Уилки Коллинз – Місячний камінь (страница 2)

Правда це чи ні, але я не можу стати його обвинувачем з досить поважних причин. Якщо я все вищенаписане розголошу, в мене не буде ніяких доказів, крім моральних. Я не тільки не зможу довести, що він убив двох індусів, які стояли на дверях, — я не зможу навіть з певністю заявити, що він убив третього індуса всередині приміщення, бо не бачив цього на власні очі. Правда, я чув слова вмираючого індуса, але якщо мені заперечать, що вони були передсмертним маренням, як я зможу це спростувати? Нехай наші родичі з одного і другого боку складуть собі думку про все вищесказане і самі вирішать, чи були в мене достатні підстави для огиди, яку я й досі відчуваю до цієї людини.

Хоч я не вірю фантастичній індійській легенді про алмаз, однак повинен признатись, що і сам не вільний від певного забобону. Переконання це чи помилкова думка, — все одно, я вважаю, що слідом за злочином повинна неминуче настати розплата. Я не тільки переконаний у винності Гернкасла, але й не сумніваюсь, що, залишивши в себе алмаз, він усе своє життя жалкуватиме про це і що інші також жалкуватимуть, узявши цей алмаз, якщо він віддасть його їм.

ЧАСТИНА ПЕРША. ПРОПАЖА АЛМАЗА (1848).

Події, про які розповів Габріель Беттередж, дворецький леді Джулії Веріндер 

Розділ І 

Розгорніть першу частину «Робінзона Крузо» на сторінці сто двадцять дев'ятій, і ви знайдете такі слова: «Тепер я зрозумів, — хоч і надто пізно, — наскільки нерозсудливо починати будь-яку справу, не розрахувавши всіх витрат на неї і не зваживши, чи вона нам під силу».

Тільки вчора я розкрив мого «Робінзона Крузо» на цьому місці, а сьогодні вранці, 21 травня 1850 року, прийшов до мене племінник міледі, містер Френклін Блек, і почав зі мною таку розмову.

— Беттередж, — сказав містер Френклін, — я був у нашого стряпчого з приводу деяких сімейних справ, і, між іншим, предметом наших розмов була пропажа індійського алмаза, що сталася в будинку моєї тітки в Йоркшірі два роки тому. Містер Брефф, так само, як і я, вважає, що всю цю історію слід було б, в інтересах істини, викласти в письмовій формі, і чим швидше, тим краще.

Не розуміючи ще його наміру і вважаючи, що заради миру і спокою завжди слід бути на боці стряпчого, я сказав, що і я вважаю так само. Містер Френклін вів далі:

— Як вам відомо, пропажа алмаза кинула тінь підозри на репутацію невинних людей. Пам'ять невинних може потерпіти і в майбутньому через брак письмових матеріалів, до яких могли б вдатися ті, що житимуть після нас. Не може бути сумніву, що ця наша дивна сімейна історія варта того, щоб про неї розповісти, і мені здається, Беттередж, ми із стряпчим Бреффом придумали правильний спосіб, як це зробити.

Безперечно, вони придумали чудово, але я ще не розумів, яким чином це стосується мене.

— Ми повинні розповісти про певні події, — вів далі містер Френклін, — і є цілий ряд осіб, причетних до цих подій і здатних передати їх. Завдання полягає в тому, щоб, узявши за основу ці незаперечні факти, ми всі по черзі написали історію Місячного каменя — в межах нашої особистої обізнаності, не більше. Нам треба почати з того, яким чином алмаз потрапив до мого дядька Гернкасла, коли він служив у Індії п'ятдесят років тому. Таке вступне слово у мене вже є — це старий фамільний рукопис, у якому очевидець розповідає про всі істотні подробиці. Далі треба викласти, яким чином алмаз потрапив у будинок моєї тітки в Йоркшірі два роки тому, і як він потім зник через дванадцять годин. Ніхто краще вас, Беттередж, не знає, що сталося в той час у будинку. Отже, ви й повинні взяти перо в руки і почати розповідь.

Ось у таких виразах повідомили мене, яку участь повинен я взяти в написанні історії алмаза. Якщо вам цікаво знати, що я зробив за таких обставин, то дозвольте сказати, що я зробив те, що, напевно, зробили б і ви на моєму місці. Я скромно заявив, що мені таке завдання не під силу, а сам подумав, що виконати його я таки зможу, якщо тільки візьмусь як слід за діло. Здається, містер Френклін прочитав мої таємні думки в мене на обличчі. Він не повірив у мою скромність і настояв на тому, щоб я взявся як слід за діло.

Минуло дві години, як містер Френклін залишив мене. Не встигли за ним зачинитися двері, як я вже пішов до свого письмового столу, щоб почати оповідь. І ось я сиджу безпорадний, незважаючи на всі свої здібності, і все більше переконуюсь, подібно до вищезгаданого Робінзона Крузо, що нерозумно братися за будь-яку справу, не розрахувавши спочатку всіх витрат на неї і не зваживши, а чи під силу вона тобі. Прошу вас, пригадайте, що я цілком випадково розгорнув цю книгу саме на цьому місці напередодні того дня, коли так необачно взявся за справу, яку маю тепер виконувати; і дозвольте запитати — невже це не було пророцтвом?

