Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 5)

— Розанна знову спізнилась на обід, — відповіла Ненсі, — і мене послали по неї. Всі важкі роботи випадають на мої плечі в цьому будинку. Пустіть мене, містер Беттередж!

Розанна, про яку щойно згадала Ненсі, була наша друга покоївка. Оскільки я співчутливо ставився до нашої другої покоївки (чому — ви зараз довідаєтесь) і помітив по обличчю Ненсі, що вона побіжить і накинеться на свою подругу з лайливими словами, — а цього обставини зовсім не вимагали, — мені спало на думку, що мені зараз нічого робити, і що я сам можу сходити за Розанною і натякнути їй бути надалі справнішою. Я знав, що вона терпляче стерпить це від мене.

— А де Розанна? — запитав я.

— Звичайно, на пісках! — відповіла Ненсі, хитаючи головою. — Їй, бачите, сьогодні було знову погано, і вона відпросилась подихати свіжим повітрям. Вона виводить мене з рівноваги.

— Іди обідать, моя люба, — сказав я, — вона не виводить мене з рівноваги, і я сам сходжу по неї.

Ненсі (в неї чудовий апетит) лишилась задоволеною. А коли в неї задоволений вигляд, вона мила дівчина; тоді я поплескую її по підборіддю. Це не розпусність — це звичка.

І ось я взяв ціпок і пішов на піски.

Ні! Так справа далі не піде. Мені прикро, що я вас знову затримую, але вам неодмінно треба вислухати історію пісків і історію Розанни, — з тієї причини, що справа про алмаз тісно зв'язана з ними. Як старанно намагаюсь я вести безперервну розповідь, і як погано мені це вдається! Та що ж я маю робити! Люди й речі так прикро переплутуються в цьому житті і самі напрошуються на вашу увагу. Сприймімо це спокійно; я коротко все розповім, і ми незабаром проникнемо в саму глибину таємниці, — обіцяю вам!

Розанна (говорити про особу раніш, ніж про річ, вимагає елементарна ввічливість) була єдиною новою служницею в нашому будинку. Місяців за чотири до змальовуваних подій міледі була в Лондоні і їздила у виправний заклад, який мав дбати про те, щоб злочинниці, звільнені з тюрми, не ставали більше на хибний шлях. Начальниця, бачачи, що міледі цікавиться цим закладом, вказала їй на одну дівчину, Розанну Спірман, і розповіла дуже невтішну історію, яку в мене не вистачає духу тут повторити, бо я не люблю хвилювати себе без потреби і вас також. Річ у тім, що Розанна Спірман була злодійка, але не з тих, які створюють компанії в Сіті і обкрадають тисячі людей; вона попалася в руки поліції, її запроторили до в'язниці, а потім направили у виправний будинок. На думку начальниці, Розанна (незважаючи на її попередні вчинки) — дівчина, яких мало, і їй потрібна тільки нагода, щоб показати себе гідною звання християнки. Міледі (вона дуже щира християнка), сказала начальниці:

— Розанна Спірман знайде цю нагоду в мене на службі.

Через тиждень Розанна Спірман найнялась до нас у будинок другою покоївкою. Крім міс Речел і мене, ніхто не знав історії цієї дівчини. Міледі, яка багато в чому зі мною радилась, порадилась зі мною і з приводу Розанни. Перейнявши в останній час звичку покійного сера Джона завжди погоджуватися з міледі, я щиро погодився з нею й відносно Розанни Спірман.

Рідко трапляється краща нагода, ніж та, що випала цій бідній дівчині у нас. Ніхто із служниць не міг з докором нагадати про її минуле, тому що ніхто його не знав. Вона одержувала платню і користувалася всіма пільгами нарівні з іншими, і час від часу міледі дружнім слівцем заохочувала її. Розанна, я повинен сказати, виявилась гідною такого лагідного обходження. Хоча вона була далеко не міцного здоров'я і часом непритомніла, про що я вже згадував, свої обов'язки виконувала скромно і беззаперечно, старанно й добре. Проте якось не знайшла друзів серед служниць, окрім моєї доньки Пенелопи, яка була завжди ласкава з Розанною, хоча й не дуже близько трималась до неї.

Не знаю, чому ця дівчина не подобалась їм. У ній не було краси, яка викликала б в інших заздрощі; вона вважалась найнекрасивішою дівчиною в нашому будинку, і, крім того, в неї одне плече було вище другого. Я гадаю, що слугам найбільш не подобались її мовчазність і схильність до самотності. Вона читала або працювала у вільні години, коли інші теревенили. А коли наставала її черга відпочивати, в дев'яти випадках з десяти спокійно надівала капелюшок і йшла собі погуляти. Розанна ніколи не сварилась, ніколи не ображалася, тільки вперто і ввічливо трималась осторонь інших. Додайте до цього, що, хоч вона була й негарна, в ній було щось таке, що робило її схожою не на служницю, а на пані. Можливо, це проявлялося в її голосі, можливо, у виразі її обличчя. Я можу тільки сказати, що інші жінки помітили це з самого першого дня, як тільки Розанна Спірман ввійшла в наш будинок, і говорили (цілком несправедливо), що вона задається.

