Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 7)
Я був не зовсім задоволений своєю донькою, — не через те, що вона дозволила містерові Френкліну поцілувати себе: містерові Френкліну це дозволено робити, — але за те, що вона змусила мене повторяти цю безглузду історію. Однак що ж було діяти, довелося знову переказати всі обставини. Веселість містера Френкліна зникала в міру того, як я розповідав. Він сидів, насупивши брови і смикаючи себе за бороду. Коли я скінчив, містер Френклін повторив два запитання, які головний фокусник поставив хлопчикові, — здавалось, для того, щоб краще зберегти їх у пам'яті.
— «Цією дорогою, а не іншою приїде сьогодні англієць? Чи має англієць
— Великий боже, сер! — вигукнув я. — Яким чином потрапив до вас алмаз нечестивого полковника?
— Нечестивий полковник у своїй духівниці заповів свій алмаз у подарунок моїй кузині Речел у день її народження, — відповів містер Френклін, — а мій батько, як виконувач духівниці нечестивого полковника, доручив мені привезти його сюди.
Якби море, що тихо плескалось по Тремтливих пісках, раптом перетворилося на моїх очах у суходіл, — навряд чи здивувало б мене більше, ніж слова містера Френкліна.
— Полковник заповів алмаз міс Речел? — вигукнув я. — А ваш батько, сер, виконувач духівниці полковника? Ну, готовий битись об заклад на що завгодно, містере Френклін, що ваш батько не захотів би доторкнутись до полковника навіть щипцями!
— Сильно сказано, Беттередж. Що поганого можна сказати про полковника? Він належав до вашого часу, а не до мого. Розкажіть мені, що ви знаєте про нього, а я розповім вам, як мій батько став виконувачем його духівниці, і ще про дещо. Я зробив у Лондоні деякі відкриття з приводу мого дядька Гернкасла і його алмаза, які здаються мені досить потворними, і я хотів би знати, чи підтверджуєте ви їх. Ви назвали його щойно «нечестивим». Покопайтесь у своїй пам'яті, старий друже, і скажіть мені — чому?
Бачачи, що він говорить серйозно, я розповів йому все, що знав.
Ось суть того, що я наводжу тут виключно для вас. Будьте уважні, а то зовсім зіб'єтеся з пантелику, коли ми заглибимося в цю історію. Викиньте з голови дітей, обід, капелюшок і все інше. Постарайтеся забути політику, коней, біржовий курс у Сіті і неприємності у вашому клубі. Сподіваюсь, ви не розгніваєтесь на мене за мою сміливість: я пишу це тільки для того, щоб привернути вашу увагу, шановний читачу. Боже! Хіба ж я не бачив у ваших руках найвидатніших авторів, і хіба ж я не знаю, як легко відвертається ваша увага, коли цього вимагає у вас книга, а не людина?
Я згадав вище про батька міледі, старого лорда з запальною вдачею і довгим язиком. У нього було всього-на-всього п'ятеро дітей. Спочатку двоє синів; потім, після досить тривалого часу, дружина його знову завагітніла, і троє дівчаток з'явились на світ одна за одною так швидко, як тільки дозволила це природа; моя пані, як уже згадувалось, була наймолодша і найкраща з усіх трьох. З двох синів старший, Артур, успадкував титул і маєток батька. Другий, високоповажний Джон, одержав солідне багатство, залишене йому одним із родичів, і став на військову службу.
Поганий той птах, що бруднить своє власне гніздо. Я вважаю благородне сімейство Гернкаслів своїм власним гніздом і тому визнаю за ласку, якщо мені дозволять не входити в подробиці про високоповажного Джона. Я глибоко переконаний, що це один з найбільших негідників у світі. Інакше про нього й не скажеш. Він почав військову службу з гвардійського полку і повинен був залишити гвардію раніше, ніж йому минуло двадцять два роки, — не будемо говорити чому. Занадто велика суворість правил виявилась не під силу високоповажному Джонові. Він поїхав у Індію, подивитися, чи там теж так само суворо, і понюхати пороху. Що ж до хоробрості, то, треба віддати йому належне, він був поміссю бульдога, бойового півня й дикуна. Гернкасл брав участь у штурмі Серінгапатама. Невдовзі потому він перейшов до іншого полку, а незабаром ще до іншого. Тут він одержав свій останній чин полковника і після сонячного удару повернувся в Англію.
Він приїхав з такою репутацією, що всі родичі відвернулись від нього; міледі (яка щойно вийшла заміж) перша оголосила (звичайно, за згодою свого чоловіка), що її брат ніколи не ступить на поріг її дому. Люди уникали полковника, тому що його репутація була заплямована; але мені треба тут згадати лише про одну пляму, зв'язану з алмазом.
Говорили, що він, незважаючи на свою сміливість, нікому не признався, яким чином роздобув цю індійську коштовність. Він ніколи не намагався продати алмаз, — не потребував грошей і (знову треба віддати йому належне) не дорожив ними. Він нікому його не дарував і не показував жодній живій істоті. Одні казали, ніби він побоюється, щоб це не накликало на нього неприємностей з боку начальства; інші (які не знали справжнього характеру цієї людини) твердили, що він боявся показати алмаз, бо це могло коштувати йому життя.