Я не вірю в забобони; за своє життя я прочитав дуже багато книжок; я, коли хочете, свого роду вчений. Хоч мені минуло вже сімдесят, пам'ять у мене міцна і ноги теж. Ради бога, не вважайте мене неуком, якщо я висловлю свою думку, що такої книжки, як «Робінзон Крузо», ніколи не було і не буде написано. Багато років звертався я до цієї книги, — звичайно, в хвилини, коли палив люльку, — і завжди вона була мені вірним другом і порадником у всіх труднощах цього суєтного життя. Коли в мене поганий настрій, звертаюсь до «Робінзона Крузо». Тоді, коли дружина занадто допече, і тоді, коли хильну зайве, — знову звертаюсь до «Робінзона Крузо». На своєму віку я розтріпав шість грубезних примірників «Робінзона Крузо». В останній день свого народження міледі подарувала мені сьомий примірник. З цього приводу я хильнув зайвого, і «Робінзон Крузо» знову наставив мене на путь істини. Коштує він — у голубій оправі та ще й з малюнком на додачу — чотири шилінги і шість пенсів.

Чи не здається вам, що все це не дуже скидається на початок історії про алмаз? Я наче блукаю бозна-де і шукаю бозна-що. Ми, з вашого дозволу, візьмемо новий аркуш паперу й почнемо спочатку, з найукліннішою повагою до вас.

Розділ II

Кількома рядками вище я згадав про міледі. Алмаз ніколи б не потрапив у наш будинок (де він і пропав), якби його не подарувала доньці міледі; а донька міледі нізащо не могла б одержати цього подарунка, якби міледі в стражданнях і муках не народила її на світ. Але якщо ми почнемо з міледі, нам доведеться розпочати здалека, а це, скажу я вам, справжня втіха для людини, що має виконати таке завдання, як у мене.

Якщо ви хоч трохи знаєте великосвітське товариство, ви, напевне, чули про трьох чудових міс Гернкасл: міс Аделаїду, міс Кароліну та міс Джулію — наймолодшу і, на мою думку, найкращу з трьох сестер, — а в мене була можливість судити про них, як ви згодом переконаєтесь. Я став на службу до старого лорда, їхнього батька (дякувати богові, нам нема ніякого діла до нього у зв'язку з алмазом; я ніколи не зустрічав — ні серед людей вищого, ні серед людей нижчого стану — чоловіка з таким довгим язиком і з таким запальним характером), — так от, кажу, став я на службу до старого лорда пажем до трьох його шляхетних доньок, коли мені було п'ятнадцять років. Там я жив, поки міс Джулія не вийшла заміж за покійного сера Джона Веріндера. Це був чудовий чоловік, тільки треба було, щоб хтось ним керував, і, між нами, він таку людину знайшов; більше того, йому це пішло на користь; він став гладким, жив щасливо і помер легко — від того дня, як міледі повезла його в церкву вінчатись, і до того дня, коли вона полегшила його останній подих і назавжди закрила його очі.

Забув сказати, що я разом з молодою переселився в будинок і маєток її чоловіка.

— Сер Джоне, — сказала вона, — я не можу обійтися без Габріеля Беттереджа.

— Міледі, — відповів сер Джон, — я також не можу без нього обійтись.

Отак він завжди поводився з нею, і саме так я потрапив до нього на службу. Мені було байдуже, куди їхати, аби не розлучатися з моєю пані.

Бачачи, що міледі цікавиться господарством, фермою і тому подібним, я теж почав цікавитися цим, — тим більше, що був сьомим сином бідного фермера. Міледі призначила мене помічником управляючого, я старався з усіх сил (причому досить успішно) і дістав підвищення. Через кілька років, у понеділок, якщо не помиляюсь, міледі каже чоловікові:

— Сер Джоне, твій управляючий старий дурень. Дай йому хорошу пенсію, а на його місце признач Габріеля Беттереджа.

У вівторок сер Джон відповідає їй:

— Міледі, управляючий одержав хорошу пенсію, а Габріель Беттередж посів його місце.

Ви багато разів чули про подружжя, які живуть нещасливо. А це — приклад цілком протилежний. Нехай він буде пересторогою для одних і заохоченням для інших. А я тим часом оповідатиму далі.

Ну, скажете ви, тепер я жив розкошуючи. Я й справді обіймав довірену мені почесну посаду, мав свій власний невеличкий котедж, вранці об'їжджав маєток, удень складав звіт, увечері палив люльку й читав свого «Робінзона Крузо», — чого ще міг я бажати для того, щоб вважати себе щасливим? Пригадайте, чого не вистачало Адамові, коли він жив на самоті в раю, і якщо ви не осуджуєте Адама то не осуджуйте й мене.

Жінка, на якій спинив я свій погляд, вела господарство у моєму котеджі. Звали її Селіна Гобі. Я згоден з покійним Вільямом Кобетом щодо вибору дружини. Дивіться, щоб жінка добре пережовувала страву й мала тверду ходу, і ви не помилитесь. У Селіни Гобі щодо цього все було гаразд, і це було однією з причин, що я одружився з нею. Була в мене й інша підстава, до якої я сам додумався. Коли Селіна була незаміжньою, я повинен був щотижня платити їй за роботу й утримувати її. Ставши моєю дружиною, Селіна харчувалася б разом зі мною і даром вела б господарство. Ось із якого боку я подивився на це. Економія з домішкою любові. Я виклав це міледі так, як сам собі уявляв.