Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 3)

— Я думав про Селіну Гобі, — сказав я, — і мені здається, міледі, що дешевше буде одружитися з нею, ніж утримувати її як служницю.

Міледі розсміялася й відповіла: вона не знає, що для жінки образливіше — мої слова чи мої принципи. Мені здається, що вона розсміялася з причин, яких ви не можете зрозуміти, якщо ви не знатна особа. Не зрозумівши нічого, крім того, що я маю дозвіл освідчитися Селіні, я пішов і освідчився. І що ж сказала Селіна? Боже ти мій, як мало ви, мабуть, знаєте жінок, якщо питаєте про це! Розуміється, вона дала згоду.

Коли до весілля залишилось небагато часу й почали вже говорити, що мені треба пошити новий фрак, я завагався. Я розпитував інших чоловіків, що вони почували, коли були в моєму становищі, і всі вони призналися, що за тиждень до шлюбу в глибині душі бажали відмовитись від нього. Я зайшов трохи далі: я збунтувався й постарався відмовитись від одруження. Та куди там — нізащо! Я добре знав, що вона даром не відступиться від мене. Винагородити жінку, коли чоловік відмовляється від неї, — один з англійських законів. Підкоряючись законам і старанно все зваживши, я запропонував Селіні Гобі перину й п'ятдесят шилінгів винагороди. Ви, можливо, не повірите, а тим часом це свята правда: вона була настільки дурна, що відмовилась від винагороди.

Звичайно, після цього робити було нічого. Я придбав новий фрак, найдешевший, і все інше зробив якомога дешевше. Ми не були щасливим, але не були й нещасливим подружжям. Того й того було в нас наполовину. Не розумію, як це виходило, але ми завжди, маючи найкращі мотиви, заважали одне одному. Коли я хотів піднятись по східцях, моя дружина в цей час сходила вниз, а коли моя дружина хотіла зійти вниз, я йшов наверх. Ось воно, подружнє життя, — я сам пережив його.

Після п'ятирічних непорозумінь всемудре провидіння захотіло визволити нас одне від одного, забравши мою дружину. Я залишився з моєю маленькою донькою Пенелопою; інших дітей у мене не було. Невдовзі по цьому помер сер Джон, і міледі також залишилася з маленькою донькою, міс Речел; інших дітей не було і в неї. Не пощастило мені дати належну характеристику міледі, а треба сказати, що вона щиро дбала про мою маленьку Пенелопу: послала її до школи. Коли Пенелопа виросла й зробилася моторною дівчиною, вона стала покоївкою міс Речел.

Що ж до мене, то я продовжував працювати управляючим до різдва 1847 року, коли в житті моєму сталася зміна. В цей день міледі сама попросилась до мене в котедж на склянку чаю. Почала вона розмову із зауваження, що з того дня, як я став у старого лорда пажем, я понад п'ятдесят років був у неї на службі, — і після цих слів подарувала мені прекрасний шерстяний жилет, який сама пошила, щоб мені було тепло під час зимового холоду.

Я прийняв цей чудовий подарунок, не знаходячи слів подяки моїй пані за виявлену мені честь. Але, на мій превеликий подив, жилет був не честю, а підкупом. Виявляється, міледі помітила, раніше ніж я відчув це сам, що з роками я подався, і прийшла в мій котедж улестити мене (якщо можна вжити подібний вираз), відмовитись від непосильних для мене обов'язків управляючого і провести у спокої решту днів свого життя дворецьким в її будинку. Я заперечував, як тільки міг, проти принизливої для мене пропозиції жити в спокої. Але моя пані знала мою слабину: вона зобразила це як послугу для неї самої. Суперечка наша скінчилася тим, що я, як старий дурень, втер очі своїм новим шерстяним жилетом і сказав, що подумаю.