В останніх чутках, можливо, і є частка правди. Було б несправедливо назвати його боягузом, але це факт, що життя його двічі наражалось на небезпеку в Індії, і всі твердо переконані, що причиною цього був Місячний камінь. Коли полковник повернувся в Англію і всі відвернулись від нього, це знову-таки приписувалось Місячному каменеві. Таємниця життя полковника заважала йому в усьому і, якщо так можна висловитись, вигнала його з середовища співвітчизників. Чоловіки не впускали його до своїх клубів; жінки (а їх було немало), з якими він хотів одружитись, відмовляли йому; друзі й родичі раптом ставали короткозорими, зустрічаючись із ним на вулиці.
Інші за таких скрутних обставин постаралися б виправдатись перед світом. Але поступитись, навіть коли він неправий і коли вся громадськість повстала проти нього, було не в звичках високоповажного Джона. Він тримав при собі алмаз в Індії, бажаючи цим показати, що не боїться бути вбитим. Залишив при собі алмаз і в Англії, бажаючи показати, що він зневажає громадську думку. Ось вам і портрет цієї людини, як на картині: характер, що йшов усьому наперекір, і обличчя хоч і красиве, але з диявольським виразом.
Час від часу до нас доходили найрізноманітніші чутки. Розповідали, що нібито він почав вживати опій; нібито він робить якісь дивні хімічні досліди; ніби він пиячить і розважається з найнепристойнішими людьми в найбрудніших кишлах Лондона. Як би там не було, полковник вів самітне, порочне, таємниче життя; один раз — лише один раз — після його повернення в Англію, я сам його бачив віч-на-віч.
Років за два до того часу, про який я зараз пишу, і років за півтора до своєї смерті полковник несподівано приїхав до міледі в Лондон. Це було в день народження міс Речел, двадцять першого червня, і в честь цього дня, як завжди, зібралися гості. Лакей прийшов сказати мені, що мене хоче бачити якийсь добродій. Ввійшовши в хол, я зустрів полковника — схудлого, постарілого, обідраного, виснаженого, але, як і раніше, зухвалого і злого.
— Ідіть до моєї сестри, — сказав він, — і повідомте, що я приїхав поздоровити мою племінницю з днем народження.
Він уже кілька разів намагався листовно примиритися з міледі, лише для того (я в цьому твердо переконаний), щоб зробити їй неприємність. Але до нас у дім він прийшов уперше. Мені кортіло сказати йому, що в міледі гості. Але диявольський вираз його обличчя злякав мене. Я пішов передати його доручення і, за власним його бажанням, залишив полковника чекати відповіді в холі. Слуги витріщились на нього, стоячи віддалік, наче він був ходячою руйнівною машиною, начиненою порохом і ядрами, і міг щохвилини вибухнути серед них.
У міледі теж є крупинка — не більше — фамільної гарячковості.
— Скажіть полковникові Гернкаслу, — відповіла вона, коли я передав їй доручення її брата, — що міс Веріндер зайнята, а я не хочу його бачити.
Я намагався умовити міледі дати ввічливу відповідь, знаючи, що полковник не схильний до тієї стриманості, якою звичайно володіють джентльмени. Зовсім даремно! Фамільна гарячковість обернулась тепер проти мене.
— Коли мені потрібна ваша порада, — сказала міледі, — ви знаєте, я сама звертаюсь по неї. А зараз я у вас не прошу поради.
Я пішов з цим дорученням, взявши на себе сміливість передати його в новому й виправленому вигляді.
— Міледі і міс Речел жалкують, що вони зайняті, полковнику, — сказав я, — і просять вибачити за те, що вони не матимуть честі побачитися з вами.
Я сподівався від нього вибуху навіть при тій ввічливості, з якою я передав відповідь міледі. На мій подив, нічого подібного не сталося: полковник злякав мене, сприйнявши ці слова з неприродним спокоєм. Очі його, сірі, блискучі, з хвилину були звернуті на мене; потім він засміявся Сміявся не вголос, як інші люди — сміх його бринів десь всередині тихо, зловтішно із страшною люттю.
— Дякую вам Беттередж, — промовив він, — я пам'ятатиму день народження моєї племінниці.
З цими словами він повернувся й вийшов з будинку
Коли через рік знову настав день народження міс Речел, ми почули, що полковник лежить хворий в ліжку. А ще через півроку, — тобто за півроку до того часу, про який я зараз пишу, — міледі одержала листа від одного вельмишановного пастора. Він сповіщав їй про дві дивні сімейні новини. По-перше, що вмираючи полковник простив свою сестру по-друге, що він простив і всіх інших і прийняв свою смерть дуже повчально. Я сам (незважаючи на єпископів і пасторів) маю щиру повагу до церкви, але в той же час твердо переконаний, що високоповажний Джон постійно перебував у полоні диявола і що останній огидний вчинок у житті цього підлого чоловіка був той, що (з дозволу сказати) він обдурив священика.