Розповівши історію Розанни, я повинен згадати про одну з багатьох примх цієї дивакуватої дівчини, а потім уже перейти до історії пісків.

Будинок наш стоїть високо на йоркшірському узбережжі, біля самого моря. Поблизу нас є чудові місця для прогулянок — в усіх напрямах, крім одного: тут, по-моєму, найбільш неприємно прогулюватися. З чверть милі йдеш похмурим сосновим лісом і, минувши низькі скелі, опиняєшся в найбільш відлюдній і огидній бухті на всьому нашому узбережжі.

Піщані горби спускаються тут до моря і закінчуються двома гостроверхими скелями, що виступають з води одна навпроти одної. Перша з них має назву Північний, а друга — Південний стрімчак. Поміж цими двома скелями лежать найстрашніші на всьому йоркшірському узбережжі зибучі піски. Під час припливу щось відбувається в їх таємничій глибині, примушуючи всю поверхню пісків коливатися й тремтіти якнайдивовижніше. Через це тутешні жителі і назвали їх Тремтливими пісками. Великий насип, що простягнувся на півмилі уздовж бухти, стримує натиск океану. І взимку, і влітку, коли наступає приплив, море наче залишає свої хвилі і на насипу, котить їх, тихо здіймаючись, і безшумно вкриває піски. Це безлюдне місце страшне, запевняю вас! Жоден човен не наважується ввійти в цю бухту. Діти з нашого рибальського села, яке називається Коббс-Голл, ніколи не приходять сюди гратись. Навіть птахи, як мені здається, летять подалі від Тремтливих пісків. Щоб молода жінка в години свого відпочинку, маючи можливість вибрати з десяти приємних прогулянок будь-яку і завжди знайти супутників, які пішли б із нею, аби тільки вона сказала їм: «Ходімте!», щоб вона віддала перевагу цій місцині і працювала або читала тут зовсім одна, — це над усяке сподівання, повірте мені. Однак — пояснюйте собі, як хочете, — а тут любила прогулюватись Розанна Спірман. Тільки раз чи двічі ходила вона в Коббс-Голл на побачення до єдиного друга, якого мала в нашій місцевості і про якого розповім далі. Тепер я йду в цьому самому напрямі кликати дівчину на обід. І це щасливо повертає нас до початку розповіді й направляє знову в сторону пісків.

Я Розанни не зустрів у лісі. А побачив її біля піщаних горбів на березі; дівчина була в маленькому солом'яному капелюшку і в простому сірому плащі, який вона завжди носить, щоб прикривати, наскільки це можливо, своє криве плече. Розанна сиділа самотньо й дивилась на море і на піски.

Вона здригнулась, коли я підійшов до неї, і відвернулась від мене. Як старший над слугами, я принципово ніколи не пропускаю нагоди розпитати, чому мені не дивляться в очі; я повернув її до себе і побачив, що вона плаче. Моя носова хусточка — один із півдюжини чудових фулярових носовиків, подарованих мені міледі, — лежала в мене в кишені. Я вийняв її і сказав Розанні:

— Ходімо й сядемо зі мною, моя мила, на березі. Я спочатку витру вам очі, а потім насмілюся спитати, чого ви плачете.

Коли ви доживете до моїх літ, ви взнаєте, що сісти на похилому березі значно складніше, ніж здається вам тепер. Поки я вмощувався, Розанна втерла собі очі своєю носовою хусточкою, що була значно гірша від моєї, — з дешевого батисту. Вона здавалась дуже спокійною і дуже нещасною, але сіла біля мене, як слухняна дівчинка, тільки-но я їй звелів. Якщо ви хочете якнайшвидше втішити жінку, посадіть її собі на коліна. Я згадав про це золоте правило, але Розанна — не Ненсі, у тім-то вся справа!

— А тепер скажіть мені, моя мила, — запитав я, — чого ви плакали?

— Мені жаль минулих років, містере Беттередж, — спокійно відповіла Розанна. — Іноді я згадую своє колишнє життя.

— Годі, годі, моя дівчинко, — сказав я, — ваше минуле життя все згладжене. Чому б вам не забути про нього?

Вона взяла мене за полу сюртука. Я неохайний дід і засмальцьовую одяг, коли їм і п'ю. То одна жінка, то інша відчищають плями на моєму одязі. Напередодні Розанна вивела пляму з мого сюртука якоюсь новою речовиною, що знищує всілякі плями. Жир змився, але на ворсинках сукна лишився темний слід. Дівчина вказала на це місце й похитала головою.

— Пляму знято, — сказала вона, — але місце, на якому вона була, все ще видно, містере Беттередж, все ще видно!

На зауваження, ненароком зроблене людині з приводу її власного сюртука, відповісти не так-то легко. Щось у самій дівчині змусило мене особливо пожаліти її в цю хвилину. В неї були чудові карі очі, хоч сама була взагалі й негарна і вона дивилась на мене з якоюсь повагою до моєї щасливої старості й до моєї репутації, як на щось таке, чого сама ніколи досягнути не зможе; й моє старе серце сповнилось жалем до нашої другої служниці. Оскільки я не почував себе здатним утішити її, мені лишалося зробити тільки одне — піти з нею обідати.