Обмірковуючи на самоті пропозицію міледі, я дуже засмутився й вирішив звернутись до засобу, який ще ніколи не зраджував мене в непевних і непередбачених випадках. Я запалив люльку й сів почитати «Робінзона Крузо». Не минуло й п'яти хвилин, як я розгорнув цю незвичайну книгу, і мені трапилось таке цікаве місце (сторінка сто п'ятдесят восьма): «Сьогодні ми любимо те, що завтра зненавидимо». Я відразу збагнув, що мені робити. Сьогодні я, що б там не стало, хочу залишитись на посаді управляючого, але завтра, згідно вислову з «Робінзона Крузо», бажатиму зовсім іншої роботи. Варто лише уявити собі завтрашній день і завтрашній настрій, і все буде гаразд. Таким чином заспокоївши себе, я заснув тієї ночі як управляючий леді Веріндер, а прокинувся вранці — як її дворецький. Все йде якнайкраще завдяки «Робінзонові Крузо».

Донька моя Пенелопа щойно зирнула через моє плече, щоб побачити, що я встиг написати за цей час. Вона завважила, що написано чудово і справедливо з усякого погляду. Але зробила один закид, сказавши, що я досі писав зовсім не те, що слід було б писати. Мене просили розповісти історію алмаза, а я тим часом розповідаю свою власну історію. Дивно, що не можу пояснити, чому це так. Хотів би знати; невже пани письменники також вплутують себе самих у свої оповіді, як і я? Якщо так, я співчуваю їм. А тим часом — знову не те, марно тільки псував папір. Що ж тепер робити? Нічого, наскільки мені відомо, — вам лише треба не втрачати терпіння, а мені — почати писати втретє.

Розділ III

Питання про те, як же мені почати розповідь, я намагався вирішити двома способами. По-перше, я почухав потилицю, але це не привело ні до чого. По-друге, порадився з моєю донькою Пенелопою, яка й подала мені цілком нову думку.

На думку Пенелопи, я маю почати з того самого дня, коли ми одержали звістку, що до нас приїздить містер Френклін, і послідовно, день за днем, описувати наступні події. І, дивна річ, коли ви таким чином спините вашу увагу на якійсь даті, у вашій пам'яті зринуть і потрібні обставини. Єдине утруднення полягає в тому, щоб згадати хід подій. Але Пенелопа висловила готовність допомогти мені в цьому, заглянувши у свій власний щоденник, який навчили її вести в школі і який вона й досі веде. У відповідь на мою пропозицію записувати події замість мене, звіряючись із своїм щоденником, Пенелопа вся спалахнула і гнівно зауважила мені, що її щоденник призначений тільки для неї самої, і що жодна жива істота в світі не довідається, що в ньому написано. Коли я почав допитуватись, чому це так, Пенелопа відповіла:

— Просто так!

А я вам скажу, що тут не без амурних витівок!

Починаючи за планом Пенелопи, прошу дозволу згадати, що вранці в середу, 24 травня 1848 року, мене покликали в кабінет міледі.

— Габріелю, — сказала міледі, — ось новина, яка здивує вас. З-за кордону повернувся Френклін Блек. Він гостює у батька в Лондоні, а завтра приїде до нас на місяць і відсвяткує разом з нами день народження Речел.

Якби в мене в руках був капелюх, тільки одна повага до міледі перешкодила б мені підкинути його до стелі. Я не бачив містера Френкліна з того часу, як він ще дитинчам жив з нами в цьому будинку. Він був з усіх поглядів (наскільки пам'ятаю) наймилішим хлопчиком, який будь-коли запускав дзигу чи розбивав вікно. Міс Речел, яка була присутня при нашій розмові, у відповідь на мої слова зауважила, що вона пам'ятає його як найлютішого тирана ляльок і найжорстокішого фурмана, який заганяв дівчинку до знесилля, примушуючи її бігати в мотузяних віжках.

— Я палаю обуренням і наперед вмираю від утоми, коли думаю про Френкліна Блека, — закінчила свою мову міс Речел.

