер Кенді має сказати мені щось важливе про цей обід!
Я постарався знову допомогти йому. Цього разу причиною моєї участі були мої власні інтереси, і вони примусили мене надто вже поспішати до тієї мети, яку я мав на увазі.
— Скоро мине рік, — сказав я, — як ми сиділи за цим приємним столом. Чи не записано у вас — у щоденнику або в іншому місці — те, що ви хотіли мені сказати?
Містер Кенді зрозумів мій натяк і в свою чергу дав зрозуміти мені, що вважає його образливим.
— Мені зовсім непотрібно записувати, містере Блек, — сказав він досить холодно. — Я ще не такий старий і на свою пам'ять, дякувати богові, можу покластися.
Нічого й говорити, мені довелось удати, ніби я не зрозумів, що він образився на мене.
— Те саме хотів би я сказати про свою пам'ять, — відповів я. — Коли стараюсь думати про справи, котрі були рік тому, я знаходжу свої спогади далеко не такими, як мені б хотілося. Взяти, приміром, обід у леді Веріндер...
Містер Кенді знову пожвавішав, як тільки ці слова злетіли з моїх вуст.
— А! Обід, обід у леді Веріндер! — вигукнув він ще запальніше. — Я маю дещо розповісти вам про цей обід.
Очі його знову дивились на мене допитливо і так жалібно, так неуважно і так сумно, що було жаль старого. Він, очевидно, болісно й даремно намагався щось пригадати.
— Обід був вельми приємний, — раптом заговорив він з таким виглядом, ніби саме це й хотів сказати. — Вельми приємний обід, містере Блек, чи не так?
Він кивнув головою, посміхнувся і наче повірив, бідолаха, що йому пощастило, знайшовши такий вихід, приховати цілковиту втрату пам'яті.
Це було таке сумне видовище, що я відразу ж, — хоч і був дуже заінтересований у тому, щоб він пригадав обстановку обіду, — змінив тему розмови й заговорив про місцеві події.
Тут він почувався досить вільно. Облуда різних пліток і сварок у місті, які стались місяць тому, легко приходили йому на пам'ять. Він теревенив так само плавно, як і колись. Та були хвилини, коли навіть при всій красномовності він раптом вагався, дивився на мене якусь мить допитливо, переборював себе і знову продовжував. Я терпляче зносив цю муку (це, звичайно, справжнісінька мука для космополіта — слухати мовчки, без заперечень новини провінціального містечка), аж поки годинник на каміні не показав мені, що візит мій триває більш як півгодини. Маючи деяке право вважати, що я вже приніс свою жертву, я підвівся, аби розпрощатись. Коли ми тисли один одному руки, містер Кенді сам заговорив знову про обід у день народження.
— Я такий радий, що ми знову зустрілися, — сказав він. — Я справді збирався поговорити з вами, містере Блек, про обід у леді Веріндер — чи не так? Приємний обід — справді, приємний обід, ви погоджуєтеся зі мною?
Повторюючи цю фразу, він, здавалося, відчував необхідність перешкодити мені підозрювати його у втраті пам'яті, як відчув він це у першому випадку. Сумний погляд знову затьмарив його обличчя, і після очевидного наміру провести мене до вихідних дверей він раптом змінив свою думку, подзвонив своєму слузі й лишився у вітальні.
Я повільно спускався східцями, з болем переконавшись, що лікар справді хотів сказати щось надзвичайно важливе для мене, та неспроможний був зробити це. Зусилля пригадати, що він хотів сказати мені, було, цілком очевидно, єдине зусилля, на яке здатна була його розслаблена пам'ять.
Коли я спустився зі східців і повернув у коридор, десь на нижньому поверсі будинку тихо відчинилися двері, й лагідний голос поза моєю спиною промовив:
— Боюся, сер, що ви побачили сумну зміну в містерові Кенді.
Я повернувся й опинився віч-на-віч з Езрою Дженнінгсом.
Розділ IX
Гарненька служниця лікаря стояла, чекаючи на мене, притримуючи двері рукою. Ранкове проміння, яскраво розлившись у передпокої, впало на обличчя помічника містера Кенді, коли я повернувся і глянув на нього.