Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 6)

— Допоможіть мені підвестися, — сказав я. — Ви спізнились на обід, Розанно, і я прийшов покликати вас.

— Ви, містере Беттередж! — сказала вона.

— За вами послали Ненсі, — вів далі я, — але я подумав, що від мене ви краще сприймете маленький докір.

Замість того щоб допомогти мені підвестись, бідолаха крадькома взяла мою руку і стиха потисла її. Вона зробила зусилля, щоб знову не заплакати, і це їй вдалося, за що я став поважати її.

— Ви дуже добрий, містере Беттередж, — сказала вона. — Я не хочу сьогодні обідати, дозвольте мені тут ще трохи посидіти.

— Чому ви любите тут бувати? — запитав я. — Що змушує вас постійно приходити на це сумне місце?

— Щось приваблює мене сюди, — сказала дівчина, виводячи пальцем фігури на піску. — Я стараюсь не приходити сюди — і не можу. Іноді, — додала вона стиха, немов лякаючись власної фантазії, — іноді, містере Беттередж, мені здається, що моя могила тут чекає на мене.

— На вас чекає жарена баранина й пудинг із салом! — сказав я. — Ідіть зараз же обідати. Ось до чого можна договоритись, Розанно, коли філософствуєш на голодний шлунок!

Я говорив суворим тоном, відчуваючи природне обурення (в мої роки) на двадцятип'ятирічну жінку, що говорить про смерть.

Вона, здавалось, не чула моїх слів; поклавши руку на моє плече, втримала мене біля себе.

— Мені здається, що це місце причарувало мене, — сказала вона. — Воно мені ввижається уві сні; я думаю про нього, коли сиджу за роботою. Знаєте, містере Беттередж, я така вдячна і стараюся заслужити вашої доброти й довір'я до мене міледі. Але іноді запитую себе, чи не занадто спокійне і добре життя тут для такої жінки, як я, після всього, що я перенесла, містере Беттередж, після всього, що я перетерпіла. Я почуваю себе більш самотньою серед служниць, аніж коли буваю тут, знаючи, що я не така, як вони. Міледі і начальниця виправного будинку не знають, яким страшним докором для такої жінки, як я, є чесні люди. Не лайте мене, милий, добрий містере Беттередж. Адже я виконую свою роботу, чи не так? Ради бога, не говоріть міледі, що я невдоволена. Я задоволена всім. Лише іноді в мене буває неспокійна душа, от і все.

Вона зняла руку з мого плеча і раптом показала на піски.

— Гляньте! — промовила вона. — Хіба це не дивовижно? Хіба це не страшно? Я бачила це безліч разів, але воно завжди для мене нове, ніби я ніколи не бачила його раніше!

Я глянув, куди вона показувала. Почався приплив, і страшний пісок заколивався. Широка коричнева поверхня його повільно то підіймалась, то опускалась, а потім вкрилася брижами і вся затремтіла.

— Знаєте, на що це схоже? — сказала Розанна, знову схопивши мене за плече. — Схоже на те, ніби сотні людей задихаються під цим піском, — люди силкуються вийти на поверхню і потопають все глибше і глибше в його страшній безодні! Киньте камінь, містере Беттередж. Киньте камінь і дивіться, як його всмокче в пісок!

От навіжені розмови! Ось як голодний шлунок впливає на розтривожену душу! Я хотів було відповісти (правда гостро, але на користь бідолашній дівчині, запевняю вас!), коли раптом почувся голос із-за піщаних горбів, який гукав мене.

— Беттередж! — долинав чийсь голос. — Де ви?

— Тут! — вигукнув я у відповідь, не розуміючи, хто б це міг бути.

Розанна схопилася й почала вдивлятися в той бік, звідки лунав голос. Я сам збирався було вже підвестись, але тут мене вразила раптова зміна в обличчі дівчини.

Її щоки вкрилися таким чудовим рум'янцем, якого я ніколи не бачив у неї раніше; вона вся ніби проясніла від якогось безмовного й радісного подиву.

— Хто це? — спитав я.

Розанна повторила моє ж запитання.

— Хто це? — сказала вона тихо, швидше до самої себе, аніж до мене.

Не підводячись із піску, я повернувся і глянув у той бік. До нас ішов поміж горбами ясноокий юнак у чудовому світло-коричневому костюмі, в таких же рукавичках і капелюсі, з трояндою в петлиці і з усмішкою на обличчі, яка могла б викликати у відповідь усмішку навіть у Тремтливих пісків. Перш ніж я встиг підвестись на ноги, він стрибнув на пісок біля мене, кинувся мені, за іноземним звичаєм, на шию і так міцно обійняв, що з мене мало дух не вилетів.

— Милий, старенький Беттередж, — сказав він, — я винен вам сім шилінгів і шість пенсів. Тепер ви пізнаєте, хто я?

Ой лишенької Це ж був містер Френклін Блек, який приїхав на добрих чотири години раніше, ніж ми сподівались!