Ви, природно, запитаєте, чому ж містер Френклін усі свої роки з того самого часу, як він був ще хлопчиком, і до того часу, як став мужчиною, провів за межами своєї батьківщини. Я відповім: тому що його батько мав нещастя бути найближчим спадкоємцем одного герцогського титулу і не міг юридично це довести. Розповім коротко, як це сталося.

Старша сестра міледі вийшла заміж за славнозвісного містера Блека, що вславився як своїм величезним багатством, так і судовим процесом з якимсь герцогом. Скільки років набридав він судам на своїй батьківщині, вимагаючи, щоб герцога вигнали, а його поставили на місце герцога, скількох адвокатів збагатив він, скільки лагідних людей посварилось через нього, б'ючись об заклад (виграє він процес чи ні), — цього я встановити не можу. Його дружина і двоє з трьох його дітей померли раніше, аніж суди вирішили зачинити перед ним двері і не тягнути з нього більше грошей. Коли все було скінчено і герцог лишився не переможеним, містер Блек вирішив: єдиний спосіб помститися вітчизні, що так повелася вона з ним — це позбавити Англію честі виховувати його сина.

— Як я можу покластись на наші вітчизняні заклади, — пояснював він, — після того, як вони таке вчинили зі мною!

Додайте до цього, що містер Блек не любив хлопчиків, у тому числі й свого, і ви погодитесь, що це лише ось так і могло скінчитися. Містера Френкліна забрали з Англії й послали в заклади, на які його батько «міг покластися», в таку чудову країну, як Німеччина; а сам містер Блек, завважте собі, спокійно залишився в Англії трудитись на користь своїх співвітчизників у парламенті і для того, щоб опублікувати матеріали у справі про герцога, — звіт, якого він не скінчив і досі.

Ось, дякувати богові, й розповів про це. Ні вам, ні мені не слід ламати голову щодо містера Блека-старшого. Облишимо його з його герцогством і звернімось до алмаза.

Алмаз повертає нас до містера Френкліна, якому судилось найневиннішим чином внести цей нещасний камінь у наш будинок.

Наш славний хлопчина не забув про нас, коли поїхав за кордон. Час від часу він писав — іноді міледі, іноді міс Речел, а іноді й мені. Перед своїм від'їздом позичив у мене моток вірьовки, складаний ніж на чотири леза і сім шилінгів, шість пенсів, яких я назад не одержав і не сподіваюсь одержати. Його листи до мене стосувались, головним чином, нових позичок; проте я чув від міледі, як він поживав за кордоном з того часу, як став дорослим. Навчившись того, чого могли навчити його німецькі заклади, він поїхав до Франції, а потім в Італію; там зробили його універсальним генієм, наскільки я міг зрозуміти. Він трохи віршував, трохи малював, трохи співав, грав і писав музику, — запозичуючи, як я підозрюю, в усіх цих випадках так само, як він позичав у мене. Багатство його матері (сімсот фунтів на рік) дісталось йому, коли він став повнолітнім, і пройшло між його пальців, мов крізь решето. Чим більше було в нього грошей, тим більше він їх потребував; у кишені ж у містера Френкліна була дірка, яку ніколи не можна було зашити. Його веселість і невимушеність манер сприяли тому, що його скрізь охоче приймали. Він жив то тут, то там, і скрізь адреса його (як він сам її давав) була: «Поштамт, Європа — до запитання». Двічі він хотів повернутися в Англію і побачитися з нами, і двічі (пробачте на цім слові) якась негідниця клята затримувала його. Третя спроба вдалась, як вам уже відомо з тих слів, що міледі сказала мені. В четвер двадцять п'ятого травня ми вперше побачимо, яким став наш милий хлопчик після того, як він виріс і перетворився в мужчину. Він був доброго роду, мав мужній характер, і було йому, за нашими розрахунками, двадцять п'ять років. Тепер ви знаєте містера Френкліна стільки ж, скільки і я до його приїзду до нас.