Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 4)

У четвер стояла чудова літня погода, і міледі з міс Речел, не сподіваючись на приїзд містера Френкліна раніш як на обід, поїхали снідати до своїх друзів по сусідству.

Коли вони поїхали, я пішов оглянути спальню, приготовлену для нашого гостя, і побачив, що все там гаразд. Потім, бувши не тільки дворецьким, а й буфетником міледі (за моїм власним проханням, бо, бачите, мені було неприємно, щоб хтось інший володів ключами від винарні покійного сера Джона), тож потім, кажу, я вийняв наш знаменитий латурський кларет і поставив його зігрітися до обіду на теплому літньому сонечку. Вирішив і сам посидіти на теплому сонечку, бо якщо це добре для старого кларета, то добре і для старих кісток; я взяв своє крісло, щоб вийти на подвір'я, коли мене спинив звук тихого барабанного дробу, що залунав з тераси перед покоями міледі.

Обійшовши навколо тераси, я побачив трьох темношкірих індусів у білому полотняному вбранні, які дивились на будинок.

Коли я глянув пильніше, то помітив, що в індусів через плече висіли маленькі барабани. Позаду них стояв маленький, худорлявий, білявий англійський хлопчик, який тримав мішок. Я вирішив, що ці люди — мандрівні фокусники, а хлопчик з мішком носить знаряддя їхнього ремесла. Один із трьох індусів, що розмовляв по-англійському і, повинен признатись, мав якнайкращі манери, підтвердив мій здогад: він просив дозволу показати свої фокуси в присутності господарки дому.

Я хоч і старий дід, але не похмурий, люблю розваги і не стану не довіряти людині тільки через те, що в неї шкіра трохи темніша за мою. Але найкращі з нас мають свої слабості, — а моя слабість у тому, що, коли кошик з фамільним сріблом вийнятий з буфетної, я негайно згадую про цей кошик, як тільки побачу мандрівного іноземця, в якого манери кращі за мої. Тому я сказав індусові, що господарки немає вдома, і звелів йому з його товаришами йти геть. У відповідь він чемно вклонився мені і разом з товаришами залишив подвір'я. А я повернувся до свого стільця, сів на сонячному боці двору і, якщо говорити правду, не те щоб заснув, а добре таки задрімав.

Мене розбуркала моя донька Пенелопа, що примчала, немов на пожежу. Знаєте, що їй заманулось? Вона зажадала, щоб трьох індійських фокусників негайно заарештували — на тій підставі, що нібито вони знали про приїзд до нас із Лондона містера Френкліна Блека і мали намір завдати йому лиха.

Ім'я містера Френкліна остаточно збудило мене. Я розплющив очі і примусив доньку пояснити у чім річ.

Виявилось, що Пенелопа тільки-но повернулась із сторожки нашого воротаря, куди вона ходила побалакати з його донькою. Обидві дівчини бачили, як випроваджені мною індуси пройшли в супроводі хлопчика. Чомусь вирішивши, що ці іноземці погано поводяться з хлопчиком (чи не тому, що він був красивий і слабенький?), обидві дівчини пробрались тихенько попід внутрішньою частиною огорожі, що відділяє подвір'я від дороги, й стали спостерігати, що робитимуть індуси. А ті почали виробляти дивні штуки.

Спочатку вони озирнулись навколо себе, щоб переконатися, що вони самі. Потім усі троє повернулись обличчям до нашого будинку і пильно втупилися в цей бік. Далі загомоніли й засперечалися своєю рідною мовою, перезираючись між собою, наче у них були якісь сумніви. Тоді й звернулись до англійського хлопчика, ніби чекаючи, щоб він допоміг їм. А потім головний індус, що розмовляв по-англійському, наказав хлопчикові:

— Простягни руку.

Донька моя Пенелопа, дійшовши до цього місця в розповіді, вигукнула, що вона просто не розуміє, як при цих страшних словах серце не вискочило з її грудей. Я подумав, грішним ділом, що цьому міг перешкодити її корсет. Але вголос лише промовив:

— Ох, у мене мороз пробігає поза шкірою від цього. (Nota bene: жінки люблять такі маленькі поступки).

Так от, коли індус наказав: «Простягни руку», хлопчик відступив на крок, похитав головою й відповів, що йому не хочеться. Після цього індус запитав (зовсім без гніву), чи не хоче він, щоб його знову випровадили в Лондон і залишили там, де знайшли, сонного, у порожній корзині на базарі, голодного, обідраного й безпритульного? Це, здається, вирішило питання. Хлопчина неохоче простягнув руку. Індус вийняв з-за пазухи пляшку й налив з неї чогось чорного, схожого на чорнило, на долоню хлопчикові. Потім, доторкнувшись до голови хлопчика і зробивши над нею в повітрі якісь знаки, сказав:

— Дивись.

Хлопчик завмер на місці і стояв, немов статуя, дивлячись на чорнило, налите в його долоню...

Досі всі ці витівки індусів у розповіді Пенелопи здавались мені фокусами, зв'язаними з марним витрачанням чорнила. Я почав було знову дрімати, але дальші слова Пенелопи відразу розігнали мій сон.