Не встиг я промовити й слова, як побачив, що містер Френклін із здивуванням дивиться на Розанну. Стежачи за поглядом його очей, я теж глянув на дівчину; вона ще більше зашарілася, можливо, тому, що зустрілась очима з поглядом містера Френкліна, повернулася і раптом пішла від нас у замішанні, цілком незрозумілому для мене, не вклонившись молодому джентльменові і не сказавши мені ні слова. Це зовсім було не схоже на неї: досі вона була найбільш ввічлива і пристойна служниця.

— Що за дивачка! — сказав містер Френклін. — Хотів би я знати, що дивного знайшла вона в мені?

— Думаю, сер, — відповів я, кепкуючи з континентального виховання нашого молодого джентльмена, — її здивував ваш закордонний лоск.

Я навів тут недбале запитання містера Френкліна і мою безглузду відповідь — на втіху та заохочення всім дурням, — бо я примітив: для обмежених людей великою втіхою є свідомість того, що й той, хто розумніший за них, іноді робить не краще, ніж вони. Ні містерові Френкліну з його чудовим закордонним вихованням, ні мені в мої роки, з моєю досвідченістю і природним розумом, не спало на думку, що означало незрозуміле збентеження Розанни Спірман. Ми облишили думати про бідолаху, ледве зник за піщаними горбами її сірий плащ. Ну, то що ж, запитаєте ви цілком природно. Читайте, добрий друже, терпляче, і, можливо, ви пожалієте Розанну Спірман так само, як пожалів її я, коли взнав усю правду.

Розділ V

Коли ми залишилися самі, я, перш за все, зробив третю спробу підвестися з піску. Містер Френклін спинив мене.

— В цьому страшному місці є одна перевага, — сказав він, — ми тут самі. Не вставайте, Беттередж, я маю вам щось сказати.

Поки він говорив, я дививсь на нього й намагався знайти схожість із хлопчиком, якого пам'ятав, у чоловікові, що був переді мною. Він збив мене з пантелику. Хоч як я вдивлявся, але не міг побачити рум'яних щічок хлопчика, як не зміг би побачити на ньому і його охайної дитячої курточки. Колір обличчя містера Френкліна став блідим, а нижня частина обличчя вкрилася, на мій превеликий подив і розчарування, кучерявою каштановою борідкою й вусами. Його жвава розв'язність була дуже приємна і приваблива, — я з цим згоден, — але вона не могла зрівнятися з колишньою невимушеністю його поводження. Що ще гірше, він обіцяв зробитись високим і не додержав обіцянки: був витончений, стрункий і добре складений, але ні на крихітку не вищий середнього зросту. Одне слово, він цілком обманув мої сподівання. Роки не залишили в ньому нічого колишнього, крім ясного, прямого погляду очей. В цьому я знову впізнав нашого милого хлопчика і на цьому закінчив свої дослідження.

— Ласкаво просимо в рідне містечко, містере Френклін, — сказав я. — Тим приємніше бачити вас, що ви приїхали кількома годинами раніше, ніж ми чекали.

— У мене була причина приїхати раніше, містере Беттередж, — відповів містер Френклін.—  Я підозрівав, на жаль, що за мною слідкували і підстерігали мене в Лондоні три або чотири дні, і я приїхав із вранішнім, а не з останнім поїздом, бо мені хотілось позбутись переслідувань з боку одного смуглявого іноземця.

Слова ці надзвичайно здивували мене. В голові моїй сяйнула, мов блискавка, думка про трьох фокусників і про здогад Пенелопи, що вони мали намір завдати якоїсь шкоди містерові Френкліну Блеку.

— Хто слідкував за вами, сер, і чому? — спитав я.

— Розкажіть мені про трьох індусів, які були у вас сьогодні, — вів далі містер Френклін, не звертаючи уваги на моє запитання. — Можливо, Беттередж, мій іноземець і три фокусники виявляться з однієї й тієї ж компанії.

— А звідки ви взяли про фокусників, сер? — спитав я, відповідаючи на запитання запитанням. Я знаю, що це дуже нечемно. Адже ви не ставите надто великих вимог до бідної людської природи, — не сподівайтесь на більше й від мене.

— Я бачив Пенелопу, — продовжував містер Френклін, — і вона розповіла мені. Ваша донька, Беттередж, мала стати гарненькою, і справді — гарненька. В Пенелопи маленьке вушко й маленька ніжка. Хіба в покійної місіс Беттередж були ці неоціненні якості?

— В покійної місіс Беттередж було багато вад, сер, — сказав я. — Одна з них, — якщо ви дозволите назвати її, — полягала в тому що вона ніколи не говорила до ладу. Моя дружина швидше скидалась на муху, аніж на жінку, — вона ні на чому не могла спинитися.

— Вона була б саме по мені, — зауважив містер Френклін, — я також ні на чому не спиняюсь. Беттередж, ви стали ще дотепнішим, ніж раніше. Ваша донька згадала про це, коли я розпитував її детально про фокусників. «Тато вам усе розповість, сер. Він зовсім незвичайна людина для своїх років і висловлюється знаменито», — власні слова Пенелопи; при цьому вона божественно почервоніла. При всій своїй повазі до вас я не втримався від того, щоб... А втім, це дрібниці; я знав її ще дитиною, і вона не стала від цього гіршою для мене. Будемо говорити серйозно. Що робили ці фокусники?