Індуси ще раз озирнулись навколо себе, і головний індус сказав хлопчикові:

— Де зараз англієць, що приїхав з чужих країв?

Хлопчик відповів:

— Я бачу його.

Індус запитав:

— Цією чи іншою дорогою приїде англієць сьогодні?

Хлопчик відповів:

— Цією, а не іншою дорогою приїде сьогодні англієць.

Помовчавши, індієць задав третє запитання:

— Чи має англієць це при собі?

Хлопчик відповів, також після деякої мовчанки:

— Має.

Тоді індієць задав четверте й останнє запитання:

— Чи приїде сюди англієць, як обіцяв, надвечір?

Хлопчик відповів:

— Не можу сказати.

Індус спитав, чому. Хлопчик відповів:

— Я втомився. У мене в очах туман, і він мені заважає. Сьогодні я більше нічого не можу бачити.

На цьому запитання скінчились. Головний індус сказав щось на своїй мові своїм двом супутникам, показуючи на хлопчика і на місто, де (як ми довідались пізніше), вони й спинились. Потім, знову зробивши знаки над головою хлопчика, він дмухнув йому на лоб; той здригнувсь і опам'ятався. Після цього всі пішли в місто, і дівчата більше їх не бачили.

Кажуть, що майже з усього можна вивести мораль, якщо тільки ви постараєтесь відшукати її. Яку ж мораль можна було вивести з усього цього?

На мою думку, тут мораль зводилась ось до чого. По-перше, головний фокусник почув з розмов служниць на подвір'ї про приїзд містера Френкліна й побачив нагоду заробити гроші. По-друге, він, його супутники і хлопчик мали намір (з тією метою, щоб заробити вищезгадані гроші) потинятися де-небудь поблизу, поки міледі приїде додому, а потім повернутися і провістити їй приїзд містера Френкліна, немов вони про це знають завдяки чарам. По-третє, Пенелопа чула їхню репетицію, таку саму, як і акторів, що репетирують свою п'єсу. По-четверте, мені слід цього вечора добре приглянути за столовим сріблом. По-п'яте, Пенелопі слід заспокоїтись і залишити свого батька знову подрімати на сонечку.

Це здалося мені найрозсудливішим. Але якщо ви хоч трохи знаєте молодих жінок, ви не здивуєтесь, почувши, що Пенелопа не поділяла мого погляду. На думку моєї доньки, тут справа була серйозна. Вона особливо нагадала мені третє запитання індуса: «Чи має англієць це при собі?»

— О батечку! — вигукнула Пенелопа, сплеснувши в долоні. — Не жартуйте з цим! Що означає це?

— Ми спитаємо містера Френкліна, моя мила, — сказав я, — коли можеш почекати, поки він приїде.

Я підморгнув, показуючи цим, що жартую. Але Пенелопа сприйняла мої слова цілком серйозно. Її заклопотаність вплинула, нарешті, і на мене.

— Та звідки може знати це містер Френклін? — спитав я.

— Спитайте його, — відповіла Пенелопа, — і ви побачите, чи вважає він це смішним.

З цими словами донька й залишила мене.

Після того як вона пішла, я вирішив і справді запитати містера Френкліна, головним чином для того, щоб заспокоїти Пенелопу. Про нашу з ним розмову цього ж самого дня ви довідаєтесь пізніше. Але щоб не збуджувати вашої цікавості, а потім не розчаровувати вас, прошу дозволу одразу ж, перш ніж ми підемо далі, вас попередити, що в нашій з ним розмові про фокусників не було й тіні жартів. На мій превеликий подив, містер Френклін, так само як і Пенелопа, сприйняв цю звістку серйозно. Ви зрозумієте, наскільки серйозно, коли взнаєте, що, на його думку, це означало Місячний камінь.

Розділ IV

Щиро прошу пробачення за те, що затримую вашу увагу на собі й своєму кріслі. Старик, котрий куняє на сонячному подвір'ї, — постать малоцікава, я це добре знаю. Але розповідь має йти своїм порядком, і вам доведеться ще трохи побути зі мною, чекаючи на містера Френкліна Блека, який має приїхати в кінці дня.

Не встиг я знову задрімати після того, як пішла моя донька Пенелопа, мене розбудив брязкіт тарілок і блюдець у кімнаті для слуг, а це означало, що обід готовий. Сам я обідаю в себе дома, і до загального обіду мені нема ніякого діла, а тому залишилось тільки побажати їм усім приємного апетиту і знову заспокоїтись у своєму кріслі. Тільки-но я простягнув з цією метою ноги, як прибігає інша жінка. На цей раз не моя донька, а Ненсі, посудниця. Я перегородив їй дорогу й помітив, що, коли вона просила мене пропустити її, обличчя в неї було надуте, — а таке, принципово, як глава служниць, я ніколи не залишаю без з'ясування причини.

— Чому це ви втекли з-за столу? — спитав я. — Що трапилось, Ненсі?

Ненсі спробувала було мовчки вислизнути від мене, але я схопив її за вухо. Вона — гарненька, повновида молода дівчина, і я маю звичай саме ось так виявляти свою дружню увагу до неї.

— Так що ж трапилося? — запитав я вдруге.